“На Західному фронті без змін” – одна зі знакових воєнних книг у світовій літературі. Чому її варто читати?
А чи задумувались ви, як зараз українським військовим на війні? Я прагну краще зрозуміти їхній стан, тому принаймні читаю літературу цієї тематики, скажімо, класичний роман Еріха Марії Ремарка “На Західному фронті без змін” 1929 року. Своїми враженнями ділюся в рубриці “Інформатор вихідного дня”.
“Взагалі нам усім буде важко. Невже там у нас, удома, над цим зовсім не замислюються? Два роки метати і стріляти гранати – цього не можна скинути з себе, наче шкарпетки”. “На Західному фронті без змін” – це одна з небагатьох книг свого часу, де відверто розповідають про реалії воєнного життя. Але крім того, що ця книга про війну, вона ще й про почуття.
У романі йдеться про молодого німецького хлопця Пауля, який свято вірив, що вчиняє правильно під час Першої світової війни. Він піддався пропаганді й разом із друзями Кроппом, Тьяденом, Мюллером та Лером пішов воювати. Дорогою на фронт хлопці раділи, уявляли, як їх кохатимуть жінки, коли ті повернуться з війни, загалом романтизували бойові дії. Та їхні думки різко змінилися, коли пролунали перші вибухи, постріли, коли вони побачили смерть. “Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми, напівтваринами”.
Гадаю, після побаченого п’ятеро друзів з 19-річних ментально перетворились на стариганів. Проте люди швидко пристосовуються до різних умов, навіть найгірших, тож наші герої не стали винятком. Вони раділи навіть незначним благам. Пауль познайомився із солдатом Катчінським, вони стали близькими товаришами. Той був хитрим і витривалим, у важких ситуаціях завжди знаходив вихід та жартував, підіймаючи настрій іншим. Разом з Паулем вони бігали до одного діда красти гусей, щоб смачно поїсти та пригостити інших солдатів. Під час таких походів вони ризикували життям, адже в старого була рушниця. Але їм було весело.
Навчання, яке тривало 10 тижнів, перетворило хлопців на безжальних, суворих, жорстоких чоловіків, у них залишилось одне єдине – побратимство. Коли один із друзів Пауля Кеммліх помирав у нього на очах, хлопець до останнього підтримував товариша, щоб той спокійно пішов із життя. Зрештою кожного зі своїх друзів Пауль намагався врятувати або ж дати змогу померти спокійно. Але він став самотнім та зламаним, а продовжував дихати лише через військовий обов’язок.
Найважчим моментом є кінець книги. Війна добігала завершення, всі говорили про перемир’я, а Пауль, сповнений безнадії та відчаю, думав: “Якби ми повернулись в 1916 році, то біль і сила пережитого викликали б справжню бурю. А тепер ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місця в житті”. Військові, які пішли на фронт старшими, хоч трохи відчули смак життя. У них були сім’ї, дім, фах, їм було куди повертатись, на відміну від 19-річних хлопців. А що ж робити ветеранам, які, окрім воювати, не знали нічого іншого? Як спокійно жити, пам’ятаючи всі страхіття війни? Як бути у мирному житті?
“Його вбито в жовтні 1918 року, в один із тих днів, коли на всьому фронті було так спокійно й тихо, що у воєнному повідомленні обмежилися тільки однією фразою: “На Західному фронті без змін”. Смерть Пауля була такою ж, як і у більшості інших солдатів – “без сенсу”.
Еріх Марія Ремарк був одним з представників “втраченого покоління”, про яке написав у “На Західному фронті без змін”. Його у 18 років мобілізували на фронт, де він перебував 3 роки. Все, про що мріяв юнак до цього, тоді втратило сенс, особливо після смерті матері того ж року. До речі, в пам’ять про матір він змінив ім’я на Еріх Марія Ремарк (матір звали Марія) із Еріх Пауль Ремарк.
Книга “На Західному фронті без змін” була сенсацією, коли видавалася, і залишається актуальною дотепер. У 2022 році вийшов однойменний фільм за романом. Загальна атмосфера і музичний супровід викликають мурахи. А найстрашніше – усвідомлення того, що ці події були реальними колись, а зараз, як ніколи, реальні прямо на теренах України. Але як тоді, так і тепер, для людей транслюють не все. Скільки всього ще нам невідомо? І головне – чи хочемо ми дізнатися більше?
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про фільм “Поводир”. Матеріал читайте тут.
Аліна Дехтяренко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
