Роман “Я бачу, вас цікавить пітьма” можна обговорювати вічно. Як його зрозумів наш редактор?
Коли всі, хто хотів і не хотів, уже встигли прочитати роман Ілларіона Павлюка “Я бачу, вас цікавить пітьма”, коли його обговорили та обсмоктали зі всіх боків, коли гамір навколо нього вщух, я нарешті дістався до цього тексту. І зрозуміло, що вразив він мене не менше, ніж всіх інших. Взагалі сміливо можу констатувати, що це один із визначальних романів сучасної української літератури, який принаймні для розуміння феномену мав би прочитати кожен. Щоб детально його розібрати, потрібно написати роботу масштабнішу, ніж сам роман, та й мізків і часу в мене для цього бракує. Тож у рубриці “Інформатор вихідного дня” поділюся, яким, на мою думку, був фінал цієї надзвичайної історії.
Цю публікацію не варто читати тим, хто ще не ознайомився із “Я бачу, вас цікавить пітьма”. Цей текст, скоріше, для тих, хто вже прочитав роман і хоче зрозуміти для себе більше, дізнатися думки інших. Скажімо, я сам відразу після прочитання передивився відео кількох книжкових блогерів із їхніми відгуками та навіть одне інтерв’ю Ілларіона Павлюка. І робив це не для того, щоб мені розповіли, як же все було насправді, бо, наскільки розумію, і сам автор не знає, як же воно було, проте до власних висновків чужі роздуми часто спонукають.
Коротко для тих, хто раптом забув зачин цієї історії. У кримінального психолога Андрія Гайстера не найкращий етап у житті: померла мама, вагітна дівчина покінчила із життям, недоношена дитина, яка, певно, і не його зовсім, на межі життя та смерті. Щоб якось розрадити та відволікти, друг та колега Валера відправляє його у Богом забуте селище Буськів Сад для розслідування загадкових убивств молодих жінок, а ще нещодавно там зникла маленька дівчинка. Опинившись у цьому селищі, Андрій зрозумів, що всім навколо байдуже на смерті, зникнення дитини, і всі хочуть якомога швидше позбутися його.
Оскільки ви вже прочитали роман, то знаєте, що насправді Андрій потрапив до пекла, яке лише мало вигляд селища. А основним гріхом за життя головного героя була байдужість або зневіра, тому і після смерті він потрапив саме у таке середовище. І зрештою, лише поборовши свою байдужість, тобто свій гріх, знайшовши дівчинку Надійку, він зумів вибратися із пекла.
У романі Андрій начебто повертався із коми до реального життя, коли Харитон (той самий Харон, що переправляє душі до царства мертвих) дав йому монетку, з якою під язиком він зумів піти із потойбіччя. Але чоловік нічого не забув і йому не давало спокою те, що дитину так і не знайшли. Тому він знайшов місто в Україні, яке могло би бути Буськовим Садом, – Кагарлик, і там знайшов Харитона, якого вмовив дати йому ще один шанс повернутися та розшукати Надійку. Автор майстерно описав, чому так могло бути й справді, але я все ж переконаний, що ніякого повернення до життя у Андрія не було.
Після того, як біля кафе “Міраж” у Києві його збила пожежна машина, Андрій Гайстер безумовно та невідворотно помер. А оскільки він був грішним, то опинився у пеклі. Пекло ж у моєму розумінні для кожного має бути індивідуальним, тому що те, що жахливо для одного, для когось іншого може бути досить прийнятним. Тож Буськів Сад – це особисте пекло Андрія. Тим паче, що його прізвище Гайстер, тобто лелека, а цих птахів ще називають буськами. На ілюмінованій вивісці “Я люблю Буськів Сад” постійно гаснула літера “а”, залишався “… Буськів ад”. Як на мене, очевидніше нікуди.
Отже все, що відбувається у книзі, всі герої та їхні дії – це витвір уяви Андрія. Цих людей ніколи не існувало, як і їхнього селища. Але в голові київського кримінального психолога це сформувалося в таке ось пекло. Загублена Надійка – це та сама недоношена дитина, яку він повинен був порятувати. І це була його головна мета як персонажа роману. Зізнаюся, спершу я думав, що якщо він врятує Надійку, то відповідно врятує і свою доньку (називаймо її його донькою, бо є припущення, що насправді так і було). Приблизно до цього підводить і автор: Андрій дає єдину монетку до рота дівчинці і вони разом переходять міст. Потім Павлюк пише: “Якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то при нагоді розшукайте в Києві парк із великим круглим фонтаном і дитячим майданчиком біля нього. <…> І там ви напевне побачите високого кремезного чоловіка з дочкою. <…> Ця особлива дівчинка з’явилася на світ за моторошних, трагічних обставин і сильно недоношена”.
Відразу хочеться зробити висновок, що Андрій повернувся, як і Надійка, яка втілилася у його дитині. Але це не так. Так, Надійка – це його недоношена дитина, а ще його янгол, якого потрібно було розшукати, щоб пройти до раю. Автор, на мою думку, хотів пояснити, що навіть після смерті можна встигнути дещо виправити. Андрій Гайстер подолав свою байдужість, тому і врятував Надійку. Коли вони йшли до мосту, то над ними кружляли троє птахів, які, як ми розуміємо, символізували душі Андрія, Аліси (його дівчини) та їхньої дитини: “Птахи кружляли просто над ними, здіймаючись дедалі вище і вище. Так високо, що коли Андрій ступив на міст, їх уже не було видко. Так, ніби вони полетіли кудись іще вище, ніж небо…”.
Потім із неба пішов сніг і дівчинка сказала: “Сніг – це ангели кришать крихти”. Андрій запитав: “Крихти чого?”. “Крихти неба”, – відповіла мала. А вже коли автор пише про фонтан у Києві, де прогулюється чоловік із донькою, то варто повернутися до однієї із основних алюзій цього роману – картини Ієроніма Босха “Сад земних насолод”. На ній у частині, де зображений так званий рай, якраз і є фонтан. А ще ми розуміємо, що, описуючи Надійку, Ілларіон Павлюк згадував свою доньку Ілану, яка мала ДЦП і померла у 5 років. “Присвячується Ілані. Тепер ти ангел”, – написав він після слова КІНЕЦЬ.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про серіал “Козаки. Абсолютно брехлива історія”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
