Сучасне покоління, стосунки з учнями, вибір життєвого шляху, любов до футболу. Про все це у інтерв’ю зі вчителем Андрієм Бованом.
Багатьом відомий “Вчитель з блокпосту” в перші дні повномасштабного вторгнення став до лав територіальної оборони, але не полишив вчителювати та проводив уроки прямо з блокпосту. Зараз знову повернувся до школи. 32-річний Андрій Бован – вчитель математики та фізики Переяславської гімназії №3. Напередодні Дня вчителя, який щороку відзначають у першу неділю жовтня, розповів Інформатору про свій освітній шлях, стосунки з учнями, дозвілля та поділився думками про сучасне покоління дітей.
НІколи не вважав професію вчителя надпрестижною
– Народився у Переяславі, в перший клас пішов до місцевої школи №5, провчився там два роки. Потім батьки переїхали в село Гайшин, там також провчився два роки. Із шостого класу навчався у місцевій ЗОШ №4, яку закінчив зі срібною медаллю. Перший похвальний лист отримав у шостому класі, це на той час було незвично, бо їх зазвичай отримують ще в початковій школі, а я якраз в початковій відмінником не був, – розпочав Андрій Бован.
Починаючи з 11 класу, я вже їздив на підготовчі курси до Києва в “Університет майбутнього вчителя”, що в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова. Успішно закінчив їх, склав іспити (17 з 20 на фізику та 18 з 20 – математика) і мене зарахували на бюджетну форму навчання на факультет “Математика, фізика, інформатика”. Більше нікуди й не намагався подавати документів.
Складно сказати, що це тоді було обдумане та виважене рішення. Ніколи не вважав професію вчителя надпристижною чи навпаки непристижною. Мені здається, що в 16 років я не був настільки осмисленим, щоб робити обдумані глобально наперед вчинки. Ми були поколінням без інтернету, у нашій групі відчувалась різниця поглядів між київськими дітьми і тими, хто приїхав з провінції. Ми що бачили по телевізору? Ті декілька фільмів, які були на десяти каналах, та музика, яка була на “М1″… То що ми могли там обговорювати?
МИ ЦІНУЄМО ТЕ, ЗА ЩО МИ ПЛАТИМО ГРОШІ
– Питання стереотипів завжди є в нашому житті. Потрібно визнати, що ми і зараз стереотипне суспільство. У нас вважається, що якщо вчишся “на контракті”, то це будь-хто так може, а “на бюджеті” – це вже престижно. Тоді була така думка, що головне отримати вищу освіту. Ми говоримо про гарну статистику в Україні – значний відсоток населення має по 2-3 вищі освіти. Особисто я в цьому позитиву не бачу, бо це означає, що люди не знають, чого хочуть, не можуть себе знайти. Отже, щось у нас іде не так, якщо ми не можемо правильно налаштувати дитину, щоб вона зрозуміла, що їй потрібно.
Зараз діти простіше до цього ставляться. Розуміють, що можна відучитися “на контракті” і в тебе буде гарна робота з високою зарплатою. Коли ти платиш за навчання, тоді воно набагато більше цінується. Не всі розуміють, що безкоштовного навчання немає – за нас платить держава, але ми цього не цінуємо, коли вчимося на бюджетній формі. Щодо мене, то під впливом стереотипу “Ось я поступив на бюджет”, при тому, що в 2006 році це звучало типу “В Києві навчається – то це все, еліта”, та ще й у чомусь харизма мого вчителя математики зіграла роль… Так воно й склалося, що я став на цей шлях.
ЗРОЗУМІВ, ЩО ХОЧЕТЬСЯ НЕ ПРОСТО ЗАРОБЛЯТИ КОШТИ, А ВПЛИВАТИ НА СВІТ
– Після закінчення університету один рік я ще був у Києві, але працював не за спеціальністю. Це був рік паузи, щоб зрозуміти, чи варто все-таки працювати в школі. Потім все ж вирішив спробувати себе в освіті. Дотримувався думки, що я не міг просто так вчитися, напевно ж, маю якісь знання, навики. Тим паче, зрозумів, що хочеться не просто заробляти гроші, а впливати на світ. Коли я йшов з роботи в Києві у школі, це було явне пониження зарплати. І от з 2012 року і по цей час працюю в третій школі, втім, ще був і сумісником у першій.
В ШКОЛІ МИ БЕРЕМО ЧУЖИХ ДІТЕЙ, А ПОТІМ ВІДПУСКАЄМО ВЖЕ СВОЇХ
– Бути відданим своїй справі мене надихають діти. Не дарма кажуть, що в школі ми беремо чужих дітей, а потім відпускаємо вже своїх. Ми до них звикаємо, ми радіємо їхнім успіхам, їхньому прогресу. Є відчуття важливості своєї роботи. І те, що ми зараз бачимо в Україні, цей патріотизм – це все теж свого роду робота школи. Ми навчаємо дітей критично мислити і вони швидко починають розуміти, що добре, а що погано.
ВИХОВАТИ З УЧНІВ ЛЮДЕЙ – ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ
– Головне завдання для мене як вчителя – підготувати дітей до реального життя. Просто знання якихось фактів взагалі не має великої цінності. Адже ми живемо у світі інформаційних технологій, коли дуже швидко можна загуглити той чи інший факт. Звичайно, це добре, коли людина ерудована, але, напевно, підготувати до життя, навчити комунікувати, навчити співпрацювати з іншими, знаходити нестандартні рішення, бути готовим до того, що все буде не так, як тобі хочеться, справлятися з поразками, виховати з учнів справжніх людей – це і є основне завдання.
Вчитель не повинен боятись показувати емоції
– Стосунки різні, з різними учнями і в різні періоди часу, з кожним класом це дуже індивідуально. Не можна сказати, що вони обмежені якимись рамками. Але вчу дітей розмежовувати те, що відбувається в школі і те, що поза нею. Деякий час я був класним керівником. До прикладу, ми з десятим класом ходили на ночівлю на природу, добре погуляли та відпочили. Зрозуміло, що це неформальна обстановка, неформальні розмови, але це в жодному разі не впливало в подальшому на наш стиль спілкування під час уроків. З 11 класом, який я випускав, ми могли ввечері зібратись в “Еклері”, щоб пограти в “Мафію”, а наступного дня я їх запитував і оцінював без жодних поблажок.
Вчитель має бути різним. Він не може бути лише суворим, формальним, таким, як скеля, він також має емоції, почуття, йому теж може щось подобатись, щось не подобатись. Він не повинен боятися цього показувати, не повинен соромитися, що чогось не знає чи щось не виходить.
Я ВИСТУПАВ В КОМАНДІ ДІТЕЙ, ЦЕ БУВ ШОК ДЛЯ ЖЮРІ
– Є багато радісних моментів в моїй роботі. Це – і перемоги дітей в обласних конкурсах Малої академії наук, це і переживання під час різних виступів. Років 5-6 тому, коли були шкільні КВНи, я виступав в команді дітей. Тоді це був шок і для жюрі, і для начальників відділу освіти, і для вчителів, бо я на сцені стрибав із баяном, грав, розважався.
А ще були традиційні футбольні матчі між вчителями та учнями, які у нас проводились дев’ять років. Була запекла боротьба, ніхто нікому не піддавався, такий спортивний азарт складно описати словами. Вчителі багато разів перемагали, але так само й програвали. Такі результати показують, що ми сприймаємо дітей як гідних суперників і не намагаємось піддатись. Їхні перемоги є чесними та заслуженими, тож вони цінують їх по-справжньому.
Я ФУТБОЛЬНИЙ ФАНАТ, ВБОЛІВАЮ ЗА київське “ДИНАМО”
– У вільний від роботи час люблю дивитись футбол. Я футбольний фанат, вболіваю за “Динамо” (Київ). Ми навіть з колегами збираємось і їздимо на матчі. Інколи й дітям у вікторині “Kahoot!” додаю запитання “Як закінчився матч за участі динамівців?”. Також люблю грати у волейбол.
З хобі – це кінематограф, люблю подивитись якісне кіно, потім про нього поговорити. Зрозуміло, що є фільми, які можна обговорити з дітьми, а є й такі, до яких вони ще не доростають і не завжди можуть зрозуміти. Зазвичай, коли щось рекомендую, то їм “заходить”.
Кожне покоління інакше
– Кожне покоління інше. І кожне покоління говорило: “Та ми у свій час…”. Так старші казали про нас, так багато хто зараз каже про цих дітей. Молодь просто інша, це потрібно сприймати, і світ зараз інший. Діти не можуть бути хорошими чи поганими, вони просто інакші. В них інакші цінності, пріоритети. Ми повинні під це підлаштуватись. Просто ми з ними з різних точок зору на все дивимось. Але це не означає, що не здатні знайти спільної мови.
Нагадаємо, що на Переяславщині рятувальники нещодавно провели “урок безпеки”. Детальніше читайте за посиланням.
Яна Малишко
Фото: Валентин Шеремет