Серіал “Оленя” – це глибока, автобіографічна історія про сталкінг, сексуальне насильство, сором і внутрішню боротьбу за власну правду. В чому його особливість читайте у матеріалі.
Я давно не бачила (чи, точніше, не відчувала) нічого подібного під час перегляду чого-небудь. Коли вирішила подивитися серіал “Оленя” (2024) від Netflix, не мала великих очікувань – здавалось, ще одна психологічна драма з нотками британського гумору. Але виявилося, що це одна з найбільш незручних, болісно чесних та хвилюючих історій, які мені доводилось бачити за останній час. Про враження поділюсь у традиційній рубриці Інформатор вихідного дня.
“Оленя” – британський мінісеріал (7 серій), драматичний трилер у жанрі чорної комедії, створений Річардом Гаддом, який також виконав головну роль. Він зняв “Оленя” на основі власного реального досвіду переслідування, яке з часом перетворилося на справжній психоемоційний кошмар. І саме це знання, що історія реальна, надає серіалу страшенної сили. Бо зазвичай, можна зупинитись і подумати, що це просто серіал, і можна відгородитися думкою: “це вигадка”. Але тут так не вийде.
Сюжет на перший погляд простий: стендап-коміка Дона починає переслідувати жінка середнього віку, Марта. Вона з’являється нізвідки, з розчуленою усмішкою, дивакуватою мовою і м’якою манерою поведінки. Спочатку все здається звичним, навіть кумедним. Але з часом її повідомлення стають частішими, тон – настирливішим, а межа між реальністю й одержимістю все тоншою. І поки Дон намагається вийти з ситуації, він водночас занурюється у власні глибокі травми, які він ретельно ховав навіть від себе.
Одна з найболючіших, найважчих до сприйняття частин серіалу – це лінія, пов’язана з сексуальним насильством, яке пережив головний герой. Ці сцени не мають в собі жодної еротизації чи шоку заради видовищності. Навпаки, вони подані максимально стримано, але саме тому пробирають до кісток.
Дон, головний герой, ще до початку переслідування з боку Марти, мав глибоку травму, пов’язану з сексуальним зловживанням. Його насильником став впливовий чоловік, який скористався вразливістю юного, тоді ще початківця-коміка. Це не був напад у темному провулку, це була “взаємна домовленість”, яку дуже часто плутають із добровільною згодою. Сам Дон довгий час не може назвати те, що з ним сталося, своїм іменем. Він намагається пояснити собі, що це був його вибір, що він “просто дозволив”, що він “мав користь із цього”. Але водночас ми бачимо: його тіло, емоції, поведінка – все кричить про те, що це було насильство.
Що мене вразило найбільше – це наскільки серіал про переслідування поступово перетворюється на глибоку історію про провину, сором і нездатність сказати правду навіть тоді, коли тебе знищують. Я весь час ловила себе на тому, що хочу втрутитися, допомогти головному герою, сказати йому: “зупинись, попроси про допомогу, ти маєш на це право”. Але він, як і багато людей у реальному житті – не робить цього. Через страх, сором, відчуття, що сам у всьому винен.
Гра Річарда Ґедда відверта, болюча, часом майже нестерпна. Він ніби не грає, а проживає кожну хвилину. Марта у виконанні Джессіки Ґаннінґ взагалі феноменальна. Її персонаж – це жах у людському тілі, але поданий так тонко й неоднозначно, що часом ти навіть співчуваєш їй. А потім знову здригаєшся від того, на що вона здатна.
Візуально серіал дуже простий, камерний, іноді навіть “театральний”. Але ця простота тільки підкреслювала антураж. Тут немає зайвих ефектів, глянцевих сцен чи відволікаючих елементів. Все концентрується на героєві та його внутрішньому пеклі. Окремо хочеться згадати музику. Саундтрек тут не грає фоном, він підсилює напругу, іноді стираючи грань між сценою та глядачем. А ритм серіалу, то прискорюється, то сповільнюється, змушуючи буквально задихатися від емоцій.
Після перегляду я ще довго була у роздумах. Не тому, що страх, хоча, відверто, атмосфера тримала в напрузі. А тому, що замислилась над тим, скільки в нашому житті є речей, які ми не наважуємось проговорити. Скільки разів ми грали роль сильних, коли насправді потребували підтримки. Скільки болю ми носимо в собі, боячись, що нас не зрозуміють або звинуватять.
“Оленя” – це не про жертву й злочинця. Це про вразливість, про людську крихкість. Про спробу вижити у світі, де кожен другий боїться показати, що йому болить. І про силу, яка приходить тоді, коли ти нарешті наважуєшся подивитися правді в очі. Цей серіал не для легкого перегляду перед сном. Але якщо ви готові – подивіться. І, можливо, в ньому ви побачите не лише історію Дона, а й щось своє.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наш редактор розповідав про книгу “Про письменництво”. Матеріал читайте тут.
Яна Малишко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
