“Шухляда не скаже, чи вдалий твій роман”: Остап Микитюк – про літературу, зв’язки та молодих авторів

“Коли я починав, слава Богу, були люди, які в мене повірили й допомогли. Я хочу бути такою людиною для інших”. Так говорить Остап Микитюк – він допомагає письменникам популяризувати свою творчість.

У рамках університетського проєкту “Платформа можливостей” переяславські студенти та всі охочі 12 жовтня поспілкувалися в онлайн-форматі із літературним менеджером та редактором Остапом Микитюком із Харкова. Він співпрацював з багатьма українськими письменниками, видавництвами та літературними платформами, має великий досвід промоції творчих людей. Зараз є агентом письменників Саші Буля та Ксенії Фукс. Модерував вчорашню онлайн-зустріч працівник університету Максим Левченко. Найцікавіші запитання та відповіді – в публікації Інформатора.

“Важко уявити, що в моїй кімнаті не буде книжкової полиці чи електрогітари”

– Як у твоєму житті з’явилася література?

– Мій дідусь був вчителем у школі, а бабуся – бібліотекаркою. Тож книжки все життя були поруч зі мною. Навчився читати я ще до школи. Загалом дуже багато читав, здається, ще до шостого класу перечитав всі українські переклади Шекспіра, “Айвенго”, “Том Соєр”. Коли трохи виріс, більше кинувся в музику. Дідусь навчив мене співати, поставив мені слух та голос. Це в подальшому мені допомогло при виступах, читанні віршів тощо. А в класі восьмому чи дев’ятому взагалі переключився на театр, там було суперсередовище. Ми багато читали, слухали музику, експериментували, поєднуючи різні жанри. Врешті, ніби сніговою кулею, все накрутилося і я зрозумів, що в Калуші, звідки родом, вже замало місця, тож слід рухатися далі.

– Чи міг твій життєвий шлях не поєднатися з літературою?

– Колись мені здавалося, що це можливо. Але зараз важко уявити, що в моїй кімнаті не буде книжкової полиці чи електрогітари. От зараз мені добре без поезії, не пишу понад пів року і не почуваюся дискомфортно. Втім, присутність творчості в мені жевріє і постійно заряджає робити проєкти з іншими митцями.

– Коли ти почав зарекомендовувати себе як літературний менеджер?

– Це був ще 2008 рік, мені тоді було 17 років. Трапився певний злам, коли я трохи віддалився від гри в театрі. Ми з другом сиділи попивали чай і думали зробити щось прикольне в Калуші. І зробили маленький фестиваль “Деталь”, при цьому я вже мав невеликий досвід – робив перші літературні слеми. А потім мене забрали в армію. Коли повернувся, вже серйозніше почав цим займатися – організовував поетичні читання в Івано-Франківську, модерував кілька презентацій у Львові на форумі видавців. Кожен новий крок приводив мене до чогось крутішого. Знову аналогія зі сніговою кулею: це тривало, наростало-наростало – і зараз у мене з десяток фестивалів та близько сотні організованих мною подій.

Ми з другом сиділи попивали чай і думали зробити щось прикольне в Калуші. І зробили маленький фестиваль.

– Як же ти опинився в Харкові?

– В армії через стан здоров’я мене відправили з Полтави до Харківського військового госпіталю. Приїхав і мені дуже сподобалося те, що я побачив, – велике місто зі своєю енергетикою. Тоді подумав, що треба якось повернутися сюди туристом. І так сталося, що в 2015 році ми з подругами з Калуша Іриною Червінською та Оленкою Бараненко зробили поетичну збірку “Нас троє”. Вирішили, що ми круті поети і треба зробити мінітур Україною. Обрали десять міст, серед яких був Харків, бо я дуже цього хотів. До презентації ми гуляли містом, і я ходив із роззявленим ротом: “Блін, я хочу тут жити”. Всесвіт почув мене і вже під кінець того року я переїхав до Харкова.

– У якому жанрі ти пишеш власні твори?

– Я писав поезію – лірику соціальну, інколи любовну, урбаністичну. Я пишу прозу: у мене є кілька недописаних історій, а зараз працюю над проєктом для дітей старшого віку – книга про аутизм. Мені б хотілося написати нон-фікшн, щоб він був веселим та пізнавальним. Уже навіть були певні заготовки про піар в українських реаліях. Але далі ідеї воно поки що не пішло, та я й не поспішаю, бо ще треба поваритися в цьому всьому.

“Ліна Костенко переоцінена. Бабусі вже 90 років, дайте їй спокій”

– Якою була література, коли ти в неї прийшов? Чим вона живе нині?

– З дитинства українська література для мене була чимось сумним, нафталіновим. Знаєш, коли оце заходиш в клас і бачиш Шевченка в шапці а-ля “Дахабраха”. Ну невже Шевченко тільки такий? Розкриваєш книжки й бачиш: а там він молодий, а там він художник, а там він ще якийсь. У школі мені не вистачало цього різноманіття. В якийсь момент мені увімкнули Леся Подерв’янського й моє сприйняття української літератури змінилося зовсім. Потім мені показали поетичну збірку Юрія Андруховича “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія” – це було щось таке “вау”! Згодом я познайомився з формацією “Бу-Ба-Бу” – і понеслася! Мені тоді здавалося, що ці письменники – це якісь небожителі, треба на них дивитися зниху вгору. З часом, коли почав зустрічатися з цими людьми вживу, німбів над головою не побачив, знайомився з ними і трохи заспокоївся. Література стала для мене не об’єктом обожнювання, а частиною життя.

Сучасна література не така консервативна, як була раніше. Сам процес кардинально відрізняється від того, що було 10-15 років тому. Письменники стали відкритішими, зникли табу щодо еротики, матюків, інших моментів. З’явилася інша подача літератури, змінилися теми. А не вистачає поки що відкритості для світу. Необхідно переймати досвід у західних колег, користуватися послугами літературних агентів. У нас немає “Нобеля” з літератури чи “Букера”, бо потрібно, щоб текст перекладали іноземними мовами і займалися його просуванням.

– Яка твоя місія в літературі?

– Вона час від часу змінюється. Але якщо говорити про тут і зараз, то мені здається, що моя місія – знайти й показати нових талантів, опираючись на свій досвід, на чуйку, знання літературного процесу. Коли я починав, слава Богу, були люди, які в мене повірили й допомогли. Я хочу бути такою людиною для інших, для тих, хто прагне побачити, що відбувається по ту сторону літературного процесу.

– Як із ноунейма стати впізнаваним письменником?

– Треба добряче пахати. Що я кажу тим, хто надсилає мені свої тексти? Не бійтеся показувати. Якщо ти написав роман, то який він, тобі шухляда не скаже. Якщо ти досить амбітний і хочеш, щоб це видалося, а після цього написати ще одну книжку, – вперед! Є багато людей, кому можна показувати свої тексти, але з ними треба познайомитися. Тому для молодого автора дуже важливо бути комунікабельним, бо сарафанна мережа насправді дієва. Варто їздити на літературні фестивалі, знайомитися з реалізованими письменниками, з їхніми менеджерами, з видавцями.

– За який термін свою творчість можливо монетизувати?

– Років за тридцять, якщо щодня “вкалувати”. Яскраві приклади тому Андрій Курков, Сергій Жадан, Лесь Подерв’янський. Загалом ті люди, які зараз у так званому першому ешелоні, заробляють. І при цьому не варто боятися експериментувати. Треба також бути максимально медійним: створити свій образ і постійно його підтримувати.

– З ким ти вже працював?

– З Іреною Карпою у деяких проєктах. Є така письменниця нон-фікшн Віра Валлє, минулого року в неї вийшла книга “Ілюзія ефективності”. Працював з поетесою Тетяною Власовою, з Олександром Заварою, Сергієм Мартинюком “Колосом”, Оксаною Лозинською. Тепер – Ксенія Фукс, Саша Буль.

– Яких українських письменників недооцінюють? А яких переоцінюють?

– З переоцінених – Ліна Василівна Костенко. Що ви мені не розказуйте, бабусі вже 90 років, дайте їй спокій. Ну а може, вона сама собі не може дати спокою. Як би це дивно не звучало, недооцінена в нас Оксана Забужко. Вона страшенно мудра жінка, багато чого знає і вміє про це розказати. Але в нас не всі готові й не всі вміють її читати. Це про – треба сісти, прочитати й зрозуміти. Недооцінених багато насправді і зазвичай це саме молоді голоси. Є 20-30 авторів, які постійно на слуху, а інші залишаються в тіні. Приходять в книгарню: “Дайте нам Люко Дашквар”. А біля Люко Дашвар на поличці Ярослава Литвин, яка за останній рік видала два прекрасні романи “Не мій дім” та “Рік розпусти Клауса Отто Баха”. Візьміть почитайте їх! Бо Люко Дашвар й Ліну Костенко всі й так знають, перечитали по тисячу разів. А на молодь просто ніхто не звертає уваги. Думають: “А, молодь. Може, я краще Агату Крісті візьму, тому що вона перевірена часом?”. Потім ти дочитуєш до половини й розумієш, що щось подібне вже було. Варто читати молодих письменників принаймні для того, щоб розуміти, про що зараз пишуть, що турбує молодь, настільки це перегукується з вами.

– Що із найсвіжішого варто прочитати?

– З останнього, що мені дуже сподобалося, – книга скандинавської письменниці Анни Гольт “Могила на двох”, дуже цікавий спортивний детектив. Ще – Дорж Бату “Франческа”, я сміявся, дуже прикольна книга. Ми видали новий наклад Ксенії Фукс “12 сезонів жінки” – соціальна проза, яка зачіпає багато табуйованих тем, про які треба говорити більше. Ще роман Саші Буля “Плющ” – вестерн в перемішку з постапокаліпсисом, дуже бомбезна книга, з дня на день її можна буде придбати. Раджу звернути увагу на українські комікси й на те, що зараз перекладають не лише Marvel та DC. Читайте нон-фікшн на кшталт “Справи Василя Стуса” Кіпіані. Чим більше ми знатимемо про свою історію, тим краще для нас як для суспільства.

Нагадаємо, що нещодавно до переяславського університету завітав журналіст Вахтанг Кіпіані. Він презентував свої книги “Справа Василя Стуса” та “Країна жіночого роду”, а також відповів на запитання присутніх.

Текст: Віталій Усик

Фото із Facebook-сторінки Остапа Микитюка