Із “Редакції” могла би вийти класна українська комедія, якби автори не гралися в інтелектуальність. Ділимося враженнями про фільм.
Український фільм “Редакція” (2024) режисера Романа Бондарчука зацікавив мене, щойно почув про його створення. Кіно та література про журналістику ніколи не лишали мене байдужим, а тут ще й наше. Тож, коли його вже можна було легально подивитися на стрімінгових платформах, відразу зробив це. Не можу сказати, що розчарувався, але і всіх очікувань він не виправдав. Детальніше розповідаю у нашій традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Події фільму відбуваються десь на півдні України, глядачеві очевидно, що на Херсонщині, за шість місяців до повномасштабної війни та чомусь прямісінько перед місцевими виборами. Я у цей період виборів не пам’ятаю, але це ж художній твір – не будемо вже так придиратися. Тим паче, що фільм, вочевидь, почали знімати до повномасштабної війни, тому цю тему вводили в сценарій вже по ходу. І вийшло – як вийшло.
За сюжетом молодий науковець Юра зі своїм старшим колегою шукав у степу рідкісного бабака. Але замість цього натрапив на людей, які підпалювали ліси. Хлопець таємно зробив знімки, планував віднести їх до поліції. Та в музеї, де він працював, заборонили це робити. Юра не збирався так просто полишати цю ситуацію, тому поніс фото та текст про паліїв у ЗМІ. І сам незчувся, як став регіональним журналістом.
Чому я все-таки акцентую увагу на визначенні “регіональний журналіст”, а не просто “журналіст”? Бо, як на мене, регіональна журналістика суттєво відрізняється від загальнонаціональної. Я не працював у національних медіа, тому, скажете ви, не можу адекватно порівнювати. Проте у регіональній журналістиці я вже понад 10 років і точно знаю, як функціонує вона. Тут ми пишемо про свого друга, свого сусіда, про міського голову, з яким можеш побачитися не лише у його кабінеті чи сесійній залі, а скажімо, на прогулянці містом, про місцевих депутатів, які водночас можуть навчати твоїх дітей, продавати тобі хліб чи надавати юридичні послуги, про бізнесменів, із якими минулого вечора міг перехилити по келиху пива. І одна справа, коли пишеш про них позитивні публікації – стосунки стають ще кращими, можливо, маєш якісь потенційні “плюшки”, – а інша, коли це критика – люди, які є частиною твого оточення, або уникають тебе, або й взагалі ненавидять.
Тож регіональна журналістика – це передусім про вибір, про компроміси або відсутність їх. Можна поступитися якимись журналістськими принципами й жити як сир у маслі, бо, повірте, дружити з медіа – це важливо для так званих “сильних світу цього”. А можна просто якісно виконувати свою роботу, наживати все більше ворогів, зокрема, серед тих “сильних” і лише чекати моменту, коли вони тебе остаточно задавлять. У великих національних медіа аж таких проблем, думаю, немає. Все ж вони потужніші, впливовіші, ніж регіональні, і нехай влада на них і тисне, вони все ж успішно відбиваються, лише стаючи сильнішими, бо зростає аудиторія.
У фільмі Юра спочатку пішов до редакції газети “Степова правда”, що розміщується у старому напівзруйнованому приміщенні, а з колективу залишився лише головний редактор, який прямо там і живе. І турбується він зараз не так про свою роботу, як про те, щоб його не вигнали із приміщення. Хоча він якраз свого часу і був принциповим журналістом, який не йшов на повідку у влади. На противагу “Степовій правді” нам показали редакцію газети “Пектораль”, куди Юра пішов пізніше. Сучасний офіс, великий молодий колектив… і головний редактор, який вислуховує побажання від представників чинної влади, як краще зробити так, аби мера, який у цей момент лежить у комі, переобрали на наступний термін.
Саме у “Пекторалі” Юрі й запропонували роботу, забрали його текст і фото з паліями. Зрозуміло, що нічого із цього не опублікували, а невдовзі до хлопця додому прийшла з обшуками поліція, потім його звільнили з музею, а зрештою на сторінках “Пекторалі” вийшла стаття, у якій його колега зізнається, що палив ліс. Ця вся несправедливість посилюється тим, що головний герой бачить навколо: журналісти вигадують новини, кандидати напоказ відкривають газопроводи, яких не існує, депутати тримають дівчат у сексуальному рабстві, спільні застілля влади та журналістів. На цьому тлі відверте насміхання із журналістки, яка вимагає, щоб у її текстах залишали фемінітиви, здається якоюсь дрібничкою.
Безумовно, у фільмі перебільшено все. Якби десь була редакція, подібна до “Пекторалі”, то про неї досі знала б уся країна. Я в це вірю. Як і вірю в те, що регіональна журналістика поступово втікає від того, що показали у стрічці. Здається, з’являється все більше людей, для яких ідея важливіша, ніж матеріальні блага, передусім йдеться про молодих фахівців. Ясно, що з роками хочеться жити краще, а зарплата журналіста в регіонах цього точно не дозволить. У такому випадку варто кидати професію або шукати додаткові джерела доходу з інших сфер діяльності, але не використовувати журналістику для власної вигоди.
А в “Редакції” насправді було не так і багато про роботу редакції. Натомість були якісь натяки на метафоричність, артхаус чи щось таке. Фільм вийшов надто похмурим, мені бракувало хоча би дрібки життєствердності. А ще було зовсім мало гумору. У нас в редакції Інформатора не минає і дня, щоб ми не сміялися до болю в животі, хоча, здавалось би, з чого сміятися у теперішні часи? А є із чого, і сценаристи мали би це знайти. І замість оцих спроб в інтелектуальне могла б вдатися крута українська комедія на кшталт “Мої думки тихі” чи “Люксембург, Люксембург”. Ой, стоп, щоб це вийшло, треба ж було Антоніо Лукіча кликати попрацювати над “Редакцією”.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про роман “Огидне кохання”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
