ЖИТТЯ

“Не ставте життя на паузу, дозволяйте собі тихе щастя”: Альона Іващенко із Переяслава – про психологію, кар’єру та війну

Як зберети своє психічне здоров’я під час війни? Про це та не тільки у великому інтерв’ю Інформатору розповіла психологиня Альона Іващенко.

Альона Іващенко (36 років) – психологиня, кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри практичної психології Університету Григорія Сковороди в Переяславі, членкиня Української спілки психотерапевтів, тренерка соціально-психологічних тренінгів у межах грантових проєктів “Мріємо та діємо”, “Як вдома”, “Тримай”, психологиня і кар’єрна консультантка молодіжного центру “Зустріч”, психологиня Центру фізичної і реабілітаційної медицини у Переяславі. З нагоди Всесвітнього дня психічного здоров’я, який відзначають 10 жовтня, розповіла Інформатору про закоханість у обраний фах, роботу з ветеранами, власне професійне вигорання, а також про те, як зберегти ментальне здоров’я у наш час.

“Жодна кар’єра, жодна робота не варта сім’ї”

– Альона, чому саме ви обрали фах психолога? Як взагалі все розпочиналося?

– Після закінчення школи із золотою медаллю постало питання: “А ким же бути далі?”. Оскільки мені подобалося спілкуватися з людьми, подобались гуманітарні науки, тому вибір впав на психологію. Довго не думаючи, вирішила, що вступатиму до нашого університету. Успішно відучившись, закохалася у цю професію ще більше. Отримала “червоний” диплом. Навчаючись, розмірковувала, що ж робити далі. Тим паче, викладачі часто запитували: “А як ти себе уявляєш через п’ять років?” На це я відповіла, що через п’ять років бачу себе тренером, який ділиться своїми знаннями та вміннями.

Та шлях до психології був звивистим. Після четвертого курсу, отримавши диплом бакалавра, я влаштувалася на роботу у Київ у НАК “Нафтогаз України” фахівцем у відділ кадрів. Пошук роботи був складним, довгим, облитим сльозами і потом. Адже не відразу все складалося. Я не відразу знайшла роботу, яка була би мені до душі. Їздила на десятки співбесід, писала і відправляла сотні резюме. І все ж таки ця робота мене знайшла, а я знайшла її. Працювати в “Нафтогазі” було досить-таки цікаво. Це був перший досвід. Я отримувала реально нові знання. Але було і складно, тому що конкуренція там величезна.

– Конкуренція серед фахівців?

– Так. Конкуренція серед фахівців, серед працівників надзвичайно велика. Оскільки у мене ніяких зв’язків не було, скажімо так, ніхто мене не “кришував”, тому доводилося виживати. А там справді було виживання всіма можливими і неможливими способами. Я постійно вдосконалювалась, щоб триматись “на плаву”. За час моєї роботи змінилося три директори. І кожен новий керівник, який приходив, перше, що казав, – це те, що команда є некомпетентною і її буде змінено. І от я залишилася одна з тієї команди, з якою розпочинала працювати із самого початку. Всі інші були новим складом. Скорочення відбувалися кожні півтора року.

– Як ви встояли? Якою була мотивація?

– Мотивація була простою: я хотіла там працювати і розвиватися. Це доволі престижна робота і посада. Ще навчаючись, я вирішила, що перший запис у трудовій книжці має бути вдалим, бо це відкриє для мене багато дверей у майбутньому. У якийсь момент для мене це стало принциповим. Я сказала собі, що звільнюся тільки тоді, коли сама цього захочу. Роботи було дуже багато. Складалося так, що виконувала функцію і керівника, і регіонального фахівця одночасно. І в якийсь момент я “згоріла”. Дізналась про професійне вигорання з власного досвіду. Почала хворіти, емоційний стан був дуже складним. Я звільнилася сама, як і планувала, і переїхала до Переяслава. Потім зустріла свого коханого чоловіка і зрозуміла, що жодна кар’єра, жодна робота не варта сім’ї.

“Часто до мене приходять і просять, щоб виписала таблеточку. Я не маю права, це компетенція лікаря”

– Після повернення у рідне місто розпочалася ваша кар’єра психолога?

– Так. Я пішла працювати до нашого університету Сковороди на кафедру практичної психології. Ось там розпочалося моє зростання як психолога, спершу більше як теоретика, бо потрібно було і наукові дослідження робити, і кандидатську захищати. Це був академічний досвід, який дуже вплинув на мій професійний розвиток, оскільки я завжди використовую у своїй роботі лише науково перевірені методи – тільки доказова психологія.

Після захисту кандидатської дисертації розпочалася практична діяльність. Перше, що ми зробили з моїми колегами, – це заснували онлайн-марафон “Профлайфхак, або як обрати професію майбутнього”. Цей марафон абсолютно безкоштовний. Це соціальний проєкт, спрямований на те, щоб допомогти у професійному самовизначенні тим, хто цього потребує. З початком війни цей проєкт став актуальним і для внутрішньо переміщених осіб. Він набув всеукраїнського значення. Ми отримали підтримку Міністерства освіти і науки України у розповсюдженні проєкту у навчальних закладах України. Його нагородили золотою медаллю на міжнародній освітянській виставці. Ми дуже плідно попрацювали на базі нашої кафедри і надалі не зупиняємо діяльність.

– Чи складно працювати зі студентами?

– Обожнюю працювати саме зі студентами. Тому що паперова робота на кафедрі так і залишиться паперовою, а от живе спілкування – це щось неймовірне! Це обмін енергіями, обмін досвідом. Я викладаю і психодіагностику, де ми застосовуємо психодіагностичні методики. Це неймовірно, коли ти чуєш позитивні відгуки і навіть здивування від студентів після проведеної роботи. Це своєрідні інсайти, коли люди відкривають себе для себе, перебуваючи на твоїх парах. Ти відчуваєш, що потрібен, і те, що робиш, є потрібним.

До того ж ми готуємо практичних психологів. А в наш час психолог має бути висококваліфікованим, тому що запити до нього зараз надзвичайно складні, і з кожним роком все складніші. Ми готуємо нове покоління спеціалістів і це дуже відповідально.

– Ви також проводите свою практику в Центрі фізичної і реабілітаційної медицини Переяслава. Я так розумію, люди звертаються після отриманих травм, наприклад, під час ДТП. Чи не обов’язково?

– Ні, не обов’язково. Звертаються також ветерани після контузій. У них є страх, що не зможуть адекватно поводитися у суспільстві, щоб нікому не нашкодити. Приходять жінки після втрати чоловіка або коли чоловік безвісти зник. Зверталися з депресією, але я, як психолог, не маю права працювати з депресіями, тривожними розладами, посттравматичними стресовими розладами (ПТСР). До речі, дуже часто до мене приходять у Центр і просять, щоб виписала їм таблеточку. Я не маю права, це компетенція лікаря, а не психолога.

– Що є більш дієвим: таблеточка, яку виписує лікар, чи внутрішні ресурси людини для подолання стресової ситуації?

– Передусім, якщо людина відчуває, що їй погано, що щось не так, вона має звернутися до фахівця, який підкаже, як діяти далі. Є випадки, коли без медикаментозного втручання ніяк не можна. Причини можуть бути закладені на рівні фізіології і їх безліч. Лікар має виключити всі фізіологічні причини. Дуже часто люди роками лікують депресію, витрачаючи купу грошей, а виявляється, що в них просто проблема зі щитовидною залозою. А після корекції роботи залози все приходить у норму.

– Але ж дуже часто буває, що захворювання психосоматичне.

– Буває. Та потрібно виключити всі фізіологічні причини. Я вважаю, що медикаментозне лікування не може бути відокремлене від психологічних втручань, тому що таблетка вирішує багато, але період прийому ліків закінчується і щоб не було “відкатів”, важливо, поки ви приймаєте ці таблетки, навчитися жити й існувати з вашими індивідуальними особливостями. Тобто це робота з психологом, психотерапевтом, групові заняття. Все це має бути в комплексі.

– Альона, ви є експертом Центру ветеранського розвитку на базі нашого університету. Розкажіть, будь ласка, про цю діяльність.

– Центр ветеранського розвитку функціонує, здається, з минулого року і досить активно. Всі викладачі нашої кафедри є експертами. Я надаю здебільшого консультації щодо кар’єри, оскільки, коли військові повертаються додому, вони змінюються, як і їхні вподобання та смаки. Робота, якою вони займалися до війни, може їм не подобатися категорично. Можливо, через травми, отримані на війні, людина вже не в змозі займатися тим, що було раніше. Тому кар’єрні консультації для ветеранів є дуже актуальними. Люди розгублені, ветеран вважає себе нікому не потрібним у цивільному житті. Коли починаємо працювати з його кар’єрною траекторією, за допомогою діагностичних методик з’ясовуємо, а що ж подобається тепер, у цій реальності. Аналізуємо запит за професіями. До речі, зараз такі сайти, як Robota.ua, Work.ua, вже мають розділи, в яких компанії прицільно пропонують роботу саме ветеранам.

І от коли розпочинаємо діяти – відіграємо навіть у ролях співбесіди, тестуємо запитання, які можуть бути на співбесідах, – тоді з’являється впевненість, як шукати ту роботу. Людині стає легше морально, з’являються сили, є бажання рухатись далі. Врешті-решт, коли все вдається, людина починає відчувати себе повноцінним членом суспільства. Тобто таким чином ми вирішуємо і багато психологічних проблем.

– Отже робота в команді, живе спілкування є надзвичайно важливими. Тим паче, люди, які пережили жахіття війни на фронті, відкрито можуть спілкуватися тільки зі своїми побратимами, з тими, хто їх зрозуміє.

– Так. Тому що людині потрібні люди. У нашому мозку є дзеркальні нейрони, і коли ми йдемо до людей, ми віддзеркалюємо їхній стан. Хтось усміхнувся, з кимось поспілкувались. Ви віддзеркалили цей позитивний стан і вам теж стало краще.

Так, війна це втрата. Втрата близьких, житла, втрата себе. Тому потрібно дозволити собі пройти всі стадії горя. Але потім знову іти в люди, тому що люди зцілюють. Тільки спілкування з іншими зцілює. Зараз найдієвіший метод роботи з військовими – це “рівний рівному”.  Це – коли військовий, бажано з освітою психолога, проводить групи для військових, де вони діляться один з одним досвідом. Також це може бути або військовий капелан, або військовий психолог.

Зараз я переживаю досвід дружини, чоловік якої іде на війну. І я розумію, як складно жінкам, коли вони залишаються сам на сам із собою. І дуже важливо, щоб хтось був поруч з тим же досвідом. Тому зароджується думка: можливо, якщо буде запит, якщо в Переяславі є такі жінки, які готові ділитися досвідом пережитого через війну, пропоную просто навіть збиратися раз на місяць і ділитися наболілим. Тому, якщо є таке бажання, звертайтеся до мене особисто. Будемо кооперуватися і спілкуватися одна з одною за філіжанкою кави чи чаю.

“Ми не народжені, щоб страждати. Ми народжені, щоб жити, закохуватись, народжувати дітей”

– Продовжуючи тему ментального здоров’я, скажіть: на скільки важливе позитивне мислення?

– Наші думки можуть нас потопити або окрилити. Можуть загнати в глибоку яму негативних емоцій і депресії, а можуть навпаки підняти на ноги і спонукати до досягнення цілей. Тому обирайте позитивні думки, думайте про хороше, про те, що змушує вас усміхнутися. І таким чином ви допоможете собі пройти всі жахи війни, втриматись на плаву і бути здоровими як фізично, так і ментально.

Боротьба з емоціями, витіснення, придушення, приховування дуже спустошують. Зрештою, якщо людина не дає собі якось прожити гнів, сором, смуток, вони можуть проявитися вже на психосоматичному рівні. При постійному придушенні почуттів у скарбничку проблем додаються неврози, психосоматичні хвороби, погіршення імунітету та падіння самооцінки. Тому потрібно навчитися правильно виходити з цих станів. Для когось це малювання, хтось любить співати, хтось знаходить розслаблення у танці, для когось важлива просто розмова. Якщо хочеться поплакати – сідаємо і плачемо.

Робота з тілом є дуже важливою. Наша тілесна пам’ять – неймовірна і всі негативні емоції відображаються на нашому фізичному стані. Тому важливо знайти свою активність, на яку твій мозок не буде відповідати супротивом. П’ять хвилин роботи з тілом – це більше ніж нічого.

– А чи важливо мріяти?

– Коли ми мріємо, то автоматично підтверджуємо, що все буде добре. Мріяти важливо у наш час, бажати, ставити цілі. Навіть подумати: наприклад, де у 2028 році я планую провести відпустку? Що я візьму із собою у валізу? Це викликає усмішку. Допомагає вижити у цій війні і поїхати в ту омріяну відпустку. Має бути мрія! Бо інакше дуже складно. Потрібно вірити і мріяти. Це одна із опор нашої психіки. Це те, на чому тримається наше психічне здоров’я.

– Щоб резюмувати, розкажіть, як же зберегти і відновити своє ментальне здоров’я.

– Найперше – це те, про що ми вже говорили: мріяти, планувати, думати про приємне, наскільки це можливо. До речі, ми не згадали про заборону на свята. Є така історія “не на часі”. На мою думку, ми не народжені, щоб страждати. Ми народжені для того, щоб жити, закохуватись, народжувати дітей, продовжувати рід, нашу націю. З початком війни життя не поставили на паузу. Воно триває. Дуже важливо дозволяти собі приємні зустрічі з друзями, з рідними і близькими за святковим столом. Це завжди на часі. Я не пропагую гучні компанії з реготом, феєрверками і так далі. Але варто дозволити собі ось це тихе щастя. Потрібно дбати про себе, шукати можливості та моменти, коли ви можете усміхнутись, щоб зберегти себе і своє психічне здоров’я.

Психолог не дає порад. Але все-таки важливо прислухатися до себе і своїх потреб, дозволяти собі ці потреби задовольняти. Відчуваєте виснаження – зробіть перерву. Візьміть паузу. Займіться тим, що вас перезавантажує: малювання, улюблена книга, спорт. Важливо йти в люди. Важливо спілкуватися з іншими. Знайти тих людей, які вас приймуть. Якщо самостійно не справляєтесь, зверніться до спеціаліста. Не соромтеся просити допомоги у людей.

Дуже важливо спершу закрити базові потреби. Це нормальний сон, відпочинок, здорове харчування, що мегаважливо для нашого психічного здоров’я. Якщо ці базові потреби не закриті, то все інше не має сенсу. Тільки так ми можемо рухатися далі.

Віктор Франкл, відомий психіатр, вчений, в’язень концтабору, у своїй книзі “Сказати життю: ” Так!” ділився, як, перебуваючи в німецькому концтаборі і переживши дуже важкі події, продовжував займатися рутинними справами і саме це допомогло йому вижити і не зламатися: “Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися”. Тому повсякденні справи є дуже важливими, тобто речі, які ми виконуємо кожного дня, які від нас залежать. Наприклад, почистити зуби перед сном, спокійно поснідати, зробити зарядку і так далі. Ось ці дрібні справи дають нам відчуття контролю над собою. Людині важливо щось контролювати. А в ситуації війни що ми можемо контролювати? Тому дуже важливо взяти під контроль те, що залежить тільки від тебе. Це одна із важливих складових нашого ментального здоров’я.

Будьте толерантними одне до одного. Дозволяйте собі любити. Це основа буття. З любові починається все. Любов – це продовження роду, це наша сильна нація. Любіть, радійте, і не ставте життя на паузу!

Нагадаємо, що Інформатор постійно публікуємо матеріали на тему психічного здоров’я. Ось кілька із них:

Ірина Анісімова

Фото: Дарія Сухотенко та надані Альоною Іващенко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.

Нагору