Нещодавно редактор Інформатора відкрив для себе творчість Стівена Кінга. Ділиться враженнями.
Хоча я й читаю менше, ніж хотілося б, проте все ж виходить більше книг, ніж у середньому в одного українця. Але до текстів Стівена Кінга до недавнього часу не доходили руки. Чомусь завжди здавалося, що це якась попса, яка не варта уваги. Чому саме, зараз пояснити складно, бо Кінг – це круто. Принаймні такий висновок я можу зробити за романом “Мізері”. Розповім про нього у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Десь почув, що знайомство із творчістю Кінга варто починати із “Мізері”. Мовляв, якщо цей роман не сподобається, то скоріше за все, й інше також буде повз. Тим паче, коли у нього багато циклів, необізнаному читачеві легко натрапити на щось, по суті, вирване із контексту, тобто однієї величезної історії, й не зрозуміти повністю шедевральності або глибини того чи іншого твору. “Мізері” – як я дізнався, позацикловий. Проте не виключено, що навіть тут були якісь “великодки”, які пройшли мною непоміченими, бо банально більше нічого із Кінга не читав.
Тому зрозуміло, що цей огляд навряд чи вийде експертним. Будь-який справжній шанувальник Стівена Кінга скаже, що я надто поверхово сприйняв роман, багато чого не зрозумів і взагалі ще є багато інших текстів, які потрібно прочитати, щоб починати робити принаймні мінімальну аналітику. Але в мене все буде просто: книга прочитана, мною оцінена на міцні 4 із 5, і ось чому.
Передусім, якщо говорити про “Мізері”, слід відзначати її гостросюжетність. Попри те, що всі події практично відбуваються в одному будинку, навіть у одній кімнаті, сюжет настільки напружений та непередбачуваний, що від нього дуже складно відірватися. Якщо коротко, досить відомий письменник Пол Шелдон на засніженій дорозі потрапив у автокатастрофу, а прийшов до тями у будинку своєї палкої шанувальниці, при чому психічно нестабільної. Тож протягом понад 370 сторінок роману ми спостерігаємо, як головний герой проходить 5 стадій неминучого: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття.
Те, що Кінг – справді сильний автор, як на мене, проявляється у тому, що протягом історії читач прямо відчуває те, що і головний герой, хоча оповідь йде і не від його імені, а від третьої особи. Коли Пол ще має надії врятуватися із полону неадекватної жінки, ми так само сподіваємось на це і бачимо певні перспективи. Коли ж він абсолютно зневірився, втративши свій стрижень та, власне, самоідентифікацію – таким же безвольним та м’яким відчуває себе і читач. Коли Пол ненавидить Енні, то Кінг описує це настільки майстерно, що, повірте, я нікого так давно не ненавидів, як цю персонажку із книги. Коли ж Пол намагається шукати (і знаходить) у ній щось людське, то й сам починаєш сприймати її більш-менш приязно.
Кінг – це вмілий маніпулятор, який здатен у своїй історії влаштували такі гойдалки, на які не були спроможні навіть ваші колишні. В один момент історія може стати спокійнішою, стосунки між персонажами стабілізуються, а вже буквально на наступній сторінці відбувається дичина, яку складно усвідомити. Скажімо, вибачте за невеличкий спойлер, Енні з доброго дива відпилює Полу ногу. Звичайно, автору легше робити подібні ходи, коли у нього є така емоційно нестабільна героїня, проте це все одно було максимально чесно і не здавалося чимось абсолютно недоречним. Хоча погодьтесь, відпилювати комусь ногу – це завжди недоречно.
Якщо ми вже заговорили про жорстокі моменти, то не можна не згадати, що у “Мізері” взагалі немає містики. Від цього цей роман стає ще моторошнішим. Бо коли розумієш, що такі події цілком могли б статися у реальному житті, хочеться міцно заплющити очі, закрити книгу й заховатися під ковдрою. А ще щиро сподіваєшся, що подібна Енні не чекає тебе за дверима квартири. Але, думаю, хвалити Кінга за те, що він вміє робити страшно – це моветон.
Ще один величезний плюс “Мізері” – у ній йдеться про письменницьку діяльність. Зрозуміло, що Стівен Кінг частково описував власні думки та емоції про написання романів. Неймовірний хід – коли у цьому романі реально почав писатися новий. І спочатку ми читаємо цілий розділ невдалого роману, щоб за деякий час прочитати розділ справді крутого, від якого не хочеться відриватися. І певно, ніхто, окрім письменників, не зрозуміє, коли у якийсь момент Пол Шелдон не хоче навіть спробувати звільнитися, бо прагне дописати роман, а наприкінці буквально ризикує життям, аби лише зберегти свій готовий текст.
У чому ж недоліки “Мізері”? Чому 4 із 5? Тут відповідь проста: після прочитання цього першого для себе роману Стівена Кінга переконаний, що у його величезній бібліографії ще є книги, які зможуть переплюнути ось цю. Такі, від яких труситимуться руки та ноги, такі, що запам’ятаються на все життя, такі, що змусять мене впевнено сказати, що Кінг – найкращий письменник у світі. Уже придбав роман “Аутсайдер”, там, наскільки я розумію, уже буде й містика. Спробуємо ще й таке.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про фільм “Смерть на Нілі”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
