“З російського номеру прийшло сповіщення…”: у Переяславі учасники акції на підтримку полонених та безвісти зниклих поділилися своїми історіями

У Переяславі провели мирну акцію на підтримку полонених та безвісти зниклих. Розповідаємо історії декількох з них. 

24 травня у Переяславі пройшла мирна акція “Вистоїмо! Знайдемо! Дочекаємося! Не забудемо!” на підтримку українських воїнів, які перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти. На центральній площі зібралися сотні людей, аби привернути увагу громадськості та влади до долі тих, хто досі не повернувся з війни. Деякі з них розповіли Інформатору історії про своїх рідних захисників.

Об’єднання родин із Переяславської, Циблівської, Дівичківської, Студениківської та Ташанської громад, а також спільнота “Жінки ТРО” – родини військових територіальної оборони з різних міст України організували та присвятили акцію тим, хто відважно захищав Батьківщину та досі перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти. Ця ініціатива покликана привернути увагу суспільства та міжнародної впливової спільноти до їхніх доль і об’єднати зусилля для їхнього звільнення та повернення додому.

Попри дощ цього дня на площі воєдино зібралися сотні небайдужих людей. Учасники акції тримали у руках – прапори, фото, плакати зниклих та полонених рідних. “Поверніть тата додому”, “Полон вбиває”, “Безвісти зниклі – не означає забуті”, “Моє серце у полоні”, “Поверніть коханого додому”, таких слів майоріло багато. Дружини, кохахані, маленькі діти, старенькі батьки, рідні брати та сестри гідно трималися заради своїх захисників.

Начальник першого відділу Бориспільського РТЦК та СП Іван Шкуропацький промовив: “Уже три роки триває війна, якої ніхто не очікував. Війна, яка знищує все на своєму шляху, не шкодуючи ні дітей, ні дорослих. Нам чужого не треба, але й свого ми не віддамо. У лютому 2022 року піднялися найкращі сини й доньки країни. Щодня в українські родини приходять страшні звістки. Але нас об’єднує надія – побачити батька, чоловіка, сина, який самовіддано захищає Україну, але про якого зараз нічого не відомо. Невідомість – це найстрашніше. Але поки ми живі, має жити і ця надія”.

До присутніх звернувся і Максим Левченко – захисник із Перяесоава, якого звільнили з російського полону в лютому: ” Хлопцям там морально і фізично дуже важко, але такі акції – це надзвичайно важливо. Вони зміцнюють єдність нашого народу. Учора відбувся обмін, 390 людей звільнили з полону, серед них багато моїх знайомих. Дуже дякую за все, що ви робите”.

“З РОСІЙСЬКОГО НОМЕРУ ПРИЙШЛО СПОВІЩЕННЯ… НА ВІДЕОДЗВІНКУ БУВ СЕРГІЙ”

Тетяна Чепура разом із сином стояла пліч-о-пліч, у руках вони тримали український прапор із написом “полон”. На ньому був зображений її 44-річний чоловік Сергій Чепура, який, як розповіла жінка, вже чотири місяці військовополонений.

– На роботі йому сказали, що потрібно оновити дані у військкоматі. Поки він проходив ВЛК йому вже вручили повістку, а 20 липня 2024 року мобілізували. Спочатку 2,5 місяці він проходив навчання у Чернігові, тоді потрапив у 33-й окремий штурмовий полк, служив медиком-стрільцем, займався евакуацією бійців, – розповіла Тетяна.

21 січня 2025 року, коли Сергій був на Лиманському напрямку, у селі Іванівка, що на Донеччині, він зателефонував дружині та сказав, що буде їхати на завдання, евакуйовувати хлопців. Це був його останній дзвінок Тетяні.

– Тоді він ще розповідав мені, що хоче попросити відпустку у керівництва, після завдання, адже давно не був вдома та скучив за нами. А потім перестав виходити на зв’язок. Хоча найбільше міг не відзиватись 3-5 днів, 26 січня я вирішила, що якщо до вечора не отримаю від нього звістку, телефонуватиму в частину, бо відчувала, що щось було не так.

Того ж дня Тетяні на Viber з російського номеру прийшло сповіщення із питанням чи не хоче вона поспілкуватися із своїм чоловіком.

– Ми обмінювалися повідомленнями з росіянами і відразу погодилися на їхню пропозицію. І тоді по відеодзвінку нам показали нашого Сергія, із перебинтованою головою та пораненням. Він почав говорити та повідомив, що потрапив у полон, а ще попросив зателефонувати у його частину і передати, що він не пішов у СЗЧ. В цей час йому хтось із росіян збоку підказував все, що потрібно говорити.

Тоді я зателефонувала у частину і сказала, що до мене на зв’язок вийшов чоловік, а вони так здивувалися, мовляв, як це можливо? І тоді мені розповіли, що трапилося насправді, і як Сергій опинився у полоні.

Тетяні повідомили, що того дня склад бійців поїхав на завдання, серед них був і Сергій. Вони мали забрати поранених та загиблих з поля бою. Для цього їм виділили автомобіль “Бредлі” (основна бойова машина піхоти) із суміжної бригади.

– Сержант розповів, що поки хлопці перетягували поранених з одних посадок в інші, біля водія автівки впав скид, він злякався, всіх покинув і сам поїхав з поля бою. Сергій і хлопці, що лишилися там, чекали до 2-ї ночі поки стихне масований обстріл, потім Сергій знайшов якийсь бліндаж у якому просидів чотири доби. І коли росіяни робили обхід, знайшли його, і він здався у полон.

Пізніше Тетяна отримала сповіщення, що Сергій рахується як безвісти зниклий, адже як їй повідомили, відео не є доказом, що чоловік перебуває у полоні, для цього потрібне документальне підтвердження.

– І тільки перед Великоднем, мені зателефонували із Національного інформаційного бюро, і офіційно підтвердили, що чоловік військовополонений. Проте наразі у нас немає жодної інформації, де він, та що з ним, більше жодної звістки ми не отримували.

“РАХУЄТЬСЯ, ЯК БЕЗВІСТИ ЗНИКЛИЙ, АЛЕ Я ЗНАЮ, ЩО МОЄЇ ДИТИНИ ВЖЕ НЕМАЄ”

Людмила разом із родиною тримали, напевно, один із найбільших плакатів. Вона розповіла, що на сьогоднішній день її син, військовослужбовець Сергій Кононенко на позивний “Борт”, рахується як безвісти зниклий.

6 серпня 2024 року Сергій пішов у військо добровольцем. Служив у третій окремій штурмовій бригаді майстром безпілотних авіаційних комплексів. Та вже через пів року мати отримала страшну звістку.

– Я пишаюся ним, він хотів потрапити саме у цю славнозвісну бригаду. Спочатку вдома займався дронами, складав, розбирав, купував їх. А потім вступив до війська, і став дронщиком. Сьогодні у мене виступили сльози на очах, коли в небі побачила дрона (дрон фіксував відеозйомку акції – ред.).

Людмила розповіла, що Сергій зник у населеному пункті Зелений гай, Ізюмського району Харківської області у січні 2025 року.

– Це все умовно… Ми знаємо, що був артилерійський обстріл, і моя дитина загинула. Це я знаю точно, його вже ідентифікували, ми лише чекаємо результатів співпадіння ДНК-тесту, адже тіло повіністю обгоріло.

Жінка розповіла, що тіло сина впізнали через його зламану ключицю в якій був гвинт. А про його загибель дізналася майже відразу, через декілька днів.

– Командир мені зателефонував, і сказав, що у той же день мого сина і його побратима відкопали, розкопки тіл тривали 7 годин.  Але офіційно його зможуть вважати загиблим лише після співпадіння ДНК, а ця процедура дуже довго тягнеться. Хотілося б раніше похоронити, заспокоїти себе та душу свого сина.

Сергію Кононенку був 31 рік. У нього залишилася 11-річна донька.

“МАЮЧИ ТРЬОХ ДІТЕЙ ДОБРОВІЛЬНО ПІШОВ ДО ВІЙСЬКА”

Вона стояла одна. Обома руками тримаючи полотно на якому зображений її син у військовій формі. Євгеній Назарчук зник наприкінці серпня 2024 року на Курщині. До війська пішов добровольцем, незважаючи на те, що мав офіційне право залишатися вдома.

Жінка розповіла, що до початку наступальних дій росіян у Криму Євгеній працював моряком-зв’язківцем на кораблі “Славутич”, ходив у далекі плавання. І саме тоді, коли корабель захопили російські війська, чоловік перебував вдома у відпустці.

– У нього троє дітей, йому давали відстрочку, і він спокійно міг залишатися біля родини, але сказав нам, що не може так, не може сидіти на місці, поки всі хлопці йдуть воювати. І разом з товаришем, з яким працював на кораблі, добровільно мобілізувався.

Назарчук Євгеній вступив до війська на початку 2024 року. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді стрілець-мінометник. Його бойовий шлях тривав лише пів року, до моменту, поки його не стали вважати безвісти зниклим.

– Все, що мені відомо, що вони вийшли на позицію, один хлопець пішов за боєприпасами, і їх залишилося четверо. Тоді по рації побратими ніби почули, що їх росіяни захопили у полон. Наступного дня на те місце наші військові відправляли дрони, але ні тіл, ні залишиків, нічого не виявили.

Тоді я знайшла відео на якому були наші полонені, серед них був один схожий на мого сина, але він сидів з пов’язкою на очах, і мені сказали, що це не він. Знаходила ще декілька таких відео, але впевненості, що там саме мі син немає.

Я вже була всюди, зверталася у всі організації, але дізнатися про нього хоча б щось неможливо… Я не втрачаю надії, а такі акції необхідні, щоб про наших захисників ніколи не забували, щоб їх всіх повернули додому. Аби вони знали, що вони не самі зі своїм болем, а ми всі їх завжди підтримаємо. Я сподіваюся, що мій син живий.

Нагадаємо, що з цієї ж події ми публікували фоторепортаж. Світлини дивіться за посиланням.

Яна Малишко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.