Інформатор вихідного дня: нехай вас не лякає назва та загальна тема роману “Імперфекціоністи”, він – це насолода

“Імперфекціоністи” – це найкращий роман, який прочитав наш редактор цьогоріч. Чим же він такий класний?

З нагоди Дня журналіста, який відзначали в Україні 6 червня, у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня” розповім вам про роман Тома Рахмана “Імперфекціоністи” (2010). Тлом, такою собі темою, що об’єднує, цієї історії є редакція газети, яка занепадає в еру сучасних технологій. Проте, якщо вас не цікавить журналістика, не поспішайте цуратися цієї книги, бо насправді вона про людей, про звичайних людей – нас із вами.

Почнімо із кількох слів про автора. Том Рахман народився у Лондоні 50 років тому, але виріс у канадському Ванкувері. Вивчав мистецтво кіно в Університеті Торонто і журналістику в Колумбійському університеті. Згодом працював у агенції Associated Press, зокрема, кореспондентом у Римі (це важливий момент щодо “Імперфекціоністів”). Із 2006 до 2008 року працював редактором у паризькій газеті International Herald Tribune. У цей час почав відходити від журналістики до художньої прози. Наразі вже має п’ять романів. Дебютний “Імперфекціоністи” отримав визнання критиків та був перекладений 25 мовами. Як ви розумієте, українською також – “Фабула” наприкінці 2023 року видала 2100 примірників цього непересічного роману.

Якщо ми вже заговорили про видання, то, звичайно, в цілому воно красиве та якісне. Проте зображення на самій книзі особисто мене не переконало б її прочитати. Просто Колізей, поруч невеличкий силует людини з газетою, на зворотньому боці друкарська машинка. Бачив кілька закордонних видань, де газета на обкладинці мала провідне місце. А на одному так і взагалі зобразили палаючий паперовий літачок, зроблений із газети, – класний задум. Припускаю, що українські видавці все-таки закцентували увагу на Римі, бо розуміли, що така книга продаватиметься краще.

Як же я знайшов цю книгу? Підписаний на чимало ресурсів для журналістів. На одному із них опублікували підбірку на кшталт “Що варто прочитати журналістам”. Ось там про цю книгу й написали. Я, як людина, яка свою повноцінну кар’єру журналіста розпочала у газеті й присвятила їй 6 років, не міг не спокуситися.

Імперфекціонізм, як пояснили вже на початку книги, – це поняття протилежне перфекціонізму, тобто прагненню до досконалості у всьому. Це своєрідний стан внутрішнього конфлікту: думаючи про те, що треба зробити, та усвідомлюючи можливу недосконалість втілення власного задуму, людина почувається паралізованою і нездатною підступитися до здійснення задуманого. Як на мене, тут йдеться саме про газетних журналістів, які багато років були топами у своїй сфері, але в якийсь момент не змогли перелаштуватися до нової журналістики – із сайтами, відео, подкастами та подібним. А причиною цьому якраз і став той самий імперфекціонізм – треба ж і в цьому бути найкращими, а ми цього не можемо.

Прошу, нагадайте мені отой штамп про нитку. А, так! Червоною ниткою у цьому романі тягнеться історія міжнародної газети у Римі, яка з’явилася у 1950 році й у найкращі часи була дуже популярною та непересічною. Але очевидно, що були часи й не найкращі: після смерті засновника, який, до слова, відкрив газету заради кохання свого життя, його послідовники вже не були настільки зацікавленими у її існуванні. А у 2007 році її закрили – так само швидко, різко, несподівано, як і відкривали. Але поміж цим є багато історій людей, які так чи інакше пов’язані з газетою. І їх автор розповів у 11 новелах, кожна з яких присвячена окремій особистості.

На початку книги Рахман вказав, що “Імперфекціоністи” – це суцільна вигадка. “Імена, персонажі, місця і події є продуктом уяви автора або використані поза контекстом. Будь-яка схожість із реальними подіями, місцями чи людьми, живими або мертвими, є абсолютно випадковою”, – написав він. Погодьтесь, після цього ми йому точно повірили і відразу ж забули весь його бекграунд роботи в редакціях.

А тепер настала черга головної фрази цієї рецензії: “Імперфекціоністи” – це найкраще, що я читав, принаймні у 2024 році, а може, й за кілька останніх років. Передусім мені сподобалось, що цей роман максимально олюднює журналістів. Так, переважно ми живемо своєю професією, але це ніяк не скасовує того, що маємо особисті турботи. І кожна ця історія саме про особисте: про складні стосунки з дітьми паризького кореспондента Ллойда Барко, про страшну втрату автора шпальти некрологів Артура Гопала, про втечу від самотності бізнесрепортерки Гарді Бенджамін, про ілюзії та даремні сподівання літературного редактора Германа Коена, про втрачене кохання редактора новин Крейга Мензіса і так далі.

Особливо мені сподобались новели про літредактора Германа Коена, бо він аж надто вже схожий на одного крутого чолов’ягу, з яким мені поталанило попрацювати у “Віснику”, про редактора новин Крейга Мензіса, бо в ній відчуваю несправедливість, нібито інакше мала би завершитися та історія, про фінансову директорку Еббі Піннолу, бо там справді круто побудована історія із неймовірним завершенням (хоча хтось скаже, що прогнозованим), і про видавця Олівера Отта, яка завершує роман, бо вона про безповоротний кінець, а це завжди потужно (якщо ви дуже любите тварин, будь ласка, читайте цей розділ максимально обережно, мені у певний момент довелося трохи віддихатися).

Окрім того, що мені подобається, про що написана ця книга, мені ще й подобається, як вона написана. Відчувається, що працював справжній журналіст. Текст максимально простий, лаконічний, речення короткі, лише по суті. Ось приклад: “Через кілька місяців Герман отримує листа від Джиммі. Лист безладний і довгий, сповнений мудрувань і поетичних цитат. Але взагалі-то він пише про те, що тепер перебуває разом із донькою у штаті Аризона, вони у прекрасних стосунках. Германа засмучує невдало сформульований електронний лист. Він не знаходить причин для відповіді – у цьому, певно, винні численні помилки”.

Словом, “Імперфекціоністи” – це максимальна насолода. Роман про мою улюблену професію, про залаштунки журналістики, про звичайних людей. Читаючи його, інколи я сміявся, інколи обурювався, інколи мало не плакав, але жодного разу не був байдужим. Уже пообіцяв дати прочитати цю книгу своїй першій і наразі єдиній редакторці Галині Карпенко. А ви, тим паче, якщо працюєте у медіасфері, придбайте, не пошкодуєте.

Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про фільм “Уявні друзі”. Матеріал читайте тут.

Віталій Усик

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.