16 днів окупації, страху і відчаю. Вікторія Овчиннікова розповіла про це Інформатору.
Повномасштабне вторгнення військ російської федерації змінило наше життя на “до” і “після”. Гуманітарна катастрофа, мільйони людей як виїхали за кордон, так і змінили місце проживання всередині країни. Переяслав став одним з міст, який прихистив у себе велику кількість людей, яких спіткало лихо війни. З однією з таких – Вікторією Овчинніковою – поспілкувався журналіст Інформатора.
24 лютого ми, як і більшість українців, прокинулися від потужних вибухів у нас в місті Бровари. Страх, паніка, телефон, мінімальний набір речей, документи і ми їдемо до мами, яка живе в нашому місті в приватному будинку. Там є підвал. Доїхали, виходимо і прямо над головою пролітає ракета, спалах і такий вибух, що підкосилися ноги.
Сидимо в підвалі, думки як бігаюча стрічка новин :”Що робити?”, “Куди їхати?”, “Що це взагалі таке?”. У цей час в мережі з’явилась відео з пунктів пропуску на кордоні, що зайшли танки… Потім звернення пуйла, що, мовляв, від влади-наркоманів будемо вас рятувати…
Вирішуємо поїхати до рідних в село Новий Биків, що на Чернігівщині, подалі від міста і вибухів. Затарились продуктами, приїхали в село, в домі тепло, надворі тихо. Можна перечекати. З цього дня і почалося наше кочівне життя від хати до хати.
27 лютого в село зайшла перша колона військ. На жаль, далеко не остання. За час нашого перебування через село пройшло близько 2 тисяч одиниць ворожої техніки. Різної. У тих, які ми бачили, на бортах була написана не Z, а літера О. Заходили вони гамірно і страшно, стріляли, щось вибухало, потім щось кричали в центрі села.
Потім було 16 днів окупації, страху і відчаю. Я видалила всі фото, переписки і додатки з телефона. Бо телефони російські солдати забирали… А це скрiн від людини, яка пробивалася крізь заблокований мобільний зв’язок, щоб дізнатись, чи ми ще живі.
У селі зник зв’язок, газ, електроенергія і вода. Майже весь день 27 лютого ми провели у погребі, був мороз, дуже холодно, ніг майже не вiдчували. Плинність часу там зовсім інша, було страшно і чомусь хотілося спати. Сон між перестрілками і бомбардуваннями – це взагалі якесь неочікуване для мене явище. Спали в одязі, щоб одразу перебігти в погріб. У ці перші дні майже не їли, просто паралізувало від страху.
Російські солдати тим часом мародерили на повну, відкрили усі магазини: продуктові, будівельні, магазини непродовольчих товарiв. Ходили селом, як у себе вдома, жерли, пили, гуляли. У ці перші дні я розклала записки до кишень дітей, де коротенько написала, хто вони, контакти найближчих рідних. Дуже було страшно за дітей.
У будинку, де ми перебували, був котел, який топився дровами. Вперше за дні окупації нам вдалося запихнути туди каструлю і на дровах зварити щось подібне до супу. Повірте, це було найсмачніше з того, що я їла за усе своє життя. Тиждень ми провели наче в страшному снi, боячись ворушитись зайвий раз, говорили пошепки. Іноді спостерігали у шпаринку вікна за переміщеннями російських військ, вони ходили, зазирали у двори. Через тиждень масового руху колон техніки уже не було, надворі почали з’являтись мирні жителі, переважно жінки.
10 березня. Сонячний і морозний день. Ми бачимо, що жінки ходять вулицями, на руках у них бiлi пов’язки. Я вирішую пов’язати собі таку ж і вирушаю глянути на наш будинок, який стояв прямо в центрі села над дорогою. Ми ж перебували до цього у моїх родичів.
Після 12 днів паралізуючого страху йти вулицею незатишно. Йду. Назустріч мені виходить шестеро солдатів, всі озброєні. Один, видно, що старший і за званням і за віком, запитав, куди я. Пояснюю, що хочу сходити в свій будинок, забрати хоча б якийсь одяг і їжу. Він відпускає солдатів і йде зі мною. А я йду на ватних ногах. У руках несу тільки ключі від дому: ні телефона, нічого з собою немає. Підходимо, прямо під моїм двором блокпост, стоїть БТР і десь 7-8 орків.
Цей, що йшов зі мною, запитує, чи можу я зайти у свій дім. А я стою з ключами і розумію, що вони уже й не треба – все відчинено! Ворота, двері – усе вибито. Вони глянули на мене, сказали не заходити у центральну частину – там заміновано. Заходжу в будинок і мало не втрачаю свідомість – все перевернуто, перерито, понівечено. Винесли техніку, одяг, взуття, деякі цінні речі, забрали навіть документи. Повністю спустошили сумку з ліками і косметикою, забрали парфуми, шампуні і туалетний папір.
Друга армія світу, ага… Кінчені мародери. У мене сталася справжня істерика. Я хапала речі, які могла розрізнити серед затоптаного брудними ногами. Але головне на той момент було те, що ми живі і здорові. Це є для мене головним і нині.
А через годину навколо будинку починають розставляти свою техніку, а в хаті двоє дітей. Росіян уже до того часу нормально так били і вони почали заходити вглиб села, ховати танки і БТР поміж хат і у дворах. Я вийшла, а прямо у двір дуло дивиться, під забором танк, поряд БТР. Тоді ми прийняли рішення виводити дітей звідти і перебігати в інший будинок, подалі від центру села – до моїх дідуся і бабусі. Вони живуть у глухій віддаленій вулиці, кінець якої упирається в річку. Там було значно спокійніше хоча б тому, що перед вікнами не ходила ця російська наволоч і не ховала свою техніку у дворах, де жили діти. А ще у діда було радіо, можна було нарешті почути новини.
11 березня до нас прийшов неочікуваний гість. Сказав, що вiн вiд мого батька і що тато знає, як нас вивести із села. Ми відмовились, думок тікати не було, тому що постійно велись боï, постійно щось вибухало, лунали автоматні черги… Ми сумнівалися, здавалося, що надійніше буде сидіти отут, ніж бігти під вогнем. Ввечері сусіднє село почали громити, гради падали прямо в городи до людей.
12 березня. Мої думки повністю перемкнулись на побут – нас в хаті семеро, треба їсти наготувати, прибрати. Затіяла прання, випрану білизну повісила в кінці городу біля річки. Уже почало сідати сонце, я пішла знімати білизну і побачила, як насувається густий дим, ніби щось десь горить. Той дим так затягнув небо, що вмить посутеніло. Над селом дуже низько на шаленій швидкості і супергучно пролетів літак, й буквально за пару хвилин почався справжній жах…
Я не знаю, чи це бомби скидали на село, чи ракети падали, але ці звуки розривів, як здригалася земля, ходуном ходила хата, жахливий звук металу, вібрувало все всередині. Донька Поліна плакала, тому що било по барабанних перетинках, я її затуляла собою, тримала її вушка закритими і старалася говорити до неї, заспокоїти, що це нічого, що це скоро закінчиться, хоча в самої все так трусилося всередині…. Ніколи я подібного страху не відчувала. Тривало це все близько пів години, але для нас – вічність.
“Російська техніка була всюди”
14 березня. Ha годиннику 7:20. На порозі мій хрещений, каже :”Дзвонив твій батько, швидко одягайтесь, будемо пробувати прориватись”. Ми в ступорі. Як? Куди? Відповідає: “Нічого не знаю, одягайтесь, о 8:00 виходьте, вас проведуть”. Ми у якійсь прострації, “на автоматі” починаємо піднімати дітей, одягаємось. Поля причитає: “Мама, не треба, я боюсь”. Бабуля і дід розгублені, ми так само, не розуміємо, хто нас поведе, куди і як. З дідом і бабою залишається мій двоюрідний брат, категорично відмовляється йти з нами і радить у разі небезпеки повертатися назад.
Майже о восьмій виходимо з дому. Надворі мороз, але страшно так, що холод не відчувається. Постріли, зупиняємось на хвильку, рушаємо далі. Не знаю чому, але ми йдемо. Зупинились на повороті вулиці, немає нікого, страшно і беруть сумніви: може, ну його, може, вернутися. Але ось підходить одна людина, друга, дівчина з маленькою дитиною. Нас назбиралось близько десяти. Чоловік, через якого тато організував наш вихід, керує: йдіть по двоє колоною, між кожною парою 5-10 метрів відстань, рухайтесь строго по центру вулиці. Запитуємо: “А випустять?”. Знизує плечима: “Будем пробувать”. Вирушаємо, я із сином Сергієм, за нами, зберігаючи дистанцію, мій чоловік Віталік з Поліною. Коли вийшли до центру села, я жахнулася, все сіро-чорне, у хатах немає вікон… Що вони, тварі, зробили з нашого красивого мальовничого села!
Вони були майже в кожному дворі, у кожній хаті, навіть там, де на воротах написано “Діти”. Їх було дуже-дуже багато, всі озброєні, всі на нас дивляться. Деякі запитували: “А куда вы уходите? Вы что-то знаете?”. На краю села вони розмістили свій блокпост. Перетин блокпосту – це у них як перетин кордону: обшук, перевірка наявних документів. А, ну і забрати всі гаджети, які не винесли з хат до того.
Такий вигляд має “русскій мір”
Нас пропускають. Весь час я очікувала пострілу в спину, не знаю чому. Ідемо мовчки, крім нас, чомусь більше нікого. Страшно. Йдемо дорогою, навколо ліс. Починаємо розуміти, що все закінчилось. Що ми вийшли. Ми йшли вчотирьох, взявшись за руки. І всі, навіть мої малі, але уже такі дорослі діти сказали: все найцінніше ось тут, в наших руках. Ми дісталися до сусіднього села, де нас уже чекали наші. Побачивши нас, хлопці сказали: “Заспокойтесь, тепер ви у безпеці”. Не знаю, як передати, що відчуваєш, коли чуєш таке після пережитого.
Потім там нас зустрів тато, ми плакали і не могли повірити, що вибрались. І ще я довго не могла звикнути до спокійних, веселих людей у Переяславі, до того, що буквально в годині їзди звідси – справжнє пекло, а тут нормальне життя. Проживали у мого тата Михайла та поступово звикали до мирного життя.
Після звільнення села поїхали до моїх рідних, забрали вцілілі речі та понівечений автомобіль, повернулися назад до Переяслава, на кілька днів. Далі плануємо відбудовувати все, що зруйнувала росія і її виродки-мародери. Зараз ми вже вдома, повернулись до більш-менш мирного життя в Броварах. Так, окупанти намагалися зруйнувати наше життя, але це зробило нас лише сильнішіми.
Раніше про обстріли, тяжку дорогу до Переяслава та бажання повернутися додому розповіла Людмила Немикіна. Вона разом із великою родиною лишила власну оселю на Донеччині через війну.
Ярослав Мороз
Фото надала Вікторія Овчиннікова
