Книгу “Чоловік на ім’я Уве” не можна екранізувати. Вона надто особлива, щоби бути фільмом.
“Чоловік на ім’я Уве” шведського письменника Фредріка Бакмана – це моя улюблена книга. Тому дивитись її екранізації – це найменше, чого мені хотілося. Та все ж американська адаптація під назвою “Чоловік на ім’я Отто” (2022) із Томом Генксом у головній ролі трішечки зацікавила. І в один із осінніх вечорів, коли хочеться нормально так проплакатися, я дав їй шанс. Що із цього вийшло, розповідаю у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Якщо ви раптом не знаєте, про що найвідоміша книга Бакмана, коротко розповідаю. Вона – про старого буркотуна Уве, який після втрати дружини не бачить сенсу в житті й, власне, намагається із ним покінчити. Але у цей час в нього з’являються нові сусіди – молода родина із двома дітьми. Вони буквально вриваються у тихе та сіре життя Уве. І поступово наповнюють його теплом та любов’ю. Це основа, навколо якої побудована вся історія, а окрім цього, ще була боротьба Уве із забудовниками, своїм старим другом, іншими сусідами, котом та навіть клоуном.
Загалом книга наповнена багатьма теплими історіями, які ніяк не впливають на сюжет (хоча й сюжету як такого немає), і читачі просто плавають у них, наче на теплих хвилях. Як із цього зробити більш-менш притомний фільм, я не розумів.
“Чоловік на ім’я Отто” не став абсолютним провалом, на мою думку, лише завдяки таланту Тома Генкса. Він зумів передати головного героя так, як і мало бути за книгою. Моментами від відверто дратував, але при цьому в будь-якій ситуації було зрозуміло, що то лише маска, “броня”, яку надів на себе Уве, чи то пак Отто, аби не здаватися слабким. Інші актори також були класні. Скажімо, Маріана Тревіно, яка виконала роль сусідки Отто Марісоль (у книзі – Парване), була неперевершеною. І їхній конект з Отто – це те, що зробило цей фільм.
Це було неможливо екранізувати ще й тому, що в книзі багато найкращого подано, як розповідь, а не в діалогах. У фільмі ж не було закадрового голосу, який би це начитував. І погодьтесь, це було би дивно. Тож дещо доводилось вплітати у діалоги у фільмі. Наприклад, певно, найсильнішу фразу книги “Він був людиною чорного й білого. А вона була кольором. Усіма кольорами його життя” сказав сам Отто до Марісоль, бо цього не могло не бути у фільмі, але й із його вуст це звучало не досить логічно. Адже, як би там не було, Отто був закритим і навряд чи міг би сказати аж настільки глибокі та особисті речі хоча би комусь.
Також у фільмі не можна було передати деякі проникливі моменти, скажімо, коли Уве (Отто) нібито спілкується із живою дружиною, а насправді сидить біля її надгробка. У стрічці відразу було зрозуміло, що він прийшов на цвинтар. А тепер оцініть, як це було написано у книзі: “Він довго дивиться на неї. Нарешті обережно кладе руку на великий камінь і ніжно гладить його, ніби торкається її щоки. “Я сумую за тобою”, – шепоче він. Минуло шість місяців, як вона померла. Але Уве й досі двічі на день обходить весь будинок і мацає батареї, перевіряючи, чи дружина бува тихенько не увімкнула опалення”.
Кількома сторінками до цього описувалося, як Уве економив опалення, а дружина постійно його вмикала, бо мерзла. І скажіть мені, будь ласка: як це все показати у двогодинному фільмі? Тому я й не хочу накидатися на режисера (Марк Форстер) чи сценаристів, це для будь-кого би була місія неможлива. Книги взагалі не варто екранізовувати, бо фільми завжди будуть гіршими, а такі як “Чоловік на ім’я Уве” – й поготів. Це має бути заборонено законом, охоронятися наче якесь святе писання.
Ще цитата з книги: “Уве не міг точно сказати, коли він став таким тихим. Він і завжди був неговірким, але це було щось зовсім інше. Може, він почав більше говорити у себе в голові. Може, потроху божеволів (він іноді розмірковував і над цим). Наче не хотів, щоб інші люди з ним розмовляли, наче боявся, що їхнє базікання заглушить пам’ять про її голос”.
І як на цьому моменті можна не плакати? Я, звичайно ж, плакав. Чесно кажучи, плакав постійно, як брав до рук цю книгу. І сльози ці були не лише гіркими, а й теплими. Бо багато слів у цій книзі не лише про біль, а й про любов, підтримку, дружбу… Над жодною книгою у своєму житті я стільки не плакав. А ось над фільмом проронив сльозу лише одного разу, та й то легко можна було її стримати. Навіть смерть Уве (Отто) не змогли передати так, щоб це реально розірвало – не просто розчулило, а розірвало.
Ось як це було у книзі. Думаю, це буде останнім переконливим аргументом прочитати цей роман. А фільми (екранізацій взагалі було дві) – як уже забажаєте.
“У листі чіткі інструкції щодо похорону, який за жодних обставин “не треба перетворювати на чортову метушню”. Уве не хотів ніяких церемоній, хотів тільки, щоб його поклали в землю біля Соні, й усе. “Ніяких людей. Ніякого гармидеру!” – чітко і ясно написав він Парване.
На похорон прийшло більше трьохсот людей”.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наш журналіст розповів про книгу “Самознищення Європи: імміграція, ідентичність, іслам”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
