“128 днів на позиції, 128 днів пекла для рідних і близьких”: Алла Кострова з Переяслава розповіла, як чекала свого чоловіка з війни

“За ці місяці у мене залишилося лише одне відео і два голосові від мого Кирила… Третє голосове я відправила, але він його не отримав”. Алла Кострова із Переяслава написала проникливу розповідь про свого чоловіка, який загинув на війні.

30 жовтня цього року в Переяславі на Підварському кладовищі поховали солдата Збройних сил України Кирила Кострова. Він загинув 21 жовтня біля населеного пункту Западне Куп’янського району Харківської області у 52-річному віці. Його дружина Алла Кострова написала для Інформатора історію важкого чекання його із війни. Вона – про надію, боротьбу та кохання.

Я дуже чітко пам’ятаю 24 лютого 2022 року, коли о четвертій ранку мені зателефонували рідні. Неусвідомлене слово “війна” розірвало наше життя навпіл.

Мій чоловік Костров Кирило Володимирович, народжений 3 лютого 1973 року, не вагався жодного дня – просто зібрався і пішов до тероборони, де почав служити добровольцем артилерійського взводу №3 на посаді стрільця в/ч А0222. Для нашої родини життя стало на паузу: щодня я жила звістками від Кирила і допомогою всім необхідним для нього та побратимів.

Перші дні війни були важкі не лише для наших захисників, а й для родин. Потрібно було усвідомити, що чоловік на війні, що дружина повинна вирішувати багато питань із забезпечення, щоб йому було легше, і водночас тримати себе в руках, коли чуєш рідний голос і розумієш, як далеко він і в якій небезпеці. Допомагали друзі з останнього місця його роботи, рідні, усі, хто знав і поважав мого чоловіка. Але в цей час сильною я була саме завдяки йому. Ми намагалися використовувати кожну хвилину зв’язку, щоб підтримати одне одного і все вирішити разом. Наші серця билися разом. Ми однаково думали й відчували, розуміли одне одного з пів слова. Я думаю, дружини воїнів розуміють і пам’ятають це відчуття – ніби ти поряд із ним, бо хочеш його зберегти…

Кирила і його побратимів спочатку відправили на захист кордону. Три місяці під дощем. Хлопці почали хворіти, важко було із забезпеченням їжею. Допомагали волонтери, рідні, друзі. Пам’ятаю, передавали їм мед трилітровими банками – як теплий спогад домівки. Попри важкий час, важливо було підтримувати хлопців і морально. Я підписувала ліки для них і писала трохи жартів на упаковках – хлопці шукали ці написи й усміхалися, а мені їхній сміх грів душу.

Кирил прослужив в артилерії в/ч А0222 три з половиною роки, вона стала сім’єю і для нього, і для нас. Побратими згадують, як вони готували разом, підтримували один одного. Там почалося інше життя, до якого потрібно було звикати. “Він брат наш…”

Квітень 2025 року я ніколи не забуду. Це місяць, коли в моє життя знову ввірвався страх, який я навчилася тримати всередині. 12 квітня я чекала чоловіка у відпустку… А 7 квітня 2025 року надійшов наказ перевести його в іншу бригаду.

Цю розмову з чоловіком я пам’ятатиму завжди. Він знав за два дні, що його переводять, але мовчав. На моє запитання, чому не сказав, відповів: “Я хотів, щоб ти трішки поспала”. Моє життя тоді заповнював страх за нього, паніка стискала щодня, і думки були лише про те, що робити, як його побачити, почути… Я знала про його травми і що не все добре зі здоров’ям. Я забула, що таке нормальний сон, – постійно чекала дзвінка чи повідомлення. Тоді ще не знала, що справжнє пекло нас тільки чекає.

7 квітня 2025 року Кирило прибув до 1 МБ 151 ОМБр А4941, а 21 квітня був направлений до навчального центру Дніпропетровської області, де проводять військову підготовку.

Екіпіровку мого чоловіка зібрали повністю наші друзі та мої рідні. Мені не давало спокою, чи все в нього є, чи в гарному воно стані… Адже хлопці у важких умовах воюють.

Остання наша розмова: “Квіта моя, нам треба це пройти”. Це стало нашим девізом… Моєю молитвою.

14 червня Кирил з побратимами зайшов на позицію, і коли вивів пораненого командира (Ігоря Козачука), я отримала шанс почути рідний голос. “Квіта, привіт…” – кілька хвилин розмови, але вони дали мені сили на місяці.

З великим сумом скажу: командир, якого виніс Кирил, мав дуже тяжке поранення. За словами його дівчини, кома… і життя обірвалося. Але вона мала можливість попрощатися з ним. Вічна пам’ять Герою. Співчуття рідним.

16 червня о 23:00 я востаннє чула голос Кирила. 17 червня він із побратимами знову зайшли на позицію – і моє життя завмерло. Я жила думками в окопі… Лічила дні, потім тижні, потім місяці. Жила оперативними новинами, картами, страхом і болем за кожну хвилину його життя. Я не знаю, де брала сили триматися й жити надією. У голові були його слова: “Нам треба це пройти”. Я навіть плакати собі не дозволяла, лише іноді – на кілька хвилин, бо не мала часу на слабкість. Слабкість – це ціна життя мого чоловіка.

Я повністю занурилася в армійську паперову роботу. Передусім треба було готувати переведення, як хотів Кирил, – знову в арту. Дякую людям, що допомогли. І знову все вчити: нові терміни, закони, сталева витримка при спілкуванні зі службами, для яких твоє звернення – одне з багатьох. Водночас треба було спокійно й виважено тримати зв’язок із командуванням, щоби дізнатися, як мій чоловік. “На зв’язку!”

На позиції Кирил (позивний “Костьор”) допомагав побратимам перев’язувати рани, підтримував кожного і, як у мирному житті, був добрим і завжди відповідальним. Побратими казали: “Він крутий”, “Він молодець”, “Він живе думками про вас”. 128 днів пекла для нас двох, але в серці жила іскра надії: “Він живий”. Побратими, які були з ним на позиції, стали нам рідними. Я тримала з ними зв’язок, знаю всі історії поранень. Поранені виходили і, на прохання мого чоловіка, зв’язувалися зі мною.

Останнім часом щодня чекала, що ось-ось їх виведуть, і я почую: “Квітко, привіт”.

128 днів на позиції. 128 днів пекла для рідних і близьких. Два життя і два серця. Безсонні ночі, коли подумки розмовляєш із ним і віриш, що він тебе чує.

За ці місяці у мене залишилося лише одне відео і два голосові від мого Кирила… Третє голосове я відправила, але він його не отримав.

25 жовтня 2025 року я отримала звістку, що мій чоловік Костров Кирило Володимирович загинув 21.10.2025 р. приблизно о 20:34. Під час евакуації він перестав виходити на зв’язок. Загинув біля населеного пункту Западне Куп’янського району Харківської області. Був наказ вищого командування евакуювати тіло. Він мав велику повагу й шану від побратимів і командування – вони зробили все, щоб Кирил повернувся додому. На жаль, “на щиті”.

А далі – усі процедури впізнання, поховання, море сліз… Друзі, рідні: “Тримайся”. Побратими: “Честь”, “Він брат наш”, “Вибач, що не були поруч”, “Я мужик – я плачу”, “Відплата буде, ми не пробачимо”.

Моє життя розірвалося. Серце почорніло. Залишилися світлі роки, які ми були разом, наше кохання, його любов до рідних і друзів, сила духу і надійність для побратимів. Мій Воїн Світла.

Щиро дякую всім за підтримку!

Коханий, Серце моє, для мене велика гордість бути твоєю дружиною. Дякую тобі за безмежне кохання, яке словами не передати – лише піснями й віршами. ТИ МОЇ НЕБЕСА. БОГИ НАМ ЗАЗДРЯТЬ, бо вони не вміють кохати. Я щаслива жінка, поцілована небесами, бо кохаю – і назавжди.

Залишилися:

• мама Кострова Тетяна Семенівна;
• дружина Кострова Алла Анатоліївна;
• двоє дітей (дівчат);
• брат, сестра;
• онуки Єва і Захар.

3.02.1973 – 21.10.2025 – Костров Кирило Володимирович – назавжди 52 роки
31.05.1989 – 01.10.2025 – Чубар Вадим Сергійович – назавжди 36 років

Проклятий жовтень 2025 року. Два Герої в родині. Два Воїни.

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.