“Ми не маємо права здатися”: як спільнота жінок із Переяслава не втрачає надії розшукати рідних захисників та допомагає іншим

Жінки об’єднання зниклих безвісти та полонених військових із Переяславщини поділилися своїми історіями. Що допомагає їм не впадати у відчай та рухатися далі?

Під час повномасштабної війни багато жінок опинилися у важких умовах, коли їхні чоловіки, сини, брати чи батьки перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. На Переяславщині створили об’єднання, яке допомагає цим жінкам не переживати на самоті біль та розпач. Його представниці – переяславки Марина Хандошко, Ніна Швиденко, Ніна Шевчук та Олена Чорненко – розповіли Інформатору про спільноту, згадали історії своїх рідних захисників та пояснили, як сильні віра та надія допомагають не опускати руки у пошуках близьких.

“КОЖНОГО ДНЯ ДИВИТЬСЯ НА ФОТОГРАФІЮ ТАТА І ГОВОРИТЬ ДО НЬОГО”

32-річна Марина Хандошко із Переяслава перебуває у декреті та опікується двома дітьми – 2-річною Іринкою та 9-річним Данилом. Говорить, що зараз всю увагу приділяє дітям та старається проводити з ними більше часу, оскільки багато внутрішнього ресурсу йде на пошуки чоловіка, який зник безвісти на війні рік тому.

– Із Сергієм ми познайомилася та одружилися під час війни. До цього наочно одне одного знали багато років. Із перших днів повномасштабного вторгнення він вступив до лав нашої ТрО 137-го батальйону, був добровольцем. 6 травня 2024 року у селі Кліщіївка Бахмутського району о четвертій ранку він вийшов на позицію і після того з ним зник зв’язок.

З п’ятої ранку Марина вже розпочала пошуки свого чоловіка. Адже перед тим, як лягати спати, написала Сергію повідомлення, коли ж прокинулася, то побачила, що воно прочитане, а відповіді немає. Відразу відчула: “Щось не так”.

– Близько 9:00 з неофіційної інформації я знала, що чоловік із побратимом потрапив у полон. Я знаю, що він полонений, але офіційного підтвердження немає. Тоді мої перші думки були, як його знайти і витягти звідти. Відразу все було як у тумані, бо не розумієш, на скільки це затягнеться. Була надія на польовий обмін, які також іноді проводять, думала, що, можливо, вдасться його повернути раніше.

Я не втрачаю надії. Є люди, які чекають і по три роки, і хлопці повертаються з полону. Коли віриш, чекаєш, борешся, завжди все виходить. Та й ця квітка чекає, – обіймаючи маленьку Іринку, розповідає Марина Хандошко. – Кожного дня дивиться на фотографію тата та говорить до нього.

Жінка розповіла, що почала спілкуватися з дружинами побратимів Сергія із 137-го батальйону. Їхні чоловіки потрапили у полон за кілька днів до того, як зник Сергій, тож вони разом дізнавалися будь-яку інформацію. “Так ми почали одна за одну “чіплятися”, щось шукати, допомагати одна одній”, – поділилася Марина.

“ІЗ ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ БЛИЗЬКО 300 БЕЗВІСТИ ЗНИКЛИХ ТА ПОЛОНЕНИХ ВОЇНІВ”

Марина Хандошко розповіла, що до спільноти родин військових із Переяславської, Циблівської, Дівичківської, Студениківської та Ташанської громад практично всі жінки долучилися через Юлію Мурзаєву, фахівчиню із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб Центру соціальних служб міськради Переяслава, представниці переяславської організації Товариства Червоного Хреста України.

Марина пригадала, як у неї виникла ідея створити таку спільноту в Переяславі: “Я колись сіла й подумала: а чому б таким родинам не об’єднатися у нас? Адже, коли людина потрапляє у біду, вона не знає, куди бігти, що робити, до кого можна звернутися. Я з цією ідеєю переночувала і наступного дня прийшла до Тараса Костіна (депутат Київської облради, військовослужбовець – ред.), він її підтримав. Сказав йти до дівчат у Червоний Хрест та організовувати спільноту. Я прийшла до Юлії Мурзаєвої, яка ще тоді там працювала, і ми почали роботу із психологічної підтримки жінок”.

Жінка розповіла, що зараз налічується близько 300 безвісти зниклих та полонених воїнів із Переяславщини. До спільноти ж родин військових із Переяславщини долучені 62 учасниці, проте лише близько десяти є постійно активними. Переконана, що це через те, що зараз люди дуже замкнуті в собі: “У Переяславі тема безвісти зниклих та полонених була майже табу. Це зараз є до кого звернутися, а раніше такого не було”.

При цьому жінки спільноти підтримують одна одну та стали майже сім’єю. “Ми збираємось на зустрічі у Червоному Хресті майже кожної п’ятниці, проводимо психологічні тренінги, спілкуємось, з нами займається психолог. Це трішки розвантажує, бо коли ти сам на сам з бідою, це дуже тяжко”, – каже Марина Хандошко.

“ДЛЯ ДОНЬКИ НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ про БАТЬКА ГОВОРЯТЬ У МИНУЛОМУ ЧАСІ”

Ніна Швиденко (52 роки) розповіла, що зі своїм чоловіком Миколою Швиденком познайомилася 34 роки тому, із них 32 роки вони одружені. Виховують двох дітей: Антону – 24 роки, Анастасії – 13. Микола Швиденко – відомий у Переяславі тренер, який працював у спортивному клубі “Тайфун”.

Коли у країні розпочалася війна у 2014 році, Микола був активним волонтером. Допомагав військовим разом із місцевими волонтерами Інною Марченко та Олександром Гріненком. Коли ж у 2022 році розпочався повномасштабний наступ, без вагань за покликом серця у перші дні пішов до війська добровольцем.

– Він відслужив рік. Проходив службу на Одеському та Миколаївському напрямках. Потім за сімейними обставинами повернувся додому, де пробув майже рік. Весь час, коли був вдома, казав мені, що “душа не на місці”. Я думала, що він жартував, коли говорив, що піде воювати вдруге, просто не вірила в це. Але одного дня він почав збирати речі, я запитала: “Ти куди?”, а він сказав: “Я ж говорив, попереджав”, – зі сльозами на очах згадує Ніна Швиденко.

20 серпня 2024 року Микола Швиденко став на захист країни вдруге. Його відразу відправили на Харківський напрямок у Куп’янський район. Коли вдруге проходив навчання, показав найкращі результати, тому йому запропонували бути навчальним інструктором.

– Він постійно телефонував мені, по 2-3 рази на день, щоб не хвилювалася. 25 листопада вранці зателефонував і сказав, що сильно захотів біляшів, – пригадує Ніна. – Показував мені, як підходить тісто, як хтось м’ясо нарізає. До кухні взагалі стосунку ніколи не мав, але там військові самі собі їсти готують. І так він там готував біляші, пиріжки, хачапурі, чомусь саме це йому подобалося. Потім того ж дня через деякий час зателефонував і сказав, що росіяни перепливли річку Оскіл, тож потрібно терміново їхати допомагати хлопцям. Я запитую: “А як же біляші?”, він відповів, що хлопці сказали, що дуже смачні. Я питаю: “Ти ж так їх хотів. Хоч спробував?”, сказав, що ні, “немає часу”.

Це був останній дзвінок Миколи, остання розмова з дружиною. Після цього зв’язок із ним зник. 27 листопада 2024 року Ніні прийшло у Telegram повідомлення:

– У мене запитали, чи Швиденко Микола Анатолійович – мій чоловік. Я написала, що так, і запитала, що трапилось. Мені відповіли, що все повідомлять у військкоматі. Я попросила, щоб мені лише одне слово написали, що з ним. Відповідь: “Безвісти зниклий”.

Того дня, за словами Ніни, її чоловік вирушив на бойове завдання із побратимом Олександром Гріненком, якого за збігом обставин направили служити до Миколи. Так вона й дізналася, що сам Олександр отримав поранення, а Микола загинув. Олександр розповів Ніні подробиці того дня. Сказав, що Микола загинув практично у нього на руках.

– Вони йшли на завдання, всюди літали безпілотники та все фіксували. Потім зайшли у лісосмугу, де постійно працювали БпЛА. Микола спочатку отримав одне поранення ноги, тоді Олександр зміг накласти йому турнікет. Але коли вони почали відходити від свого місця, Микола отримав пряме влучання в легені. Олександр залишив там рюкзак як його місцезнаходження. Потім туди направляли безпілотники наші військові, щоб подивитися, яка там ситуація. Сказали, що там лежало тіло…

Потім через півтора місяці сказали, що там вже нічого немає, адже бої були страшні. Звідти ще нікого не змогли забрати… Офіційно смерть Миколи підтвердити не можуть через відсутність тіла. Це дуже-дуже важко, наче заживо вирвали серце. Після того нічого невідомо, лише дали сповіщення, що Микола вважається зниклим безвісти. З військової частини теж сказали, що надії на диво немає, адже там просто пекло, все поле всіяне і нашими, і їхніми… Це населений пункт Западне, він вже окупований і нічого зробити неможливо.

Донька тренувалася та активно займалася з татом. Вона спортсменка від Бога, а тепер не хоче нічого… Вони були як одне ціле, дуже тяжко це все переносить. Для неї найстрашніше, коли про батька говорять у минулому часі, на це дуже ображається, – розповіла Ніна Швиденко.

“РОЗМОВЛЯЮ З НИМ ПО ФОТОГРАФІЇ, ПРОШУ, ЩОБ ТРИМАВСЯ ТАМ І ПОВЕРНУВСЯ”

Переяславець Віталій Шевчук (35 років) захищав Україну на сході ще під час антитерористичної операції (АТО). 24 лютого 2022 року він вже стояв у лавах місцевого ТрО, потім опинився у війську. Його мати, 67-річна Ніна Шевчук, розповіла, що спочатку Віталій проходив службу в Сумах, а згодом його перевели у Черкаси. Був командиром бойової машини. Зник безвісти майже два роки тому.

– З того часу немає ніяких відомостей, жодної інформації та звістки про нього. Побратими надіслали лише відео з дрона із місця, де тривали ті страшні бої, – розповіла мама військового.

Пані Ніна пригадує, що востаннє Віталій приїздив додому, коли його переводили на службу із Черкас у Запоріжжя. 14 липня 2023 року відсвяткував день народження, а вже 27 липня зник безвісти у населеному пункті Роботине.

– Був обстріл, мій син та ще двоє його побратимів відправились на евакуацію хлопців. Вони встигли всіх зібрати на авто, але, як тільки почали рушати, поруч стався “прильот” і всіх розкинуло кого куди. Розповів мені це один військовий, який тоді вижив та потрапив у лікарню завдяки тому, що його своїм тілом прикрив інший чоловік. Але ж за інших він нічого не знає. На відео, яке нам прислали військові, просто м’ясорубка, там відбувалися страшні речі…

Коли Віталій був у Сумах, звідти привіз додому маленького котика, якого назвав Буржуй. Тепер він улюбленець родини. Ніна Шевчук розповіла історію, що того дня, коли Віталій зник, кіт голосно кричав, бігав по всій хаті та дуже дивно поводився. Вже наступного дня родині принесли сповіщення, що солдат Віталій Шевчук вважається зниклим безвісти.

– Я чекаю, вірю, хто б що не говорив. Вірю, що він живий, у мене серце відчуває. Я з ним розмовляю по фотографії, розповідаю все, і прошу в нього, щоб тримався, щоб тільки все витримав і повернувся. Його ж побратими приїздять до мене, ми спілкуємося, допомагають мені чим можуть.

Віталія чекає і 8-річний син Тимофій. “Він був спокійною та милою дитиною, а зараз дуже нервовий… Часто згадує та запитує про тата”, – розповіла пані Ніна.

“ЖІНКИ ТРО” об’єднали ПОНАД 700 РОДИН ПО ВСІЙ КРАЇНІ

Вже згодом спільнота жінок із Переяславщини долучилася і до об’єднання “Жінки ТрО”, яке налічує близько 700 родин зі всієї країни. Це – об’єднання родин зниклих безвісти і полонених захисників територіальної оборони міст та селищ України. Метою проєкту є підтримка людей, які чекають і вірять у повернення своїх близьких, а також привернення уваги до тих, хто досі перебуває в полоні. “Жінки ТрО” стали голосом військових, які зникли безвісти або потрапили у полон.

Об’єднання створили у травні 2022 року. Його заснування пов’язане з історією родини голови ініціативної групи Марини Богуш. Брат її чоловіка Віталій на початку війни служив у теробороні Києва, а згодом бригаду перевели на передову. 25 травня 2022 року восьмеро осіб з територіальної оборони зникли безвісти, серед них – і Віталій.

Серед напрямків діяльності “Жінок ТрО” – підтримка військових, які досі служать на фронті, і тих, хто повернувся та потребує реабілітації. Ще одна важлива сфера їхньої праці – підтримка родин військових, організація та проведення мирних акцій у різних містах, проведення зборів для допомоги Збройним силам України.

– Майже кожного тижня у різних містах проходять мирні акції, куди їздять жінки об’єднання. Ми стараємося, щоби про нас скрізь чули, що ми чекаємо на своїх героїв і не забуваємо їх. Разом ми сила, так ми отримуємо більше допомоги та відкритих дверей, бо що б зробила одна людина? А так нас багато і дещо стає доступнішим, – розповіла Марина Хандошко.

“У 2019-му ТИХО ТА СКРОМНО ПІШОВ У АТО, У 2022-му СЛУЖИВ У ТРО, У 2023-му ЗНИК БЕЗВІСТИ ПІД БАХМУТОМ”

Олена Чорненко (51 рік) та Юрій Дикий з 2016 року жили разом, виховували чотирьох дітей – двох дітей Юрія від першого шлюбу та двох дітей Олени від першого шлюбу. Також у подружжя є три внучки.

– У 2019 році він дуже тихо та скромно пішов служити в АТО. Мені сказав, що знайшов роботу та їде дивитись, що до чого там. І коли він вже поїхав, ввечері я дізналась, що поїхав насправді у військову частину, до цього ж зробив та оформив усі необхідні документи так, що про це ніхто не знав. Думаю, мені не сказав нічого, щоб не хвилювалася, адже знав, що я його нікуди не відпущу. У Гончарівці (військове формування у складі Сухопутних військ Збройних сил України, яке дислокується у смт Гончарівське Чернігівської області – ред.) він проходив підготовку, три роки служив танкістом у першій окремі танковій Сіверській бригаді.

У липні 2022 року Юрій повернувся додому та став на облік у Центрі зайнятості. Восени йому запропонували піти у ТрО, яке тільки починали формувати як частину ЗСУ. І вже 28 січня 2023 року чоловік підписав контракт. Служив у 137-му батальйоні ТрО старшим сержантом роти. А вже 18 липня 2023 року так само, нікому не сказавши, збирав речі на фронт.

– Про це мені сказала донька. Я відразу давай запитувати у нього, коли збирався про це розповісти. Він відповів, що сказав би, коли вже був на місці. Його перевели у гранатометний підрозділ, де він служив водієм. Були вони на Харківському напрямку у Лук’янцях, а у вересні їх перевели під Бахмут.

10 жовтня 2023 року Юрій Дикий зник безвісти під час артилерійського мінометного обстрілу. Коли військові були на позиції, сталося пряме влучання у бліндаж. З того часу родина не знає жодної інформації про Юрія.

– Та територія вже давно окупована, але ми віримо та чекаємо, що обов’язково знайдемо та повернемо їх додому. Таке відчуття, що я весь цей час просто спала, життя стоїть на паузі, нас наче вбили, а ми забули померти. Все наше життя зараз присвячене пошуку. Зараз Юрію було би 55 років, – каже Олена Чорненко.

“МИ НЕ МАЄМО ПРАВА ЗДАТИСЯ“

Марина Хандошко розповіла про підготовку мирної акції “Вистоїмо! Знайдемо! Дочекаємося! Не забудемо!” на підтримку українських воїнів, які перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти, яку проводили у Переяславі 25 травня:

– У всіх містах вже проводили такі акції, тож ми вирішили, що час організувати і в Переяславі. Пішли до міського голови, розповіли ідею, щоб отримати дозвіл на проведення, бо без нього зараз таке влаштовувати не можна. І Вячеслав Саулко сказав, що підтримає та допоможе. Одна із жінок нашої спільноти Оля Клокова писала сценарій, інші – малювали плакати, за все домовлялися, організовували ярмарок, на якому збирали гроші для 137-го батальйону. Валентин Герасименко домовився про виступ співачки Олени Білоконь. Підтримати акцію та виступити прийшли і місцеві волонтерки з команди “Нескорені”. Загалом підготовка зайняла два тижні.

“Жінки ТрО” їздять до військових у госпіталі. “Це морально тяжко. Ми приїхали, провідали їх, привезли смаколиків, обійняли, подякували за захист і все. Вони дуже замкнуті, і майже не йдуть на діалог… Для поїздок ми згуртовуємося всі разом, з організацією допомагає Юлія Мурзаєва”, – зазначає Марина Хандошко.

– Морально дуже важко, психологічно все задавлює, дах може поїхати. Не хочеться нічого – ні жити, ні працювати. Забрали дуже швидко і все, а тепер це наша справа, розгрібаємось всі самі. Війна не закінчилася, і наше об’єднання й надалі буде про це всім нагадувати. Потрібно, щоб люди прокинулися та зрозуміли, що війна ще триває, – говорить Ніна Шевчук. – Чим далі, тим більше смертей, зниклих безвісти, полонених, а про це забувають.

– Ті, хто не пов’язаний з війною, ніколи не зрозуміють наших почуттів. Зараз люди дуже розслабились. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ще якось допомагали і об’єднувались, а зараз просто розслабились: гуляють, танцюють, святкують. Не можна бути такими байдужими до людей, які віддають свої життя за наше майбутнє. Так не можна, про це потрібно говорити постійно, не можна мовчати. Адже вони також хочуть випити разом каву, виховувати своїх дітей, – додає Ніна Швиденко.

На запитання, що допомагає не зламатися, жінки в один голос відповідають: “Надія та віра”.

– Сядемо ми і будемо горювати – кому цим зробимо краще? Ми не маємо права здатися, бо якщо ми не будемо шукати своїх хлопців, їх ніхто не буде шукати. Сила віри творить дива. У нас діти, внуки, перед якими не можна показувати слабкості, – резюмує Ніна Швиденко.

Нагадаємо, що раніше командир ДФТГ №2 Олег Ворошиловський розповів Інформатору про діяльність добровольців на Переяславщині. Інтерв’ю – тут.

Яна Малишко

Фото: Вікторія Ляшенко та надані Мариною Хандошко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.