“Поводир” – історична стрічка про українське, соціальне, щире та важливе. В чому ж особливість фільму?
Завжди любила українське кіно, ще до того як це стало “мейнстримом”. Якби його не критикували та недолюблювали, у цьому є щось своє, близьке та зрозуміле. Напевно, всі найпопулярніші стрічки вже давно передивилася. Звісно маю свій топ у цьому списку, і один з таких – фільм “Поводир” (2014), відомого режисера та продюсера Олеся Саніна. Ця історично-драматична стрічка нагадування про історію українського, нашу сутність і надбання. Про свою думку та враження розповім у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
“Поводир” – це історична стрічка, в основу якої покладена, як стверджують автори, реальна подія – всеукраїнський з’їзд кобзарів 1934 року в Харкові. У фільмі яскраво окреслений час допитів НКВД, голодомору та колективізації. Розпочинається стрічка кадром руху потяга, що стає символом смерті. І ці перші кадри, у мене відразу викликали якусь незрозумілу тривогу.
Цей фільм про американського хлопчика Пітера Шемрока з США, батька якого вбили працівники НКВД та почали розшукувати і переслідувати його самого. Він намагається втекти і зустрічає Івана Кочергу – українського сліпого кобзаря. Пітер стає поводирем Івана та дізнається, що в минулому той був командиром роти армії УНР, отримав поранення в голову й осліп. Разом вони долають труднощі, проте не досягають мети – потрапити до Москви та передати секретний лист іноземному журналістові. Розвінчувальне послання сховане у книгу-символ боротьби України – “Кобзар”.
Подорож кобзаря Івана Кочерги (Станіслав Боклан) та Пітера (який змінив ім’я на Андрій та прикидається німим через свій американський акцент, щоб вберегтись від переслідування НКВД), відбувається на тлі різноманітної української природи та краси, вбивства, смерті, колективізації і контролю життя людей владою. Україна у стрічці показана, як маленьке село, де кобзар із поводирем не мають можливості втекти від радянської машини смерті, адже всюди їх переслідує ворог.
На мою думку “Поводир” – це втілення України і того, що їй притаманне. Були моменти, коли можна було провести чітку аналогію, наприклад щодо релігії, коли кобзар Іван, який вчив посеред поля Пітера молитися, та весілля двох закоханих з святкуванням і танцями, проте без вінчання. Також зрозумілий опис характеру українців, я змогла зрозуміти, що це насамперед вміння відчувати душею та серцем. Адже навіть головні герої стрічки серцем розрізняють добро і зло та діють всупереч здоровому глузду. А пісня кобзаря це те, що російська влада хотіла знищити найбільше, адже у ній криється душа народу.
Звернула увагу, що усі сцени стрічки дуже правдоподібні, і не виглядають не правдоподібно, так би мовити. Режисери повністю змогли передати потрібну атмосферу та перенести в минулу епоху, де старі телефони, будиночки зі стріхами, пічки та вишиванки. Серед акторів найбільш “живо” свою роль відіграв Станіслав Боклан, який зміг повністю та глибоко відтворити драму сліпого чоловіка.
“Поводир” – приклад якісного українського кіно. Адже тут тобі й екшн, і горе, і смерті, – все для того, щоб глядачам не було раптом нудно. Також трагічна протягом всього часу картина не очікувано завершується все ж happy end.
“А знаєш чому квіти завжди повертаються до сонця? – бо квіти мають очі”.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про книгу “Їж. Молись. Кохай”. Матеріал читайте тут.
Яна Малишко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
