Хочете почитати якісний любовний роман? Редактор Інформатора має що порадити.
Цієї осені мені якось особливо часто хочеться читати любовні романи. Але це завжди великий ризик – натрапити на книгу, від якої можеш взагалі зневіритися в літературі. Бо нерідко такі історії виходять вульгарними, крінжовими та просто не цікавими. На щастя, роман англійської письменниці Джоджо Мойєс “Останній лист від твого коханого” не був таким. Він перевершив мої сподівання і заслужив на позитивний відгук у рубриці “Інформатор вихідного дня”.
“Останній лист від твого коханого” – це далеко не ідеальний роман. Проте за рахунок того, що я від нього нічого не очікував, класні враження проявилися ще яскравіше. А не було очікувань, тому що сама назва, як на мене, аж занадто солодка та банальна, не натякає на певну глибину. Так само кінообкладинка (так, цю історію у 2021 році екранізував Netflix) не вирізнялася оригінальністю. Була б моя воля, кінообкладинки взагалі заборонив – це вже моветон. Все ж книги повинні продавати фільми, а не навпаки. Та й анотація була банальною до сказу.
Взагалі без ентузіазму я взявся читати цю книгу і вже за кілька десятків сторінок зрозумів, що не все із нею погано. А ще за стільки ж взагалі захопився читанням. Сюжет розгортається у двох часових періодах. У сучасному часі журналістка Еллі Говорт при підготовці до статті знайшла старі листи чоловіка до жінки. Вони так захопили її, що вирішила дізнатися, як же склалася доля закоханих. При цьому в самої Еллі в особистому житті не все добре – вона закохана в одруженого чоловіка, з яким сподівається на майбутнє, але не знає, чи він сам цього хоче.
У паралельній сюжетній лінії – у 1960-х роках – аристократка Дженніфер Стірлінг потрапила в автокатастрофу, через яку частково втратила пам’ять. Тривалий час вона не могла згадати, чому і як покохала свого чоловіка Лоренса. А згодом виявилося, що вона його і не кохала. По-справжньому любила лише Ентоні О’Хару, журналіста, який одного разу приїхав записувати із її успішним чоловіком інтерв’ю. І він її любив та писав найромантичніші листи, які лише можна уявити. Саме ці листи й допомогли їй згадати, та це був, по суті, лише початок проникливої, сумної, але водночас дуже теплої історії.
Розповісти щось більше про сюжет не можу, бо не хочу відбирати у потенційних читачів ні миті задоволення від пізнання цієї книги. Але відчувається, що авторка серйозно підготувалася до її написання. Кожен розділ розпочинається зі справжнього останнього листа, емейлу чи іншої форми листування. Скажімо, як вам такий?
“Любий Дж… Я знаю, що поводилася, як дурепа, і мені дуже шкода. Я знаю, що завтра ти повернешся додому, але мене там уже не буде. Ми з Девідом збираємося одружитися, тому ми більше не зможемо бачитися. У глибині душі я тебе кохаю, але, з іншого боку, Девіда я кохаю сильніше. Прощавай, Г.”.
Це реально писала якась жінка чоловікові. І уявіть собі, скільки подібних листів щодня у світі хтось надсилає близькій (або колись близькій) людині. Взагалі-то ці вставки не мають ніякого впливу на сюжет. Але вони ніби додатково пояснюють, що цей роман не просто про Дженніфер та Ентоні, Еллі та Джона – він про силу-силенну пар у світі, які прямо зараз пишуть одне одному мільйони слів у своїх смартфонах, а кілька десятків років тому їхні батьки, дідусі та бабусі робили це на папері. Форми листування змінюються, проте, як і раніше, закохані наважуються висловлювати свої почуття переважно у тексті.
Цікаво, що навіть Ентоні почав своє спілкування із Дженніфер із листа, у якому написав вибачення за свою некоректну поведінку попереднього вечора. Щоправда, довелося читати їй його прямо в очі, бо дівчина цього буквально вимагала. А ще варто звернути увагу, як із часом його турбувало, що Дженніфер у своїх листах до нього досить холодна: “Знову і знову він писав, що кохає її, отримуючи задоволення вже від самої появи слів на папері. Її ж листи, навпаки, були короткими і лише по суті. “Зустрінемося там і там”, – писала вона. Або: “Давай на пів години пізніше”. Чи просто: “Так, я теж”. Спершу він боявся, що така стислість означає, що вона не кохає його так сильно, як він її; він ніяк не міг поєднати ці сухі записки з жінкою, з якою зустрічався: ніжною, ласкавою, іронічною, турботливою”.
Спойлер – у цьому випадку Дженні просто боялася, що не зможе написати те, що насправді відчуває. Для Ентоні ж це було професією – писати слова, – тому в нього це виходило бездоганно. А кульмінацією цього переписування стало те, що після свого “останнього листа” до Дженніфер він більше не зміг написати ні слова. Це дуже сумно… І певно, після прочитання цього роману багато людей переступали через свою гордість і писали своїм коханим. Не виключено, що Джоджо Мойєс врятувала кілька сотень пар.
Не можу не процитувати завершення “останнього листа” Ентоні: “Я не знаю, що і навіщо намагаюся тобі сказати, моя люба Дженні. Просто хочу, щоб ти знала: якщо ти бодай на мить засумніваєшся у правильності свого вибору, мої двері завжди відчинені для тебе. А якщо ти відчуваєш, що вибір був правильний, я хочу, щоб ти знала: десь у цьому світі є людина, яка тебе кохає, яка розуміє, наскільки ти розумна і добра, знає, що ти справжній скарб. Ця людина завжди тебе кохала і, на жаль, судячи з усього, кохатиме вічно”. І скажіть, що після цього вам не хочеться дізнатися більше про цю історію кохання.
Досить патетики – підсумуємо коротко та по суті. Цей роман мені сподобався, тому що сама історія не викликала почуття іспанського сорому, як часто буває у любовних романах; головні герої були приємними, за їхнє щастя хотілося вболівати; тут було багато про журналістику, а я обожнюю читати “художку” про свою професію. Із мінусів – траплялися моменти, коли я міг поринути у свої роздуми на сторінку-другу й при цьому не пропустити нічого важливого, тобто скоротити цей 400-сторінковий роман можна було б. А загалом це чудова книга, яка, на щастя, опинилася у моїх руках і я не побоявся взятися за неї.
Раджу і вам. Напевно, у когось краятиметься серце, хтось надихнеться написати приємні слова своїй коханій людині, а хтось, може, й відкладе книгу після кількох сторінок. Бо не все те класне, що сподобалося мені.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про фільм “Загублена”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
