11 років тому російські війська окупували Автономну Республіку Крим. Кримчани, які тепер стали переяславцями, поділились з Інформатором спогадами про життя на півострові.
20 лютого 2014 року розпочалась збройна окупація Кримського півострова Російською Федерацією. Саме цю дату пізніше Верховна Рада України зафіксувала в законодавстві як “початок тимчасової окупації АР Крим та м. Севастополя”. У той день розвідка виявила агресивні дії Росії у Криму, а вже 22 лютого черговий бригади морської піхоти у Севастополі і черговий батальйону морської піхоти у місті Темрюк отримали команду – повна бойова готовність. Місцеві жителі побачили військовослужбовців РФ лише 27 лютого – коли дві групи озброєних людей у камуфляжі без розпізнавальних знаків захопили будинки Верховної Ради та Ради міністрів.
Як насправді живе півострів протягом 11 років окупації, невідомо – вся інформація надходить від російських медіа. Але спогади людей, які там жили, не зітре ніщо. Жителі Криму, які тепер опинилися у Переяславі, розповіли Інформатору про умови життя, дитинство, роботу та, звісно, неймовірні краєвиди та улюблені місця на півострові.
Ганна Литвин (67 років) та Людмила Хаметова (43 роки)
Історію родини Людмили Хаметової описав відомий на Переяславщині журналіст та краєзнавець Микола Михняк у книзі “Були над Дніпром Трахтемирів і Монастирок” (2022 рік). У 1960-х роках Ніна Вікторівна та Василь Іванович (бабуся та дідусь Людмили) разом з дітьми виїхали до Криму в село Михайлівка Нижньогірського району. Там був цілий куток переселенців із затопленого Трахтемирова, який називався “Київський посєлок”. Там батько Людмили Михайло вивчився, відслужив у армії та познайомився з Ганною, яка родом з Івано-Франківщини. Вони одружились та народили двох дітей – Василя та Людмилу (1981 рік).
– Я потрапила в Крим у 1976 році за направленням після навчання у Львівському педучилищі на вихователя. Тоді 150 людей відправили сюди на роботу, – розповіла Ганна Михайлівна. – Між західною частиною України та Кримом була велика різниця. Російська мова була нав’язана наче силою, лише вдома ми могли розмовляти українською. У школах теж викладали все російською. Я працювала у дитячому садку з 7:00 до 19:00 по два дні, а третій – вихідний. Хоча навіть у вільний час ми повинні були допомагати колгоспу збирати урожай – яблука, черешні, вишні, сливи. Інакше не виплатять 13-ту зарплату.
Для Ганни Михайлівни час життя в Криму асоціюється переважно з роботою. Її бабуся казала, що це місце, де готувати, прибирати та прати можна тільки вночі, бо вдень часу немає зовсім. У вихідні колгосп вивозив робітників у сад або на поле. В обід привозили додому, потім через дві години знову всі повертались на роботу. Під час збору заборонялося взяти собі хоч щось, але ввечері деякі бригадири все ж дозволяли набрати хоча би відро яблук.
– Нас постійно перевіряли, щоб ніхто нічого не вкрав. Були такі випадки, що дорогою додому зупиняла міліція: “Так, висипайте, бо будемо на вас писати заяви”. Якось нас зупинили, дівчата почали щось доказували, а ми з кумою надкусили ціле відро яблук. Останніми висипали ті яблука до гарних. Я думала, що вже подадуть на нас заяву в контору, та якось все затихло. Після того випадку були збори, тоді міліція розпитувала, для чого ми таке зробили. Але ж якби вони просто попросили назбирати ті яблука, ми б так і зробили. Ті, що ми тоді надкусили, ми їх заробили. На всіх нарадах нас згадували поганими словами, – зазначила Ганна Михайлівна.
Ганна Михайлівна, попри перевагу всього російського у Криму, носила вишивану сорочку
У Михайлівці часто проводили концерти, Ганна Михайлівна виступала у хорі
У селі Михайлівка було все для комфортного життя – багатоповерхівки, басейн, два великі стадіони, заводи з виробництва хліба та вина. Також були різноманітні заклади та місця для розвитку дитини – великі школи та садочки, кінно-спортивна школа, цирковні гуртки, хор, парк атракціонів із колесом огляду.
– У школах часто влаштовували великі концерти, та й у будинку культури теж. Якось навіть виступав ведмідь, вискочив до людей, а моя донька Люда побігла до нього. У садочку, де я працювала, було 13 груп приблизно по 30 дітей. Оскільки батькам треба було працювати, то дітей могли віддавати і в 10 місяців. Пам’ятаю, з батьком їздила на озеро Сиваш по неділях. А на морі була нечасто – оздоровлювали мого сина Васю, – розповіла Ганна Литвин.
18 травня 1944 року радянська влада провела депортацію кримських татар. Тоді все неслов’янське населення Криму виселили в Центральну Азію, переважно в Узбекистан. Татарам дозволили повернутись лише у 1989-1993 роках. За той час додому приїхали близько половини від усіх кримських татар – 250 тисяч людей. Коли їх не було, на півострів заселили нових людей. Радянська влада лякала, що ті будуть нападати та різати все “руське населення”.
– У Джанкойському районі, поряд з яким ми жили, бували конфлікти з татарами. Якось, коли Вася був у санаторії, я їздила його провідувати. У суботу автобуси не ходили, тому я доїхала до Нижньогірська, а далі залишалось ще пройти 12 кілометрів. Так і пішла трасою. Ззаду проїжджала машину, я її зупинила. А там чотири чоловіки сиділи. Хоч було страшно, я попросила їх підвезти мене до Михайлівки. Вони щось між собою татарською балакали і сміялися. Я жодного слова не розуміла, думала, що там мені і кінець. Їдемо, бачу вже попереду село, то стало легше. Тоді попросила: “А тут скоро буде поворот направо – зупиніть, будь ласка”. Вони заусміхались, але зупинили, де я сказала. Навіть гроші з мене не взяли. Нас тоді нашпигували, що татари погані, а росіяни хороші. З часом виявилось, що все зовсім навпаки.
Ганна Михайлівна народила доньку Люду у 20 років. Вона жила в Криму до 9-ти, тому для неї це місце асоціюється з дитинством. Навчалась у місцевій загальноосвітній школі, відвідувала цирковний гурток та кінно-спортивну школу. Село розташовувалось у степовій частині Криму, а весь туризм зосереджувався на гірській місцевості або узбережжях моря.
– Ми змушені були переїхати ще до початку війни – у 1991 році. Брату Васі не підходив клімат. Мій батько із Трахтемирова, тому, щоб бути ближче до рідних країв, обрав Переяслав. У мікрорайоні Борисівка придбали будинок. Коли переїхали, то побачили, що все зовсім відрізняється. Для мене було дико, що немає басейну чи великого кінозалу. До речі, після 90-х років у Криму почали занепадати села степової частини. Тоді почалась перебудова, а регіони, які були ближче до моря, розвивались за рахунок туризму, – розповіла Людмила Хаметова.
Маленький брат Людмили Хаметової
Людмила Хаметова та її брат Василь біля свого будинку у Михайлівці
Великий стадіон у Михайлівці
Після переїзду до Переяслава Людмила з рідними навідувалась у Крим до 2014 року. За роки об’їхала майже все південне узбережжя півосторова:
– У Криму дуже гарні місця, природа та клімат. Так вийшло, що ми залишились в Переяславі, але приїздили туди набратись сил. Багато українців сумують за Кримом. Там є все: хочеш – дитяче море з пісочком, а хочеш – гори із галькою або печери. Одна з найпівденніших точок півострова – скелиста гора Кішка, з якої відкриваються неймовірні краєвиди. Дуже люблю гору Карадаг – це згаслий вулкан. У Сімферополі та Севастополі теж було на що подивитись. Зараз не уявляю, що вони там наробили.
У мене є віра, що я та всі українці обов’язково знову пройдемось тими місцями. Хоч вже немає багатьох людей, а деякі місця повністю зруйновані, але гори та море лишаються. Крим – корінна чакра України. Крим – це Україна, він назавжди у наших серцях, – підсумувала Людмила.
Людмила Хаметова розповіла, де планує побувати, коли повернеться до українського Криму:
- Мис Казантип – на молодіжний фестиваль.
- Карадазький заповідник, біля селища Коктебель.
- Гануезька фортеція у місті Судак – русичі утворили тут потужне князівство задовго до всіляких наступних завойовників.
- Мис Плака – у санаторій “Утес”.
- Ведмідь-Гора.
- Чатир-Даг – до відомих печер.
- Ай-Петрі.
- Гора Кішка.
- Мис Сарич.
- Балаклавська бухта з фортецею Чемболо.
- Херсонес-Корсунь – там розташовувався музей заповідник давньогрецької базиліки, яка є символом Херсонесу.
Наталія Чередник (39 років)
У березні 1985 року Ніна Василівна вагітною приїздила з Криму додому на Хмельниччину. Там народилась Наталія, незадовго після цього вона разом з мамою повернулась на півострів. У селі Криловка Первомайського району вивчилась у початковій школі, а з 5 по 11 клас їздила навчатись за 12 кілометрів від дому – у село Степне.
– Ми жили в невеличкому селі, там було близько 5 вуличок. Це степова частина Криму. Батько працював трактористом, а мама – помічнинецю чабана. Тримали овець від колгоспу. Я теж підробляла – корейці садили моркву чи кавуни, а ми сапали. У селі відчувався дефіцит. Мама казала: щоб купити якийсь одяг, потрібно відстояти чергу. Часто я малою доношувала речі за старшою сестрою. Всі красиві місцини були у гірській місцевості чи біля моря. Але навесні у нас виростали степові проліски, вони були з фіолетовими відтінками, чимось схожі на крокуси. Також лисички були особливі – коричневі і з шапочкою, – розповіла Наталія Чередник.
Коли вона навчалась у 5 класі, дітям організували поїздку до Бахчисарайського району. Так вона з класом поїхала до глиняної печери. Також жінці запам’яталась скеля, на якій нібито була вибита голова птиці з крилами.
У 2001 році Наталія вступила до ПТУ в Євпаторії. Зі свого села вона добиралась або прямою дорогою з Первомайська, або на конях її підвозили до зупинки в Ковильному, а потім автобусом до місця навчання.
– У Євпаторії я навчалась на офіціанта-бармена, там ще проходила практику у кафе. На вихідних з дівчатами гуляла по набережній. На центральній вулиці були музеї, оздоровчий санаторій. Поряд був бар, де проходили дискотеки, а в кафе я підробляла – тогувала хот-догами. Також на тій вулиці дуже багато фонтанів. У батька одногрупниці був невеличкий катер. Ми їздили з ним, коли він збирав мідій, щоб вдома приготувати плов із ними. На водоймі набирали цілий мішок, тоді все чистили і варили у великому казані. Взагалі там постійне літо, але прохолодно. Пам’ятаю, у старших класах ми з дівчатами за звичкою легко одягнулись та пішли в клуб, виходимо – а надворі сніг лежить, – пригадала Наталія.
Поки Наталія Чередник навчалась, зранку її будили люди, які приходили помолитись до мечетей біля гуртожитка. У морі жінка купалась всього двічі, воно було холодним. Буває, штурмило так, що хвилі розливались по набережній.
З часом познайомилась з чоловіком, а у травні 2005 року народила донечку Яну. Через 2 з половиною року родина переїхала ближче до батьківщини мами Наталії – до Умані.
– Працювала на птахофабриці у Мирному. На роботі познайомилась із Сергієм, з яким зараз одружена. Так із Яною переїхала до Переяслава. Тут мені подобається більше, а в Криловку зовсім не хочеться повертатись. А от у більш розвинені міста поїхала б. Що зараз відбувається у Криму, взагалі не знаю. Моя одногрупниця там вийшла заміж, народила дітей, мабуть, і досі там. Як тільки я переїхала в Умань, то спілкувалась з друзями, але після окупаціїї у 2014 році всі зв’язки обірвались. Номери телефонів були недоступні, їх змінили на російські, а українські заблокували.
Нагадаємо, що у Переяславі команда швачок шиє для військових адаптивну білизну. Більше про це – тут.
Дарія Сухотенко
Фото надала Людмила Хаметова
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
