Як це подорожувати з друзями Карпатами? У цьому матеріалі буде не тільки про поїздку, а й про сенси.
Мабуть, багато хто мріє про спільну подорож із друзями в Карпати, бо це вже щонайменше звучить класно. У нашій компанії розмови на цю тему доволі часто звучали при посиденьках. Але, як то буває у дорослому житті, поговорили, напланували і… нікуди не поїхали. Проте останнього разу все склалося інакше. Ідея, план, маршрут, дата – всім все підходило (ура). Тож десь за місяць ми, компанія із трьох людей, повністю організували подорож на чотири дні у Карпати. За цей короткий час встигли побувати у багатьох містах та місцях, де зовсім по-різному проживали кожен день. У цій публікації для Інформатора поділюся дечим особистим із подорожі.
Я дуже чекала цієї поїздки. Хоча й їхала, щоби просто відпочити, побачити щось нове та класно провести час із друзями, чомусь відчувала, що ця подорож має щось змінити, на щось наштовхнути, щось “дати”. Загалом так і сталось, але що саме, зрозуміла вже майже наприкінці.
Насправді, я щаслива, що ми поїхали саме таким складом, я і двоє моїх друзів – Віталік та Діма. Такого досвіду у мене ще не було, адже зазвичай подорожую або з родиною, або з подругами. Але так склалося життя, що саме ці люди за останній час стали мені дуже близькими. Знала, що з ними я буду в безпеці та у будь-якій ситуації можу на них розраховувати. Так було спокійніше, надійніше та веселіше, хоча іноді вони мене й бісили. Але як без того?
ЛЬВІВ. НАСОЛОДЖУЙСЯ ЖИТТЯМ У БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИНАХ
Перший день – Львів. Місто, як це часто буває, зустріло нас дощем. Йшов, щоб його, весь день. Зранку ми заселилися у готель, зібралися та пішли гуляти містом. Вже згодом дощ посилився, тож довелося надягнути дощовики та дістати парасольку. Хтось би засмутився або розізлився, що перший день відпочинку і така погода – холодно, дощ, вітер, сонечка немає й близько. Але як сприймаєш, так і буде. Для нас це було доповнення до місцевої атмосфери й узагалі не завадило планам.
Ми реально кайфували, багато сміялись, ходили по цікавих місцях та кожного разу щиро дивувалися незвичайній подачі, страві або дизайну закладу. Львівська кава, “П’яна вишня”, екскурсія на маленькому потягу містом, сувеніри та багато фото, на які хлопці із задоволенням (навряд, бо я їх змушувала) погоджувались. Такий простий план, який зробив нас щасливими, бо хіба для щастя багато потрібно?
Вже ввечері, близько 22-ї, ми вирішили розслабитись після насиченого дня та покурити кальян. І ось, центр міста, у яке я закохалася ще з першого разу років 8 тому, йде дощ, вулицями, які огортає тепле світло ліхтарів, лунає ненав’язлива музика із закладів, на терасах сидить багато молоді, і ми сидимо втрьох. Щось говорили, як завжди, жартували, ненав’язливо, не серйозно, без глибоких тем та роздумів.
В один момент зловила відчуття, що краще вже не буде, бо я там, де хочу, із тими, з ким хочу, і я роблю те, що хочу, бо це – мій вибір. В усіх нас завжди є вибір, як сприймати все, що з нами відбувається. Зазвичай люди страждають не через події, які з ними трапляються, а через те, як вони це сприймають. І тоді я зрозуміла, що хоча б того дня зробила однозначно правильний вибір. Свідомо обрала людей, які поруч та цінують мене, обрала насолоджуватися життям у будь-яких обставинах, обрала цінувати кожен момент.
БУКОВЕЛЬ. НЕОСЯЖНИЙ СВІТ
Другого дня ми майже шість годин зі Львова їхали до Буковелю. Приїхали, а там ллє нормальний такий дощ. Планували трішки екстриму – покататись на родельбані чи підйомнику, – але куди в таку погоду? Вирішили спочатку набити животи чимось смачним після дороги. Знаючи прайс у Буковелі, трохи страшнувато було заходити у заклади, але пішли за рекомендацією у “Сяєво” (тут вийшла рекламка, але, думаю, редактор її не видалить, бо заклад – реально топ).
Там замовили популярну закарпатську страву бограч та сет наливок. Подача здивувала, не розкриватиму подробиць, аби не спойлерити, але там вас точно вразять презентацією і цінами, які виявилися абсолютно адекватними, порівняно навіть з деякими ресторанами в Києві. А ще там дуже класна тераса, де можна зробити красиві фото з краєвидом на весь Буковель. Із цим завданням я хлопців довгенько помучила. В Instagram же треба щось постити, поки я стала такою собі тревел-блогеркою на чотири дні.
Поїли та вирішили піти у СПА-центр, який розташований у самому центрі гірськолижного курорту. Можливо, звучить дуже “по-багатому”, але повірте, за цінами там все також дуже пристойно. У 4-годинний прайс входило все, що може бути у СПА. Але найбільший вау-ефект викликало джакузі на третьому поверсі з видом на озеро Молодості та гори. Ще років 4 тому я і уявити не могла, що мій відпочинок може бути саме таким. Хоча я й багато подорожую, але це вийшов дещо інший рівень. Дякую собі за старання, які привели мене до такої можливості.
Коли я бачила подібні фото з Буковелю в соціальних мережах, де басейни, гори, мені здавалося, що це розкіш, щось неосяжне, не для простих людей. У голові відразу виникало: “Ого, щоб дозволити собі такий відпочинок, потрібно дуууже багато заробляти”. Але виявилось, що мені, наприклад, потрібно попрацювати півтора робочих дні, аби так відпочити. І знаєте, є нотка гордості, що у такому віці я сама собі можу забезпечити такий відпочинок. Хоча для цього справді потрібно багато попрацювати. За красивою картинкою може бути тривала та наполеглива праця, яка приводить до такого візуалу.
Єдине – нічого “просто” не буває. Переважно у житті нічого не падає з неба. Ми маємо розраховувати лише на себе, тільки самостійність та самодостатність зможуть забезпечити життя, якого ви прагнете. Все неосяжне стає осяжним, коли починаєш завзято працювати та чогось хотіти. Бажання = ціль, ціль = дія, дія = результат. І знаєте, смак можливості такого відпочинку дає неабияку мотивацію, бо для себе завжди хочеться створювати якнайкращі умови. Достатньо хоча би разок опинитися у такому середовищі, й назад вже не захочеться. Лишається тільки діяти.
ГОВЕРЛА. ПРИСВЯТА
Мало не забула, що головна мета нашої поїздки – підкорити найвищу гору України Говерлу (2061 метр). Це була одна з моїх цілей на 2025 рік. І я була впевнена, що точно її виконаю, адже у моєму переліку вже є одна карпатська вершина – гора Петрос (2020 метрів). Думала, та що там тієї Говерли? Раз-два та й все, бо на неї начебто всі постійно лазять.
Одяглись, взяли в оренду трекінгові палиці. О 8:30 вже були біля підніжжя гори для старту. Йти трішки більше 8 кілометрів в один бік. Вже на початку, перші кілометри два, думала, що помру. Підйоми настільки різкі, під високим нахилом та все у дрібному та великому камінні, що дуже швидко стомлюєшся. Хоча у мене доволі гарна фізична підготовка (думала я), бо ходжу у спортзал та бігаю на стадіоні, реально було складно.
Йшли, лізли, повзли, стрибали, дерлись – і так всю дорогу. Та зрештою на половині шляху тіло пристосувалось і було нормально, а потім знову важко, а потім знову норм. Останні 40 хвилин на самій верхівці знову боролася із собою, тиск бив у скронях через повітря, яке у горах стає менш щільним і містить менше кисню. Та мій синдром переможця привів мене одну з перших із групи 25 людей на вершину.
На Говерлі краєвиди розчарували, бо все було в тумані, але на шляху ми встигли помилуватися неймовірною красою та походити у хмарах. На вершині людей – море, черга до дзеркала “Liberta”, яке розташоване майже на кожній туристичній українській вершині, просто величезна, але часу стояти там у нас не було. Просто в центрі розмістили торговельний майданчик, де пропонували солодощі, воду та медалі “За підкорення Говерли”. Багато прапорів, багато із портретами військових, які загинули на війні. Серед всього цього було кілька милих моментів. Двоє дівчат сказали “Так!”, коли їм освідчилися. Навіть один пес примудрився підкорити гору та бігав серед туристів, ще й у кадр відео до нас потрапив.
Поки хлопці десь ходили, я присіла на камінь, подивилася навколо. Прикипіла поглядом до двох жінок, які фотографувалися із синьо-жовтим прапором, де зображений молодий хлопець. На ньому було написано дві дати. Народження та смерті. Припускаю, що одна із жінок була мамою загиблого воїна. Ми віддаємо надто багато, платимо надто дорого, щоби відчувати найцінніше, що може бути у людини – свободу, щоби підкорювати вершини, які зрештою присвятимо тим, хто хотів так само вільно жити.
Своє сходження, свою вершину, я присвятила своєму тату, який зараз боронить країну та стоїть на захисті своєї родини. Пишаюсь.
Коли ми з горем пополам спустилися о 18:00, а спуск був важчий за підйом, вирушили до своєї садиби на вечерю. Їхати було близько години. Був час залишитись наодинці зі своїми думками. Їду, дивлюсь на гори, у навушниках грає “Бумбокс”, вечоріє. Задумалась про все, що відбувається у мене в житті. Купа подій, насичені дні, багато емоцій, улюблена цікава та періодично тяжка робота, спорт, думки та рефлексії, самопізнання, саморозвиток і трансформації, постійний рух, прагнення, шлях, досягнення. Але яка моя головна цінність у житті? Що для мене є завжди пріоритетом? Відповідь на це запитання є у мене на тілі, одне витатуюване слово – Family. Я завжди знала, що родина для мене – найдорожче. Поза всім, що відбувається у житті, на першому місці моя сім’я, люди, які завжди поруч, люди, які хвилюються та радіють за мене, турбуються та підтримують, дають поради та допомагають, коли мені тяжко морально або фізично.
І саме в той момент, коли здійснила одну зі своїх мрій, здолала головну вершину зі свого списку, я ще сильніше усвідомила, що немає нічого дорожчого у світі, ніж коли є ті, хто тебе завжди чекає. Чекають твого повернення, твого дзвінка чи повідомлення, чекають від тебе новин, радіють і плачуть з тобою. Безумовно, я вважаю себе впевненою, наполегливою та самодостатньою людиною, проте навіть сильним особистостям потрібна підтримка та розуміння від близької людини.
Усвідомила, що у майбутньому мені хотілось би свою родину. Велику, дружню, міцну. З власними сімейними традиціями та цінностями. Збиратися всім на свята за великим столом, а особливо у моє улюблене свято Великдень, грати у моцака, як раніше обожнювала робити це зі своїм дідусем. Створювати затишок, будувати спільне майбутнє та розвиватися з надійним, впевненим та люблячим чоловіком.
Людина може бути щасливою у самотності – і це потрібно навчитися робити, навчитися її приймати. Трішки більше ніж через місяць мені виповниться 23 роки. У мене є цілі, великі та маленькі, є усвідомлення, чого я хочу від життя, яких досягнень прагну, знаю, куди і як рухатися, щоб реалізувати себе та свій потенціал. Але, попри це, моя головна цінність ніколи не зміниться.
ВЕРХОВИНА. СИЛА ПРИРОДИ
Найбільший ресурс мені завжди дає природа. Це джерело, яке ніколи не вичерпається. Люблю проводити багато часу сама із собою та багато гуляти, бо 10 тисяч кроків самі себе не находять. Вмію помічати красу у дрібницях, у тому, що мене оточує. Я легко можу надихнутись красивим заходом сонця, гарними деревами, хвилями річки, тінями квітів, тваринами чи співучими пташками, а іноді тишею серед лісу чи поля. Можливо, це через те, що мама народила мене дуже творчою, а може, моє бачення саме якось так сформувалось. У такі миті приходить багато думок, багато відповідей, а іноді багато запитань, та однозначно мені це йде на користь, у голові стає все на свої місця. Серед “самотнього” дозвілля у більшості випадків я оберу кілька годин погуляти містом, парком, лісом, щоб розвіятись, помилуватись природою та зарядитись енергією. Щиро рекомендую таку практику.
Так мене надихнула Верховина, селище в Івано-Франківській області, куди ми вирушили у четвертий день нашої подорожі. Місцина серед гір з усіх боків. Охайне, чисте та привітне, хоча ми трішки й начудили у місцевому магазині, та, думаю, нам пробачили. Місцеве населення однозначно має свої особливості. Там ми були у неділю, день, коли всі надягають вишиванки та йдуть до церкви. І це так незвичайно, що абсолютно всі ходять у національному вбранні не у якесь свято, не з якогось приводу, а просто через традицію, яка збереглася тут крізь століття. Ми погуляли в центрі, який років на 15 відстає у сучасності, та на красивих вуличках селища, а ще випили кави із шоколадкою біля річки та покидали “жабки”.
Ввечері вже були у Львові, де погуляли пару годин до потягу. Ось такі інсайти, такі думки, такі люди, таке велике життя у маленькій подорожі.
Нагадаємо, що торік наша журналістка розповідала про враження від чотирьох днів у Карпатах. Матеріал читайте тут.
Яна Малишко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
