“Танець недоумка” – найслабша книга Ілларіона Павлюка. Але це не означає, що вона погана. Навіть навпаки.
Ілларіон Павлюк – мій улюблений український письменник. Цим реченням я хочу розпочати цей текст. І у ньому спробую коротко обгрунтувати, чому і як він забрав це почесне звання у Макса Кідрука. Зараз я прочитав усі три книги Павлюка. Хоча остання прочитана мною (але не остання за написанням) “Танець недоумка” була найслабшою серед усіх, проте вона, безумовно, заслуговує на “п’ятірку” і доводить, що цього автора мені читати цікавіше, ніж Кідрука, яким здавна захоплююся. Детальніше – у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Романи “Білий попіл” та “Я бачу, вас цікавить пітьма” Ілларіона Павлюка дещо схожі між собою. В обох йдеться про детективів, яким необхідно розкрити справу, що межує з містикою, а інколи й переходить цю межу. Вони обидва наповнені безліччю загадок та такою собі гоголівською атмосферою. Якщо “Білий попіл” усе ж простіший, то “Пітьма” просто кишить неймовірною кількістю алюзій та двозначностей. Навіть з приводу фіналу історії серед читачів немає одного конкретного висновку – кожен зрозумів його по-своєму. До слова, про “свій фінал” я писав окрему публікацію.
“Танець недоумка” ж абсолютно інакший. Тут Павлюк спробував у фантастику, і, як на мене, йому вдалося. Для мене було принципово цікаво порівняти його із головним письменником-фантастом України Максом Кідруком. Зрозуміло, що вони абсолютно різні. Але, як мовиться, “у кінцевому підсумку” Павлюка мені просто-на-просто цікавіше читати. Кідрук у своїх текстах зазвичай зосереджується на деталізації та правдоподібності світу, який він створює. Павлюк же віддає перевагу сюжету та наповнює його мало не детективними загадками.
Для очевидності, чому Павлюка читати цікавіше, наведуть простий приклад. Якби “Танець недоумка” повинен був ще й детально пояснювати будову тодішнього вигаданого світу, то роман мав би не 680 сторінок, а мабуть, у 5 разів більше. При цьому, якщо із Кідрукової “Колонії” прибрати пояснення світобудови, то там із 900 сторінок залишилось би 100. Зрозуміло, що є люди, яким цікаво читати, як автор приходить до тих чи інших висновків, яким буде світ через кілька десятиліть. І йому реально можна повірити. Мене також це захоплювало в “Колонії”. Проте зрештою той роман вийшов такою собі величезною передісторією до того, що має відбуватися надалі. Знаєте, наче другі сезони серіалів “Дім дракона” чи “Гра в кальмара”. Якщо ви їх бачили, то розумієте, що я маю на увазі.
У “Танці недоумка” є все, чого я хочу від якісної історії. У головного героя біолога Гіля Гіршевича є мотивація для певних вчинків і велика ціна на кону. Його родина опиняється на межі банкрутства та розлучення, тому він змушений погодитися на, здавалось би, безпечну експедицію на далеку планету для її освоєння. Оскільки лише переліт туди й назад займає 40 років за земним часом, то всім відібраним учасникам дозволили взяти із собою сім’ї. Тобто Гіль полетів на далеку неосвоєну планету зі своєю дружиною Вірою та донькою Ельзою. Вони й стали його найбільшою ціною, адже коли на тій планеті розпочався триндець (ми ж то знаємо, що він мав розпочатися), то Гілю потрібно було турбуватися передусім про них. Сам же головний герой мав спадковий генетичний гандж, який полягав у тому, що він після 35 років міг буквально втратити здоровий глузд. Тож, як ми розуміємо, самому йому, по суті, втрачати було нічого.
Саме тут ми й підходимо до головної теми “Танцю недоумка”. Навіть сам Ілларіон Павлюк наголошував, що у своєму романі не хотів акцентуватися на фантастичній складовій, що це, скоріше, просто декорації. Насправді ж це психологічний роман про людські страхи. Гіль Гіршевич живе із постійним страхом стати недоумком, що й заважає йому справді жити, ще будучи абсолютно здоровим. Але також цей страх спонукає його до вчинків та дій, на які б він не наважився, якби за спиною не стояла стара з косою. Ось лише із цього я зробив висновок, що страх може бути як конструктивним, так і здебільшого деструктивним. Усе ж іноді, коли нам нічого втрачати, ми ризикуємо й досягаємо більшого. Одначе страх може й заважати робити важливі у житті кроки.
В цілому ж у романі персонажі постійно зустрічаються зі своїми страхами, і не лише якось опосередковано, а й на стільки прямо, на скільки це може бути можливо. Скажімо, Гіль на власні очі бачив на іншій планеті божевільну бабу, яка в дитинстві, зрозуміло, що на Землі, мало не знесла йому голову сокирою. І цей страх йому перемогти вдалося. А ось коли він побачив свою доньку, мовимо так, у пазурах монстра… Загалом спойлерити не хочу, зазначу лише, що у кожного із нас, певно, є страх, який може нас стримувати або спричиняти до необдуманих рішень.
Свідомо не поринаю у сюжетні перипетії, тому що, по-перше, там таке несеться, що спробуй описати, а по-друге, не хочу відбирати бодай частинку задоволення у потенційних читачів цього роману. Мені сподобалось, що у цій фантастично-психологічно-горорній історії знайшлося місце для романтичного відгалуження. І вже на останніх сторінках на вас чекає прекрасний момент, коли одна із персонажок робить величезну жертву заради кохання – для мене це був один із найсильніших епізодів книги. Кінець же роману можна назвати відкритим, хоча тут припустити якісь двозначності все ж складно. Хіба що хочеться сказати: “Ну ви ж вибиралися ще й не з такого лайна”.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про серіал “Суперники”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
