Інформатор вихідного дня: у фільмі “До зустрічі з тобою” взаємне кохання стало жорстокою трагедією

Фільм “До зустрічі з тобою” справді легендарний у романтичному жанрі кіно. Перегляньте, якщо хочете відчути справжні теплі емоції.

Свого часу фільм “До зустрічі з тобою” (2016) був дуже популярним, і років шість тому я вперше його подивилася. Чомусь очікувала побачити типову мелодраму, де все зводиться до передбачуваної любовної історії та щасливого фіналу. Але після перегляду зрозуміла, що ця стрічка зовсім інша. Змусила переосмислити багато речей: власне ставлення до вибору, свободи й кохання. Фільм заснований на однойменному романі Джоджо Мойєс, знаю, що є й книга, але екранізація вразила своєю щирістю, драмою, харизмою персонажів і трагічною красою. Про це розповім у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.

Я відразу полюбила головну героїню Луїзу Кларк, чиї образ та енергію блискуче передала Емілія Кларк, одна з акторок, яка мені дуже імпонує. Її яскрава зовнішність – строкатий одяг, смішні зачіски, дивні колготки контрастує з доволі сірою буденністю її містечка. Вона наївна, але відкрита, іноді незграбна, проте завжди щира. З перших сцен, де Луїза втрачає роботу в кав’ярні та змушена шукати будь-який заробіток, я відчула до неї співчуття. Але саме ця її рішучість спробувати навіть роботу доглядальниці й стала поштовхом до зустрічі з Віллом Трейнором.

Вілл, якого зіграв Сем Клафлін, повна протилежність Луїзи. Колись успішний банкір, багатий, харизматичний і любитель екстремальних пригод, після аварії опинився прикутий до інвалідного візка. Його життя втратило сенс, він озлобився і відгородився від світу.

З часом я спостерігала, як Луїза своєю добротою, гумором і впертістю пробиває стіну байдужості Вілла. Особливо запам’яталася сцена, де вона організувала йому похід у театр. Луїза вбралася у яскраву червону сукню, і навіть сам Вілл був вражений її виглядом. У його очах з’явилася іскра – щось давно забуте, що вивело його за межі вічної апатії. Він знову, з обережністю, почав відкриватися світу.

Але водночас у фільмі є глибока внутрішня драма: Вілл, незважаючи на поблиски щастя, уже прийняв рішення піти з життя через евтаназію. Для мене це було найболючішим усвідомленням, адже любов Луїзи і навіть її щире прагнення повернути йому сенс не змогли змінити його остаточного вибору.

Окрім цього у Луїзи впродовж більшої частини фільму є хлопець – Патрік. Він фанат спорту, бігу та здорового способу життя. Його головна мрія – взяти участь у престижному змаганні “Тріатлон” у Норвегії. Патрік настільки захоплений тренуваннями й власними амбіціями, що часто не помічає, чим живе Лу. Їхні стосунки показані як рутинні й навіть трохи “застарілі”. Патрік більше зосереджений на собі та своїх досягненнях, ніж на її потребах.

Контраст між ним і Віллом дуже помітний. Якщо Патрік сприймає Лу як “додаток” до свого життя, то Вілл бачить її справжньою – веселою, унікальною, творчою. Саме тому поступово Лу починає відчувати, що з Віллом у неї набагато глибший емоційний зв’язок, ніж із власним хлопцем.

Особливо мене розчулила сцена, де Луїза намагалася переконати Вілла жити, розповідаючи про плани на майбутнє, подорожі й життя поруч. А він лише говорив їй: “Це не твоє життя, Лу. Це моє”. У той момент я зрозуміла: справжнє кохання полягає не тільки у бажанні бути разом, а й у здатності прийняти вибір іншої людини, навіть якщо він розриває тобі серце.

Напевно, один з найпам’ятніших моментів, який багато в кого асоціюється саме з цим фільмом – про бджолині колготи. Якось Лу та Вілл розмовляли, і вона згадала епізод із дитинства, як одного разу мала колготки в жовто-чорну смужку, що нагадували бджілку, і вони були її улюбленими.

І отак почувши один раз цю історію, Вілл на день народження Лу, подарував їй ті самі “бджолині” колготки. Подарунок, який на перший погляд, кумедний і несерйозний, насправді мав для неї величезне значення. Це було збіса мило, адже доказ того, що він уважно слухав її, запам’ятав дрібницю, яка для більшості людей була б неважливою. Думаю, це був його спосіб сказати їй: “Я ціную тебе такою, яка ти є”. Такі дрібнички та увага насправді зовсім “не дрібнички”, а важать набагато більше чим золота підвіска, яку подарував Лу Патрік.

Фінальна сцена добила остаточно, і стримувати емоції та водоспад з очей було вже неможливо. Луїза сидячи у кафе після смерті Вілла, читала його листа. У ньому він дякує їй за те, що вона наповнила його останні місяці сенсом, і закликає її жити сповна, не боятися ризикувати й мріяти.

Таким чином у фільмі дуже добре та правильно розкрили тему свободи вибору. Вілл мав усе – гроші, кар’єру, друзів, але після нещасного випадку зрозумів, що це “його життя” вже не належить йому так, як раніше. Він не хотів бути вічно залежним, не хотів, щоб кохана жінка жертвувала своїми мріями заради нього. Його рішення було болісним, але водночас чесним. А Луїза стала тією, хто допоміг йому піти гідно й водночас навчилася сама жити сміливіше.

Луїза показала, що навіть найтемніші дні можна розфарбувати кольорами, а Вілл – що любов іноді полягає у здатності відпустити. І це один з найглибших інсайтів, які я для себе зрозуміла.

Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наш редактор розповів про фільм “Життя Чака”. Матеріал читайте тут.

Яна Малишко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.