“Не відчуваю, що це мій дім, але тут тихо”: у Переяславі переселенці поділилися своїми історіями

У Переяславі переселенцям видавали гуманітарну допомогу. Деякі поділилися своїми історіями.

6 жовтня на території Переяславського управління соціального захисту населення внутрішньо переміщені особи, зареєстровані у Переяславській громаді, отримали продуктові набори від благодійної Міжнародної організації Global Empowerment Mission (GEM). За дві години пакунки роздали 271 людині. У черзі дехто ділився своїми історіями. Інформатор дещо переповідає.

Одна із жінок не назвала свого імені й не сказала, звідки саме приїхала. Лише стиха сказала: ”Зі Сходу…”. Її рідне місто окупували ще до повномасштабного вторгнення, відтоді життя там стало справжнім випробуванням. ”Було страшно. Вони приходили, розпитували, шукали когось, когось забирали у так звані “ями”. Могли зупинити просто на вулиці. Ми жили у постійному страху”, – розповіла, витираючи сльози.

Могла виїхати ще раніше, але не покинула хвору маму. Кілька років вони жили в окупації, без стабільного зв’язку, без роботи, з постійними перевірками. ”Ми з мамою ховалися, коли починалися обшуки. Я знала, що не зможу залишити її одну. Вона була моєю єдиною сім’єю”, – зазначила жінка.

На початку цього літа її мама померла, вона залишилася зовсім сама. Ще довго не могла наважитися виїхати – боялася, що її не пропустять, що знову допитуватимуть, що дорога стане ще одним колом пекла. Але зрештою їй вдалося. Тепер живе у Переяславі. Знімає невелику кімнату в будинку пари, яка її прихистила. Допомагає по господарству, ходить на співбесіди, намагається відвідувати різні заходи, щоб, за її словами, відволіктися від думок про домівку.

“Там – моє минуле, моє життя, але воно все в руїнах. Не знаю, чи зможу колись повернутись. Може, залишусь тут, а може, поїду далі. У мене тепер немає нікого, хто чекав би мене десь”, – тихо додала вона.

“Я ще не відчуваю, що це мій дім. Але тут тихо. Люди хороші. І це вже багато що для мене значить. Важко коли ти одна, нове місто, все здається чужим”, – поділилася. А за нею в черзі чутно: “Воно і є все чуже. Це не наш дім. Наш знищили”.

Коли в лютому 2022 року почалися обстріли, подружжя Олени Іванівни та Петра Михайловича з невеликого села на Харківщині ще сподівалося, що війна омине їхній дім. Вони все життя прожили в одному місці, тримали господарство, садили город, доглядали онуків, які приїжджали влітку. Але коли поруч почали падати снаряди, залишатися стало небезпечно. “Ми не брали нічого зайвого, лише документи, трохи їжі й трохи одягу. Думали, що ненадовго”, – згадує Олена.

Подружжя виїхало разом із сусідами на старенькому бусику. Дорога тривала кілька днів – ночували просто в машині. Спочатку вони потрапили на Львівщину у невелике село під Стриєм. Там люди прихистили їх у своєму будинку. Проте з часом стало важко – далеко від родичів, невідоме оточення, інша місцевість. ”Ми вдячні тим, хто нас прийняв, але душа рвалася ближче до дому, на схід. Хотілося бути там, де знайомі люди, де наші”, – каже Петро Михайлович.

Восени 2023 року діти допомогли їм переїхати до Переяслава. Тут, у невеликому орендованому будинку, подружжя поступово облаштувалося. Олена садить квіти, а Петро займається господарством.

“Тут тихо, спокійно. Люди переважно добрі, ставляться з повагою. Ми вдячні, що можемо просто жити й не чути вибухів”, – з усмішкою говорить Олена. “Переяслав став для нас новим домом. Ми вже не мріємо про багатство. Яке там – головне, щоби мир був і щоби діти могли приїхати в гості до нас”, – додає Петро.

Нагадаємо, що гуманітарну допомогу від цих же благодійників роздавали також 4 вересня. Деталі – тут.

Вікторія Ляшенко

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.