Роман “Якби він був зі мною” – найгірше, що читав наш редактор останнім часом. Ділиться враженнями.
Коли настала моя черга писати текст для рубрики “Інформатор вихідного дня”, я на певний час задумався: про що ж вам розповісти? Останнім часом нічого класного не дивився, зараз потихеньку читаю книгу нон-фікшн, про яку особливо нічого розповідати. Аж раптом мені дійшло, що відгуки можуть і мають бути не лише позитивні, а й зовсім негативні. А такий досвід нещодавно у мене був – із книгою Лори Новлін “Якби він був зі мною”.
Розповідь йде він старшокласниці Отем, яке живе своє звичайне школярське життя: непогано навчається, мріє стати письменницею, зустрічається із харизматичним Джеймі… А ще живе по-сусідству зі своїм найкращим другом з дитинства Фінном, з яким зараз чомусь майже не спілкується. Але кожна їхня зустріч підтверджує, що між ними збереглися теплі почуття, а у цьому підлітковому віці вони, здається, навіть перетворюються у щось інше. Отож протягом майже 400 сторінок книги ми чекаємо, коли станеться неминуче – Отем та Фінн зрозуміють і зізнаються одне одному, що мають бути разом.
Ви цілком резонно запитаєте: “Дядя, тобі вже завернуло на четвертий десяток? Нащо ти це читаєш?” І я не знаходжу відповіді. Взагалі не можу пригадати, яким чином ця книга потрапила до тих, які хочу придбати і прочитати. Скоріше за все, у TikTok побачив відео, з якоюсь класною цитатою й описом цього роману. Бо зі знайомих такого читва мені точно ніхто не міг порадити.
Вже читаючи, зрозумів, що це звичайнісінький роман про підліткове кохання. Тобто повністю тільки про кохання. Його герої не займаються нічим, окрім побудови стосунків і розмов про це. Всі інші їхні захоплення та справи описуються наче на тлі й ніяк не додають історії глибини чи додаткових сенсів. “Я любила його. Вона любила мене. Сказала, що любить його, думала, що любить його, а любила мене”, – і приблизно так сотні сторінок. То все ж це звичайний підлітковий роман чи все ж поганий? Бо, як на мене, навіть такі банальні історії можна запаковувати у значно цікавішу обгортку.
Спершу мене просто бісила поведінка персонажів. Перепрошую, але вони здавалися тупими. А потім подумав: а чи не було би так само, якби мене зараз закинули у середовище 15-річних підлітків? Скоріше за все, я почувався б аналогічно, та й сам якихось 15 років тому, вочевидь, був таким же, хоча й видавався собі дуже зрілим та мудрим. Тому, можливо, це єдиний момент, за який можна похвалити авторку – вона реалістично змалювала підлітків. Але знову ж таки це з моєї позиції. Не виключено, що якраз підлітки, прочитавши цей роман, скажуть: “Ні, це зовсім не ми”.
Коли я кажу, що підлітків гарно описали, то йдеться саме загалом про них, а не про кожного персонажа окремо. Адже всі другорядні герої були настільки другорядними, що їх неможливо відрізнити одне від одного. Скажімо, у Отем була компанія друзів, яка складається із трьох чи чотирьох пар. Усі вони мають імена, спілкуються між собою, проте я так і не зміг уявити у своїй голові жодного із них. Та й в принципі можна було обійтися і без них у цьому романі. Наприклад, Отем могла просто зустрічатися із Джеймі, а Фінні – зі своєї дівчиною (даруйте, забув, як її звати, а книгу вже віддав, щоб очі мої її більше не бачили).
У чому найбільший недолік цієї історії? Її головна проблема надто дрібна. По суті, Отем та Фінн уже давно мали би спробувати почати свої романтичні стосунки, якби просто поговорили чесно. Зрештою приблизно 300 сторінок книги і кілька років життя вони уникають одне одного, при цьому обоє щиро хочуть бути разом, хоча й відганяють від себе ці думки. Зрозуміло, що у підсумку ця розмова відбулася і що вони нарешті змогли поєднатися, втім це могло і мало би статися швидше. Можливо, таким чином Лора Новлін хотіла пояснити своїм юним читачам: говоріть про свої почуття, бо, ймовірно, вони взаємні, а інакше можете й не встигнути.
У якийсь момент я все-таки проникнувся долею головних героїв. Читав швидко і мало не із задоволенням, бо хотів якомога швидше дійти до того, що вони разом. Навіть подумав, що ця книга заслуговує 3 балів із 5. А потім почалися останні сторінки. Часто погані романи рятує класний фінал. У цьому ж випадку поганий роман просто знищив його жахливий фінал. Авторка вирішила в останній момент зробити дикий сюжетний поворот, який мав би розчулити, буквально розбити читачів. Мене ж він обурив, викликав іспанський сором, розсмішив. Лора Новлін завершила текст трагічною подією, яка, по-перше, ніяк туди не вписувалася, а по-друге, сталася так, наче у чорній комедії. Словом, моя оцінка відразу впала до двійки, а негативні враження остаточно сформувалися.
Виявляється, у цій історії є продовження – книга “Якби ж я сказав їй”. Читати її я точно не буду і вам не раджу. Продовження зазвичай гірші. А тут вже гірше нікуди.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про книгу “Хімія смерті”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
