“Моя школа розпочалася із двох учнів”: Юлія Погуца із Переяслава – про “New Generation”, війну та другу родину в Англії

Віталій Усик

6 місяців ago

Юлія Погуца майже 10 років тому заснувала у Переяславі мовну школу “New Generation”. Про свою справу і не тільки розповіла Інформатору.

Переяславка Юлія Погуца (33 роки) – директорка мовної школи “New Generation”. Розповіла Інформатору про заснування власної справи, наполегливість та віру в обраний шлях, про наставництво і волонтерство, про виступи в британських школах та свою другу родину в Англії.

– Юля, розкажіть, будь ласка, коротко про себе і про початок вашого професійного шляху.

– Це взагалі друге інтерв’ю в моєму житті, і коли просять представитися, я чомусь не називаю себе директоркою мовної школи, тому що в першу чергу позиціоную себе як викладач англійської та французької мов. Цього року має бути 10 років школі, і це така дата, що змушує задуматись, який шлях був пройдений, що сталося за ці роки. Це відповідальність, яку я взяла на себе, – спочатку сама, а потім і моя команда. І перш за все я маю бути директором, менеджером, ментором, а тільки потім викладачем.

– Не просто директор, а менеджер-викладач.

– Так, менеджер-викладач (усміхається). Як на мене, це буде найточніше. Так, я налаштовую роботу, але ми працюємо в команді. Ми одне одному допомагаємо, слухаємо і підтримуємо. Тому думаю, що в цьому і є успіх, чому люди хочуть іти до нас сьогодні, хочуть з нами працювати. Чому в школу ходять поколіннями: рідні рідних, знайомі знайомих? Тому що вони бачать нашу віддачу і розуміють, що ми працюємо на совість.

– Знаю, що ви закінчили переяславський університет? Факультет іноземних мов?

– Після закінчення школи із золотою медаллю я почала думати, що робитиму далі, куди вступатиму… Вирішила, що в нас є хороший факультет іноземних мов. Вступила і абсолютно про це не шкодую. У мене був крутий викладацький склад. Не шкодую, що відвідувала всі пари із першого по п’ятий курс і всьому навчилася. Це реально допомогло в майбутньому. Постійно намагаюся підтримувати свій рівень, прокачую свої скіли як викладача. Підтвердила свій рівень і маю сертифікат IELTS academic. Беру участь в міжнародних конференціях. Я вважаю, що це є необхідним для кожного вчителя, який хоче йти в ногу з часом.

– Після закінчення університету ви працювали перекладачем у шлюбному агентстві?

– Не зовсім так. Після закінчення четвертого курсу шукала підробіток перекладачем, оскільки не знала, чи вступлю на п’ятий курс. Пропрацювала там все літо, вступила на п’ятий курс і повністю занурилась у навчання. Але сама робота та її специфіка мені не сподобались.

– Але на той час це був певний досвід використання своїх знань?

– Так. Я навіть допомогла жінці знайти собі чоловіка за кордоном. Звернулася реальна жінка, яка шукала чоловіка-іноземця, звичайно, не знаючи мови. Тому я зіграла роль такого собі Амура (усміхається).

– Як виникла ідея створення власної школи?

– Після закінчення університету я працювала в аеропорту “Бориспіль” у департаменті транспорту. Нашу організацію скоротили і я залишилася без роботи. До мене почали звертатися люди з проханням позайматися з ними мовами. Я погодилася. Тато порадив розпочати займатися цим серйозно, тому фактично школа стартувала з двох учнів. На той час я отримала грант на 17 тисяч гривень. За ці кошти змогла придбати стіл, п’ять стільців, дошку і ноутбук, а також можливість орендувати приміщення.

– Це цікавий факт. Після звільнення ви стали на облік у Центрі зайнятості, представили свою ідею мовної школи і отримали грант?

– Так. Я презентувала бізнес-план створення власної школи. Отримала гроші одним платежем, хоча мала б отримувати їх протягом дев’яти місяців. І відразу зайнялася справою. Я ризикнула і цей ризик був абсолютно виправданим і успішним.

– Які складнощі та перепони були в перші роки роботи? Чи складно було знаходити учнів? Хто був вашою підтримкою і опорою в той час?

– Із самого початку я не думала про створення повноцінної школи. Були думки організувати просто курси. Перший рік я просто працювала, ходила на роботу і виконувала свою справу. Були студенти, знайомі знайомих… Кожного разу я задавалася питанням, запитувала в Бога: “Який мій шлях?” Потім поїхала в літній табір, де відбулося переосмислення, і я чітко усвідомила, що це моя справа. Після повернення прийняла себе, як викладача, зрозуміла, що це мій шлях. І після цього не просто йшла на роботу, я “летіла” на роботу.

Вже з вересня розпочався потік учнів. Я зробила рекламу у “Віснику Переяславщини”. На той момент, тобто в перший рік роботи школи, кількість учнів виросла з 30 до 120. Для мене це було справжнім дивом і відповіддю на запитання, чим я маю займатися у житті. Дуже вдячна своїм батькам за підтримку. Свого часу вони оплатили моє навчання з репетитором і таким чином дали мені відповідний старт. Дякую своєму мудрому татку, який мене підтримував не тільки словом, але міг і гвіздок забити, і щось прикрутити в школі. Я змогла орендувати більше приміщення і вже на 3-4 рік роботи школи зі мною працювало близько 8 людей, у нас було багато індивідуальних занять і кабінетів. На п’ятий рік роботи школа була “на топі”. Всі про нас знали, всі до нас ішли.

Я обожнюю викладати. Обожнюю працювати з групами, люблю спілкуватись, допомагати людям віднайти себе, надихнути їх на працю. Але якщо ми говоримо про менеджмент, про бухгалтерію, то для мене це завжди було викликом. І ці справи я постійно залишала на потім. Завжди набирала собі близько 40 учнів, при загальній кількості в 150 учнів і при цьому маючи ще шість викладачів. Тому вчуся бути менеджером і вмінню делегування обов’язків. Бо сама займалася і рекламою, і іншими справами. Зараз розумію, що мені потрібен адміністратор і менеджер, які б займалися справами школи. А на осінь планую презентувати новий проєкт.

– Школа мала філії і в Києві, так?

– Так. Ми працювали два роки і в Києві, починаючи з 2018 року. Але потім перенесли навчання в онлайн-формат.

– Яку основну мету ви ставили перед собою, організовуючи школу?

– Хотілося “заразити” любов’ю до іноземних мов якомога більше людей. Показати, що знання мов відкриває шлях до іншого життя, сприяє кар’єрному зростанню. І взагалі я намагаюся донести всім своїм студентам, що вчитися – це класно. І ми не говоримо лише про вивчення мов, але взагалі про те, що навчання дисциплінує, ти вчишся мотивувати себе. Це “запалює” людей, вони бачать свій результат. Завжди нагадую своїм студентам: якщо взялися за щось, то доведіть цю справу до кінця, отримайте певний рівень. Відчуття завершеності – це дуже важливо і реально допомагає.

– З початком повномасштабного вторгення ви поїхали за кордон. Певно, це було нелегке рішення. Але це тільки посприяло вашому професійному зростанню як викладачки. З якими думками ви зустріли війну? Які думки були про школу?

– Не було навіть думки припинити роботу школи. Я, як і більшість українців, не вірила, що це триватиме довго. Повідомила студентам, що з 15 березня починаю проводити безкоштовні спікін-клаби. 15 березня! Буча та Ірпінь окуповані, а у нас безкоштовні спікін-клаби! Ми повністю сфокусувалися на роботі, на допомозі людям. Наприкінці березня я поїхала до Данії. Потім до Англії, де працювала в школах. Працювала викладачкою в Українському клубі, плюс волонтерила як ментор. При цьому продовжувала проводити заняття і займатися менеджментом школи. У мене було 60 робочих годин на тиждень. Взагалі це був справді насичений рік і дуже крутий досвід, який я ніколи не забуду. Я зрозуміла цінність команди, цінність людей поруч. Я вдячна Богу і батькам, які дали мені старт. І от зараз я його реалізую.

– Розкажіть про свій досвід у Європі. Ви були в Англії, Данії. Де ще?

– Я зрозуміла, що потрібно знати мову країни, де ти хочеш працювати. Для мене було дві опції: Англія і Франція. Тому спершу поїхала в Ліон. Мені запропонували роботу перекладачем, який володіє англійською, французькою і українською мовами. Потрібно було працювати з людьми, які приїздили з України. Трішки подорожувала Францією, Польщею, в Данії я жила. Скажу, що де б ти не був, без мови взагалі ніяк. Завдяки англійській я знайшла купу знайомих. Завдяки французькій познайомилась з дівчинкою. Ми обмінялися номерами телефонів. Вона мені рекомендувала, що подивитися в Ліоні, які відвідати заходи.

– Чи можна почути кілька слів про вашу другу родину з Йорку в Англії – про Тоні і Клер? Як на мене, це неймовірна історія. Ці люди погодилися прихистити вас як біженку, якщо можна так сказати.

– Якось Тоні я сказала, що ми, українці, не є біженцями. Ми тимчасово переміщені особи. Так, ми бігли від війни. Але якби на початку війни, особливо в перші місяці, провели опитування, чи хочуть українці повернутися додому, то більшість відповіла б, що так. Ми себе так позиціонували, що тікаємо в іншу країну не в пошуку кращого життя, а від війни. І в цьому я вбачаю суттєву різницю між нами та іншими біженцями. Багато українців мали родини і успішно працювали, мали свої успіхи і досягнення. Війна змусила все залишити. Насправді в іншій країні дуже тяжко.

Мені написала Клер. Вони шукали людину, якій би могли допомогти, ще з кінця лютого. Мене вони знайшли у червні. Я стала їхньою відповіддю від Бога, як казала Клер. Вони стали моїми англійськими батьками. Допомогли адаптуватися, показали Англію. І зараз я їду на весілля до їхнього сина, який став моїм братом. Зрозуміла, що не важливо, хто ти, важливо, хто біля тебе. Я дуже рада, що в мене є такі люди, з якими в мене однакові цінності. Після мого повернення в Україну ми постійно підтримуємо зв’язок.

Ми зробили дуже багато справ разом. Я мала можливість нести месседж про Україну в багатьох школах, різних освітніх закладах. Я виступала на BBC. Всюди говорила про Україну, про те, що відбувається. І всюди отримувала підтримку. Ця інформація повертала людей у стан реальності.

Дуже приємно, що мене всюди запрошували. Я побувала в одній школі, потім запросили в ще одну. Побачили, що учням відгукується моя історія. Тисячі учнів написали молитву за Україну. На Різдво і Новий рік вони приготували привітання з побажаннями миру для України. Мене почуло близько трьох тисяч студентів. Вони ставили глибокі і складні запитання. Але я якось умудрялася їм відповідати.

– Розкажіть ще про книгу, яку ви випустили разом із другом Олександром, де представлені вірші британських учнів, а також твори і деякі нариси Тоні.

– Ця книга випущена мною і Тоні. Там представлені вірші та молитви за Україну англійських учнів, а також їхні враження про почуте від мене про війну в Україні. Читаючи їхні відгуки, я зрозуміла, що виступила ментором для них. Це торкнулося їхніх сердець. Відбулося глибоке переосмислення всього. Вони стали більше цінувати своє спокійне життя, своїх друзів і близьких.

Тоні – письменник, пише вірші. Працює на благодійний фонд. А також є християнським шкільним робітником і менеджером. Стосовно Саші, то на той час він був на передовій і розповідав мені дивовижні історії порятунку його побратимів, якими я ділилася з учнями шкіл. Після тяжкого поранення він дивом вижив, і зараз на лікуванні.

Нагадаємо, що нещодавно переяславка Марина Легкобит розповіла Інформатору про роботу в б’юті-індустрії, тренди та наполегливість. Інтерв’ю – тут.

Ірина Анісімова

Фото надала Юлія Погуца

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.