Інформатор вихідного дня: чому Саймон Бекетт пише найкращі детективи

Саймон Беккет – найкраще, що могло статись із детективним жанром. Аргументує редактор Інформатора.

Серія книг британського письменника та журналіста Саймона Бекетта про судового антрополога Девіда Гантера – це для мене ідеал детективів. Тут все просто – сюжет захоплює з першої сторінки й не відпускає до останньої, є несподівані повороти історії, персонажі цікаві та харизматичні, а ще відчуваєш атмосферу середовища, у якому перебувають усі головні герої. Хоча я прочитав лише дві книги цієї серії, вони мені настільки сподобалися, що сумнівів немає – інші також класні. Про книгу “Хімія смерті. Перше розслідування” раніше вже писала наша журналістка Яна Малишко. Я ж у рубриці “Інформатор вихідного дня” поділюся враженнями від другої за ліком “Записано на кістках. Друге розслідування”.

Між прочитанням першої та другої книги серії у мене минуло щонайбільше два місяці, але за цей час реально відчув, що скучив за головним героєм Девідом Гантером. Це – перше і головне, за що я полюбив книги Саймона Бекетта. Від його імені ведеться оповідь у книгах, і якби сам персонаж був пласким, то читати це було би неможливо (принаймні мені), яким би класним там не був сюжет. Проте Девід – справді глибока людина, яка вміє саморефлексувати, багато думає і намагається вчиняти правильно. У його історії є трагічний бекграунд, який змушує читачів співпереживати йому, – кілька років тому він у автокатастрофі втратив своїх дружину та доньку.

Тут зроблю невеличкий відступ. Саме днями дочитав книгу Коллін Гувер “Огидне кохання” (про неї ми також писали раніше). У ній головний герой також втратив сина у ДТП і через це його зрештою покинула кохана. Так ось те, як він переживав цю травму, у мене викликало значно менше співчуття. Бо він своєю поведінкою робив боляче іншим людям – розуміючи, що більше не може полюбити давав на це надію головній героїні. Гантер же також боявся вступати у нові стосунки, у нього було багато сумнівів, та все ж він пішов у свій страх і завжди був максимально щирим зі своєю партнеркою. Тож, як би там Гувер не відбілювала свого Майлза, Бекеттовий Девід заслуговує значно більше поваги.

Загалом, якщо ми вже підійшли до цієї теми, то зауважу, що у детективах Бекетта є чимало любові, але це й близько не любовні романи. Тут кохання саме стільки, скільки його зазвичай є у реальному житті. Бо навіть коли гинуть люди і тривають серйозні розслідування, це не означає, що хтось не може закохатися. Саме тому мені часто не подобаються детективи, коли там все крутиться лише навколо розслідування злочину й немає нічого більше. Наприклад, Стівен Кінг у цьому просто геніальний, бо його романи завжди про життя, у яке вплітається щось погане, а не просто про погане без самого життя. Так само не подобається, коли у текстах персонажі тільки й говорять про кохання, наче у них немає ні роботи, ні друзів, ні будь-яких інших турбот. Бекетт – це баланс, у який справді віриш.

Аби детектив був класним, потрібно помістити головних героїв у цікаву атмосферну локацію. Атмосфера – це ще один козир романів Бекетта. Якщо у “Хімії смерті” Девід Гантер опинився у маленькому англійському містечку, то у “Записано на кістках” – на маленькому британському острові, який буквально відділила від цивілізації стихія. У обох випадках злочини трапляються у місцях, де зовсім мало людей і кожен знає одне одного, це, безумовно, додає перцю сюжету. А ще такі місця можна дуже красиво описати. І автор зовсім не нав’язується описами, просто непомітно вплітає їх в історію. Виходить, що й читач не втомлюється від постійного польоту подій, і сама історія стає випуклішою.

Перейдімо все ж безпосередньо до роману “Записано на кістках”. Про сюжет, навіть його зав’язку, говорити не хочу. Тут, окрім уже згаданих вище неймовірного Гантера та оригінальної атмосфери, відзначу персонажів. Кожен дуже колоритний і добре прописаний, зрозуміло, що неоднозначний, як і будь-яка людина, тому й підозрілі всі. Тобто вбивцею реально може бути будь-хто. Та навіть за таких обставин розв’язка все одно шокує, тому що мотивацію для злочину передбачити, як на мене, неможливо.

Завершення другого розслідування – це, без перебільшення, вибух мозку. Я не встигав заспокоюватися після однієї міні-історії, як мене накривала інша. Тому не поспішайте рослаблятися, бо події нестимуться буквально до останніх слів роману. Ось це вам такий єдиний спойлер. І ще раджу після другої частини відразу мати під рукою третю, бо зараз мені трішки неспокійніше спиться, коли не знаю, що ж там із моїм дружбаном Девідом. До слова, у “Кістках” його так життя потягає, що й ворогу не побажаєш.

І навіть при, здавалось би, неймовірних поворотах сюжету, цим історіям не можеш не вірити. У них достатньо аргументації, але без занудності, є певні наукові факти, але людською мовою, а головне – написано все просто та щиро. Саймон Бекетт – це найкраще, що могло статись із детективами. І робить він їх не просто, так званим, другосортним читвом, а справді глибокими історіями із чудовими персонажами, без яких уже не можеш уявити свого читацького життя.

Як думаєте, варто проголошувати Бекетта – найкращим автором детективів, якщо я не читав жодного роману Агати Крісті?

Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про фільм “Граф Дракула: Історія кохання”. Матеріал читайте тут.

Віталій Усик

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.