Фільм “Граф Дракула: Історія кохання” – шукав її 400 років, знайшов, вона згадала і… він пішов. Чи варто дивитись?
Чесно кажучи, я не очікувала, що фільм “Граф Дракула: Історія кохання” справить на мене таке враження. Зазвичай я спокійно ставлюся до всіх цих тем про вампірів, безсмертя і вічне кохання – здається, що всі вже сто разів бачили щось подібне. Але цей фільм зміг зачепити мене по-справжньому. І, мабуть, усе почалося навіть не з самого фільму, а з того уривка, який розлетівся по всіх соцмережах. Знаєте, та сама сцена, де головна героїня заходить у величезний зал, а він (Дракула) стоїть і дивиться на неї після чотирьохсот років очікування. І ця фраза, що він чекав і шукав її всі ці чотириста років… вона настільки сильна, що я після неї одразу вирішила: “Все, я маю це подивитися”. Тому про думки та враження ділюсь у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Я не знала, чого очікувати. Спочатку думала, що це буде черговий фільм про кров, темряву і вампірські пригоди. Але ні, тут зовсім інше. Фільм вийшов дуже атмосферним і водночас дуже людяним. Тут немає просто монстра, який полює на жертв. Є історія про чоловіка, який втратив кохану і через цю втрату став тим, ким став. І ось він живе століттями, бачить, як усе навколо змінюється, а сам не може ні померти, ні забути. І коли через сотні років він зустрічає її (або ж її нове втілення), – він упізнає одразу. Момент цієї зустрічі – це, мабуть, кульмінація всього фільму. Я реально відчула мурахи по шкірі. Бо ця фраза – “Я шукав тебе 400 років” і його погляд на неї – звучать та виглядають по іншому, не як слова, а як біль, як сповідь, як крик із минулого.
Фільм гарно знятий. Там є оця готична краса – замки, довгі коридори, темні інтер’єри, світло від свічок, шепіт у тиші. Навіть просто спостерігати за цим приємно. Кожен кадр ніби картинка з обкладинки. Особливо сцени, де минуле переплітається з теперішнім – це виглядає дуже кінематографічно. Але найбільше мене вразило не це, а саме емоційна глибина. Бо Дракула тут не просто зло, не просто кровопивця. Він – людина, яка колись любила. І ця любов, навіть після смерті, навіть через століття, нікуди не зникла.
Щоправда, кінець мені не сподобався. Не можу сказати, що він зіпсував фільм, але залишив таке дивне відчуття порожнечі. Він шукав її 400 років, знайшов, вона дізналася, ким він є і все, він її покинув. Я сиділа і думала: “Серйозно? Після всього цього?” Хотілося якогось логічного завершення, хоча б надії на те, що вони будуть разом, чи хоча б щось символічне. А тут просто обірвалося. І можливо, в цьому й задум – показати, що навіть безсмертна любов не завжди має щасливий фінал. Але, чесно, я все одно хотіла іншого.
Попри це, фільм мені реально сподобався. Він залишив емоцію. Не ту, що після типових романтичних історій, де все зрозуміло й передбачувано, а глибшу, сумнішу. Таку, яка нагадує, що час не лікує – просто змінює форму болю. І мені здається, саме тому ця сцена з 400 роками чекання так залетіла в інтернет. Бо вона дуже людська. Ми всі чогось чекаємо – когось, щось, зміни, другий шанс. І коли чуєш “я шукав тебе 400 років” – це звучить не як казка, а як метафора про життя, де ми теж іноді чекаємо надто довго.
Ще хочу сказати, що фільм не схожий на типові хорори. Так, там є темні сцени, готика, вампірська тема, але насправді це історія про почуття, про втрату і про те, як важко відпустити минуле. Він повільний, іноді навіть тягучий, але це додає йому якогось шарму. Іноді хочеться просто сидіти і дивитися, як грає світло на обличчях героїв, як змінюються кольори, як він стоїть у тіні і мовчить – і в цьому мовчанні є більше, ніж у будь-яких словах.
Я б не назвала цей фільм ідеальним. Десь не вистачає логіки, десь хочеться більше дії чи пояснень. Але якщо дивитися його серцем, а не розумом, він зачіпає. Особливо якщо ви колись втрачали когось або щось дороге – тоді ці емоції стають близькими. Фінал у фільмі може засмутити, але, можливо, саме тому він такий запам’ятовуваний. Бо не завжди історії з найсильнішими почуттями мають щасливий кінець. І, мабуть, у цьому й уся суть – навіть після безкінечного пошуку, іноді доводиться відпустити те, що найдорожче.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про фільм “Велика прогулянка. Матеріал читайте тут.
Вікторія Ляшенко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
