Фільм “Герой мого часу” – не просто забавна історія. В ньому ховається дещо більше.
Деяка українська комедія варта перегляду хоча б тому, що в ній може ховатися глибокий сенс, або ж важлива соціальна тема. Саме таким є фільм “Герой мого часу”, який я нещодавно подивилася. На перший погляд – нічого захопливого, сіра буденність, тупі жарти, звичайне життя. Проте чому все ж не лишилася байдужою до стрічки розповім у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Жорік переїздить до Києва, живе на квартирі своєї тітки та крутиться по різних роботах, аби познайомитись із потрібними людьми та піти далі вверх по соціальній драбині. Він скидається на звичайного провінціала, який намагається вижити у бетонних джунглях Києва. Найкраща характеристика, якою можна описати Жоріка – звичайний. Це чоловік, якого можна щодня зустрітися на вулицях будь-якого міста України. Але що не заважає йому рухатися на омріяну гору, то це високий рівень справедливості в крові.
Незважаючи на монотонність дозвілля та однаковість в житті, в ньому живе неприборкана тяга до справедливості та пізнання. І хоча світ постійно його розчаровує, ця тяга не дає йому скотитися додолу та перестати боротися. У фільму можна побачити максимально приземлену картину. Колеги Жоріка – дві продавчині з базару, які сваряться на владу та іронізують над Європою. Єдиний друг не вирізняється бодай якимись поглядами, а його сусідка – типова “бабка з під’їзду”, яка завжди всім незадоволена, але нічого не планує з цим робити.
Фільм передає суцільні контрасти. Брудний під’їзд – яскравий ЦУМ. Совкові декорації спальних районів – новий столичний Торонто-центр. Типові провінційні дівчата, які шукають заможного хлопчину та курять кальян на свята – витончена столична леді. Жорік надихається позитивною психологією та прагне бути серед “високого” та “дорогого”. Але кожне зіткнення із цим світом залишає в ньому ще більше питань та розчарувань. Він ніяк не може зрозуміти, що йому насправді потрібно.
Так він потрапляє на роботу в музей сучасного мистецтва. Образ київської богеми на противагу примітивним, проте чесним задоволенням головного героя, стає чи не найкомічнішим у фільмі. Але усі намагання зрозуміти, що ж такого є в тому мистецтві, розбиваються о пафос екскурсоводів та мисткинь, які, схоже, й самі далеко не завжди можуть розрізнити експонат, арт-об’єкт та просто купу сміття. Потім – добре висвітлена бюрократія, коли Жорік намагався хоча б щось змінити через постійне сміття в під’їді. Він ходив до ЖЕКу, спілкувався з жителями будинку, проте ніхто нічого не хотів робити, і він втратив останню надію, що щось почне змінюватись. Проте вірить, що варто лише кожному почати із себе.
Ця стрічка може зачепити впізнаваністю реалій буденного життя більшості українців. Фільм міг би бути потужною драмою, або ж соціально-побутовою трагедією. А став легкою, інтуїтивно зрозумілою і кмітливою комедією, гумор якої побудований на тому, що в образах і ситуаціях впізнаєш самого себе. Окремий респект суржику на якому побудували весь фільм, це додає “рідного” та зрозумілого. І звісно ж варто відзначити акторську гру Євгена Бушмакіна – головного героя, якому одним тільки поглядом вдавалося передати буремність емоцій, які постійно вирують в його персонажі.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про фільм “Прихована краса”. Матеріал читайте тут.
Яна Малишко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
