Переселенка з Луганщини Ольга Єрмоленко розповіла про окупацію, обстріли та евакуацію. Яким було життя у тоді ще прифронтовій Попасній?
70-річна Ольга Єрмоленко – переселенка із Попасної Луганської області. Події, які сколихнули її місто у 2014 році та наздогнали у 2022-му, змусили жінку евакуюватися на Переяславщину. Вже другий рік вона живе у Переяславському (Студениківська ТГ). А ще пише проникливі вірші про війну, дім та Україну. Журналісти Інформатора завітали в гості до Ольги Василівни, поспілкувалися про життя до війни та під час неї.
“НАШЕ МІСТО ЗАВЖДИ БУЛО ЗА УКРАЇНУ”
Ольга Єрмоленко народилася у Бахмуті Донецької області, але все життя прожила у Попасній. Там навчалася в педагогічному університеті, створила сім’ю, народила двох дітей. Зараз жінка вдова, чоловік помер 20 років тому від хвороби. Понад 45 років працювала вчителькою математики у школі, випустила багато учнів. Після початку повномасштабного вторгнення переїхала до Переяславського, де вже два роки будує нове життя.
Розповіла, якою пам’ятає Попасну до повномасштабного вторгнення: “Наше місто було найкрасивішим. Населення ж тоді було 35 тисяч, працювали школи, лікарні, різні заклади, розвинена інфраструктура, багато заводів. Перед війною, у День прапора, Попасна встановила Національний рекорд за найдовший український прапор (понад 200 метрів), який несли багато людей. Наше місто завжди було за Україну, люди там ніколи навіть не уявляли себе без України”.
Ольга Василівна згадала і про події 2014 року, а саме початок антитерористичної операції на сході країни. Всього за кілька кілометрів від Попасної точилися жорстокі бої.
– Наші хлопці, мої учні, захищали Попасну до останнього, деякі загинули. Спочатку зона бойових дій від нас була близько 15 кілометрів. Тоді нам сказали евакуйовуватись. Я зайшла в районну державну адміністрацію і запитала, що робити, сказали: якщо є можливість, виїздити. Я запитала: “А ви?”, мені відповіли, що будуть там до кінця. Проте я нікуди не поїхала, працювала в школі. А там, коли було чути якісь вибухи або обстріли, завжди лунало три дзвінка, і ми відводили дітей за товсту стіну, адже ніякого укриття не було.
Потім попаснянам наголосили, що все ж потрібно виїжджати, адже ситуація у місті загострювалася. Тоді Ольга Василівна на деякий час приїхала до Переяславського, адже тут живе її сваха.
– Три місяці пожила тут, потім мені зателефонувала завучка і сказала повертатись, бо в школі планували відновлювати заняття. Всі, хто жив там, ніколи не думали, що розпочнеться війна. Ми налаштовували дітей, що все закінчиться і ми будемо жити як раніше. Вони, як і ми, були налаштовані дуже оптимістично. Але водночас було і дуже страшно, батьки старалися вивозити дітей з міста, бо дуже хвилювалися.
У 2014 році місто було в окупації понад два місяці. Прапор України замайорів над адмінбудівлями 22 липня. Штурмував батальйон “Донбас”, фактично важке озброєння не використовувалось, лише пару танків, мінометів і піхота. Українські військові провели три штурми міста, третій виявився вдалим. Тоді українська артилерія завдала потужного удару по укріпленнях російських окупантів. У місто українські військові зайшли без бою.
– Тоді наші українські війська зайшли до Попасної з боку Комишувахи. А в мене вікна виходили на вулицю, виглядаю, а сама боюсь, бачу, йде командир, несе український прапор і говорить: “Люди виходьте, ми вас вже звільнили”. Потім було страшно… У нас за окраїною було соняшникове поле, і там стільки мертвих лежало… Тіла і наших, і росіян. А скільки зброї по вулицях, на нашій вулиці три дні лежав автомат, люди обходили, не брали до рук, адже боялись, щоб не сказали, що стріляли у когось.
Протягом наступних років місту довелось час від часу потерпати від російських ударів з-за лінії розмежування з окупованою частиною області. Та, попри це, Попасна активно розвивалась, адже місту вдалося залучити великі грошові інвестиції, аби відновити будівлі та об’єкти соціальної інфраструктури: “У місті поробили дороги, тротуари, відновили фонтани, відкрили нові церкви, відновили заводи та депо”, – розповіла Ольга Василівна.
“ЗАЇХАЛИ ТАНКИ, З ЯКИХ ПОЧАЛИ СТРІЛЯТИ ПРЯМО ПО НАШОМУ БУДИНКУ”
Восьму річницю визволення від російських загарбників Попасна знову “відзначила” під прапором окупантів. У травні 2022 року місто окупували росіяни, а згодом повністю знищили. Ольга Єрмоленко пригадала, як зустріла перший день повномасштабного вторгнення та як виживала під постійними обстрілами у підвалі:
– Я була вдома, вже не працювала, була на пенсії. І бачила, як все почало відбуватися, як заїхали танки, з яких почали стріляти прямо по нашому дому. З першого дня у мене в квартирі вилетіли всі вікна, надворі мороз 10 градусів, а в мене протяг гуляє. І все – там більше жити неможливо було. Відразу сховалася у підвал, де жила із сусідами. Було нас 25 – і діти, і старенькі, – проте не всі відразу прийшли. Умов не було ніяких: ні світла, ні води, ні зв’язку, спала я на розкладачці, яку віддала сусідка. Їсти готували на буржуйці, яку я ще у 2014 році придбала, від неї трохи й зігрівались.
Деякі сиділи по домівках, але потім, коли до одних залетів снаряд прямо в квартиру і все розтрощив, а в них ще й маленька дитина була, то всі відразу спустились у підвал. У моїх стареньких сусідів поверхом вище від влучання снаряду квартира теж згоріла дотла, а вони навіть документів не встигли забрати, у чому були, в тому й вискочили, точніше, ледь вибрались.
Ольга Василівна зізналася, що в окупації страшно було всім, і їй зокрема. Проте в жінки була надія, що дочекається наших військових.
– Тоді кум мого сина волонтерив, бувало, проривався і привозив нам хліб із Бахмута, який тоді ще був не окупований. Перший раз, коли побачив мене, ухопив за руку і сказав: “Поїхали”, але я відмовилась, залишилась чекати, а він говорить: “Мене Льоха (син Ольги – ред.) не простить!”. Я сказала, що простить, але щоб залишив мені тут пістолет. Та й не залишив, то кажу: “Лиши хоч цигарки”, він здивувався, що я “почала курити”. А вони мені потрібні були для того, аби ними розплачувалася за воду, яку привозили, бо тоді в місті вже нічого не працювало.
Жінка розповіла, що в інших підвалах деякі люди помирали від хвороб або проблем із серцем. Померлих ховали прямо біля їхніх домівок, адже евакуації та відповідних служб тоді не було.
– У мене був друг, який збирався виїхати. Став йти по сходах і в нього стався розрив серця. Поховали біля будинку. День і ніч була стрільба – ми не те, що не могли піти когось евакуювати, ми навіть з під’їзду не могли вийти. Бомбили весь час, не зупиняючись ні на мить. Одного разу я не витримала і сказала, що потрібно втікати. Не бачила тоді, але, думаю, мою квартиру вже розбомбили повністю. У той день, коли ми збирались виїздити, снаряд потрапив прямо у вхід до нашого підвалу. Всередині було все у чорному диму, я його наковталась, ми вискочили звідти в чому були. Переночували в одній із квартир, яка була ще більш-менш цілою. На другий день із Бахмута вдалося видзвонити автобус для евакуації. Коли сідали до нього, то побачили, що та квартира, де ми буквально кілька годин тому спали, за мить стала вщент знищена, нам просто пощастило… Виїхала я 21 квітня, тоді ще місто було не окупованим.
“ПОКИ МИ ЇХАЛИ, АВТОБУС ПОСТІЙНО ОБСТРІЛЮВАЛИ З УСІХ БОКІВ”
Ольга Єрмоленко розповіла, що вибратись із Попасної пощастило тільки тому, що із сусіднього села один вчитель вивозив на шкільному автобусі людей, які хотіли евакуюватись. Саме він допоміг їй та іншим людям виїхати з міста.
– Людей був повний автобус, 20 кілометрів до Бахмута їхала на одній нозі. А поки ми їхали, автобус постійно обстрілювали з усіх боків. Знаю, що через тиждень під час однієї з поїздок цей автобус знову обстріляли, поранили цього водія і взяли його в полон, а також ще одну жінку та пораненого хлопця, які були з ним. Потім у новинах побачила, що цьому вчителю вдалося втекти з полону.
З Бахмута Ольга Єрмоленко поїхала до Краматорська, звідти до Дніпра, де був евакуаційний потяг до Івано-Франківська. А вже потім вирушила до дітей до Києва. Вже згодом у Переяславському її знову прихистила сваха. Ольга Василівна пожила у неї трохи, щоб не заважати, цілий рік шукала собі прихисток. І все ж знайшла стареньку квартиру, в якій зараз живе.
На Переяславщині її прийняли гостинно та зі співчуттям, допомагали хто чим міг: продуктами, одягом, хтось підтримував морально. Хоча були й такі, що наважувалися в чомусь дорікнути. Ольга Василівна зазначила, що держава переселенцям зараз не дуже допомагає, а їй вдається хоч якось виживати, бо у неї друга група інвалідності.
Найбільше жінка сумує за домом та людьми, з якими працювала. Тож тематика смутку за рідною домівкою займає важливу роль для пані Ольги, а свої почуття та переживання вона викладає на папері у віршах. Пише про Україну, захисників, рідне місто та війну, адже зараз на фронті служить її рідний племінник.
– Почала писати вірші ще у 2019 році. Мій великий записник із віршами згорів у квартирі. Зазвичай пишу вночі, можу встати і записати, бо на ранок вже й не згадаю. Пишу для себе, на конкурси ніякі не відправляю. Якщо ніхто не прочитає і не побачить, то буде моїм дітям. Ми все ж надіємось, що все закінчиться і ми поїдемо відбудовувати нашу Попасну, – сказала Ольга Василівна та прочитала кілька своїх віршів.
***
Я не заздрю нікому…
Всім лиш щастя бажаю!
Я так хочу додому… тільки дому – немає.
Перед очі картина,
Як будинок палає.
Я так хочу додому… тільки дому – немає.
Знаю, не повернеться
Все, що й досі кохаю…
Я так хочу додому… тільки дому – немає.
Все омріяне мною,
Все, що серце бажає…
Я так хочу додому… тільки дому – немає.
Серце тужить і плаче,
Туга й біль розриває…
Я так хочу додому… тільки дому – немає.
Що життя в нас коротке,
Кожен з нас про це знає…
Я так хочу додому… тільки дому – немає.
Туга, біль і тривога
Знову не відпускає…
Все ж я хочу додому!
Але дому – немає.
***
Кривавими сльозами плаче
Й зве додому мій Донбас!
Моя Попасна кличе наче…
Вона завжди чекає нас!
Криваві сльози на руїнах…
Знову з’явились навесні
Під вікнами моєї квартири
Червонії тюльпани мої…
Нарциси білі у рядочок,
Мов сивина на голові…
Чекають і синів, і дочок
Криваві сльозоньки мої…
****
Ми – окуповані, але не кріпаки…
Ми – вільні люди, з вільними думками.
І згадувати будем ці роки
Як щось страшне, і що творилось з нами.
Ми будем пам’ятати ці страхіття,
Роки поневірянь і бомжувань….
Притулку як шукали в лихоліття,
Залишившись без титулів і звань.
Дитячі сльози пам’ятати будем,
Старечі очі, стомлені вуста…
Про все розкажем ми правдиво людям:
Про спалені дома, зруйновані міста.
Про наші школи і онлайн-заняття
Про наших героїчних вчителів,
Що з росіянами тепер не браття
Проженемо їх із своїх ланів!
Звільнивши землю нашу від тиранів,
Ми заживем у вільному краю
Ніхто над головой не буде паном!
І хату знов я матиму свою!
І дітки знову побіжать до школи!
Любити будуть батьківський поріг!
І зовсім вже не чутимуть ніколи
Звук цих сирен – повітряних тривог!
Нагадаємо, що волонтерське об’єднання клубу мікрорайону Трубайлівка два роки плете маскувальні сітки на фронт. Про нього читайте за посиланням.
Яна Малишко
Відео та фото: Мар’яна Невертій, Валентин Шеремет
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.