Інформатор вихідного дня: фільм “Недоторкані” – коли випадковість не випадкова, а дружба дійсно щира

Чому у стрічці, знятою за реальною історією, головного персонажа зобразили темношкірим? Фільм “Недоторкані” змусить подумати не лише про толерантність Netflix, а й про сенс життя та дружби. 

Франція у цьому фільмі виглядає зовсім інакше, ніж ми звикли бачити в рекламних буклетах чи фільмах про “романтичний Париж”. Тут немає Ейфелевої вежі, кави з круасанами на балкончику чи картинок з Лувром. Натомість – вулиці з брудом, сміттям і життя, яке дихає зовсім не романтикою, а боротьбою за виживання. У центрі історії – хлопець на ім’я Дрісс, якому довелося зіштовхнутись із бідністю та проблемами настільки реальними, що гостро відчуваєш: Франція – це теж країна з дискримінацією, криміналом, непростим вибором і людьми, які щодня намагаються зліпити зі свого життя щось більш-менш пристойне. І тут цікаво – у реальності Дрісс був світлошкірий, але Netflix вирішив зробити його темношкірим. Мабуть, щоб ще яскравіше підкреслити його контраст із багатим аристократом Філіппом чи як? Далі про фільм у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.

У нашому універі є класна традиція – “Нічна бібліотека”. Це коли ввечері ми збираємось (як зрозуміло із самої назви) – у бібліотеці, вимикаємо світло, залишається лише екран, і всі разом дивимося фільм. Цього тижня, на початку нового навчального року, у нас теж був перегляд. Я якраз повернулась із роботи, ще встигла зробити “дорослі” покупки (типу котячого наповнювача), і зайшла до бібліотеки майже на старт. По секрету, мене вмовила піти сестра.

Філіпп – багатий чоловік, який після аварії на параплані залишився паралізованим. Він шукає собі помічника, і тут на співбесіду приходить Дрісс. Йому ця робота не потрібна. Він прийшов лише по офіційну відмову, щоб продовжувати отримувати допомогу по безробіттю. Але Філіпп, з усіх претендентів у костюмчиках із гарними манерами, вибирає саме його. І оце вже початок неймовірної пригоди. Бо Дрісс – це повна протилежність всьому, що звик бачити Філіпп. У нього за плечима кримінал, він грубий, різкий, без “правильних” манер, але водночас щирий і безпосередній. Він любить жінок, музику, легке ставлення до всього і цим розбурхує життя Філіппа. У величезний і манірний палац він приносить хаос, але разом із ним – і справжні емоції.

В реальності ж прототипом Дрісса Бассара був виходець з Марокко Абдель Селі. Він заробляв на життя дрібними крадіжками, потрапив до в’язниці, а після виходу став жити за рахунок допомоги для безробітних. Абдель не мав ні найменшого уявлення про життя вищого суспільства Парижа, але він став порятунком для Філіпа. Він виявився таким же відчайдушним і ризиковим хлопцем. Абдель зрозумів, що людині з інвалідністю потрібна не жалість, а драйв для повернення смаку до життя. Селі рано втратив батьків, хлопець жив в сім’ї у далеких родичів. Цим людям було плювати на виховання хлопчика, він навчався всьому на вулицях. Прямуючи до Філіпа, Абдель думав, що отримає чергову відмову, але коли він побачив розкішний будинок, вирішив попрацювати на нього. Це змінило життя обох.

Сцени їхнього спілкування просто неймовірні. Ми сиділи у бібліотеці, сміялися разом із усім залом над його відвертими жартами, а за хвилину вже затихали і думали про те, як важко самому Філіппу боротися зі своєю самотністю. Ця дружба двох людей із настільки різних світів виглядає живою, чесною, і саме тому вона так чіпляє.

Мені особливо запам’яталась історія з Елеонорою – подругою Філіппа по листуванню. Вона навіть не знала, що він паралізований. Після телефонної розмови, жінка захотіла побачити його фото. І от перед Філліпом дві фотографії: на одній він у кріслі, на іншій теж звісно він, але з минулого життя – життя до травми. І він лякається показати себе справжнього. Це був такий момент, коли ти відчуваєш, наскільки важко буває показати себе іншим – не картинку, не фасад, а реальність.

Але найбільш зворушливо для мене було те, як Дрісс впливав на Філіппа. Він буквально витягав його з темряви. Були сцени, коли Дрісс жартував, витягував його на вечірки чи навіть просто заводив із ним розмову, і ти розумієш: саме цього Філіпп і потребував. Не жалю, не офіційного “догляду” з боку медсестер, а справжнього життя.

Звісно, не обійшлося без важких моментів. Дріссу довелося піти за сімейними обставинами, і тоді стало ясно, наскільки порожнім стало життя Філіппа без нього. Навіть найкращі французькі помічники з бездоганними рекомендаціями не могли замінити одного простого хлопця, який умів бути самим собою.

Фінал – просто щось неймовірне. Дрісс повертається, забирає Філіппа на море. І там, серед цього світла і простору, відчувається справжня свобода. Він навіть організовує зустріч Філіппа з Елеонорою – такою собі маленькою, але такою важливою перемогою над страхом показати себе справжнього.

А вже наприкінці розповідається про їхніх реальних прототипів: Філіпп переїхав у Марокко, знову одружився, має двох дочок. Дрісс відкрив бізнес, теж одружився, у нього троє дітей. І найголовніше – вони досі залишаються друзями.

Вийшовши з бібліотеки після перегляду, я ще довго йшла додому й думала про цю історію. Вона не про ідеальну Францію, не про картинку з глянцю. Вона про людей, які можуть змінювати життя одне одного – навіть тоді, коли, здається, нічого вже змінити не можна.

Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про фільм “До зустрічі з тобою”. Матеріал читайте тут.

Вікторія Ляшенко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.