Інформатор вихідного дня: “Заради смерті жити варто” та інші символізми у фільмі “Пірати карибського моря: На краю світу”

“Пірати Карибського моря: На краю світу” – про кохання, цінність життя і трошки паралелей з Україною. А, можливо, там все простіше, ніж розповідає наша журналіста.

Чергове переглядаючи фільм “Пірати Карибського моря: На краю світу”, я вкотре переконалася, що кіно може бути не лише розвагою, а й приводом для глибших роздумів. Це історія про свободу, про вибір між владою і любов’ю, про смерть і життя, які дивним чином переплітаються. Третя частина франшизи завершує безліч сюжетних ліній, але залишає ще більше питань про те, що ми вважаємо героїзмом, а що – злочином. Про свої думки, символізми, які побачила у фільмі та улюблені моменти ділюсь з вами у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.

Сюжет стрічки розгортається довкола того, як пірати намагаються зупинити Ост-Індську компанію на чолі з лордом Бекеттом. Компанія прагне підкорити собі моря, знищити піратів і зробити океан лише інструментом для торгівлі та прибутку. Проти цього повстає Братство піратів, серед яких Джек Спарроу, Елізабет Свонн, Вілл Тернер (у дитинстві був моїм крашем) і капітан Барбосса. Вони збираються разом, аби дати останній бій. Саме в цьому протистоянні з’являються сцени, які запам’ятовуються надовго й вражають не стільки спецефектами, скільки символізмом.

Однією з ключових для мене стала фраза Барбосси: “Заради смерті жити варто” (в оригіналі: “Dying is the day worth living for”, але якщо вірити Googl Translate, то в перекладі з оригінала вона звучить як: “Смерть – це день, заради якого варто жити” – так краще). Він каже це у вирішальний момент, коли пірати збираються йти в бій, знаючи, що можуть загинути. Ці слова звучать не як відчай, а як виклик долі: життя має сенс лише тоді, коли ти готовий ризикувати ним заради свободи й честі. Це справжня піратська філософія, але водночас і людська істина.

Ще один момент, який мене вразив, – весілля Елізабет і Вілла. У самій середині запеклої морської битви, коли ядра з гармат пролітають над головами, коли дошки ламаються, а корабель колихає від хвиль, вони вирішують поєднати свої долі. Барбосса, стоячи за штурвалом, швидко проводить церемонію, бо часу на романтику немає. Та саме цей контраст – шлюб і війна, кохання й смерть – робить сцену особливою. Навіть за крок до загибелі герої знаходять сенс у тому, щоб обіцяти вірність одне одному. Це, мабуть, один із найсильніших символів усього фільму: любов сильніша за хаос.

Але найемоційнішим для мене моментом стала сцена смерті Вілла. Дейві Джонс смертельно ранить його, і шансів вижити майже немає. Саме тоді Джек Спарроу, якого часто зображають егоїстом і хитруном, показує свій справжній характер. Він допомагає Віллу виконати призначення – стати новим капітаном “Летючого Голландця”. Джек кладе меч у його руку й допомагає встромити його у серце Дейві Джонса. Це мить самопожертви й благородності, коли навіть авантюрист і брехун обирає вчинити правильно.

Після таких сцен я ловила себе на думці, що фільм змальовує піратів у досить героїчному світлі. Вони романтизовані: хоробрі, хитрі, дотепні, а часом навіть шляхетні. Але якщо замислитися – історичні пірати не були такими. Вони грабували кораблі, нападали на міста, ґвалтували жінок. Для жителів тих часів вони були не героями, а терористами, бандитами, загрозою життю. Проте минули століття, і сьогодні пірат – це радше маска на Хеловін, карнавальний костюм, персонаж для дитячих пригод. Ми бачимо в них романтику, свободу і незалежність, забуваючи про справжні злочини.

Ця думка не давала мені спокою. Якщо людство змогло настільки змінити уявлення про піратів, то чи не може щось подібне статися й у нашому майбутньому? Чи не будуть через століття ті, хто сьогодні чинить воєнні злочини, сприйматися як “сильні”, “круті”, “цікаві персонажі”?

Ми бачим як кожного дня Росія нищить наші міста, забирає життя тисяч людей. Для нас це жахлива реальність. Але історія знає приклади, коли злочини з часом починають виглядати менш страшними, а злочинців починають навіть ідеалізувати. Тож чи не станеться так, що через кілька поколінь світ забуде, що росіяни бомбили цивільні будинки, катували, знищували – і почне розповідати історії про “величний російський дух” чи “сильну імперію”? Чи не стануть вони у чиїхось очах такими ж романтизованими, як сьогодні пірати?

Ця паралель мене насправді лякає. Бо кіно показує, як легко змінюється сприйняття. Пірати були реальними злочинцями, але стали символами свободи. Росія сьогодні чинить реальні злочини, але що буде завтра? Чи збережеться пам’ять про правду? Чи залишаться документи, свідчення, пам’ятники, аби нагадувати майбутнім поколінням, що війна – це завжди трагедія, а не героїчна казка?

У цьому сенсі фільм “Пірати Карибського моря: На краю світу” стає більше, ніж пригодницьким блокбастером. Це історія, що вчить нас бачити символи. Весілля під час битви нагадує: любов важливіша за війну. Фраза Барбосси “Заради смерті жити варто” змушує задуматися, що життя має цінність лише тоді, коли є щось, за що можна боротися. А допомога Джека Віллу свідчить – навіть найбільш егоїстична людина здатна на благородний вчинок.

Та водночас цей фільм нагадує: ми самі вирішуємо, як пам’ятати минуле. Ми можемо перетворити піратів із бандитів на героїв. Ми можемо перетворити злочинців на легенди. І це небезпека, бо правда тоді зникає.

Я дивилася “Піратів Карибського моря” і думала не лише про пригоди, а й про Україну. Про те, що пам’ять – це теж боротьба. Щоб майбутнє не спотворило теперішнє, нам треба нагадувати правду, розповідати історії, документувати факти. Бо лише так ми не допустимо, аби ті, хто сьогодні забирає життя, завтра стали “крутими” у чиїйсь кіностічці.

Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про книгу “Сім чоловіків Евелін Г’юґо”. Матеріал читайте тут.

Вікторія Ляшенко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.