Що, якби все ваше життя було телешоу, а ви у ньому – лише актор? Таку реальність покаже “Шоу Трумена”.
“Доброго ранку, і якщо я вас не побачу… доброго дня, доброго вечора та доброї ночі!”
Чи здавалось вам колись, що світ навколо вас несправжній? А чи впевнені ви, що ваше життя не дивиться хтось по той бік екрана? Що, якби все ваше життя було чиїмось улюбленим серіалом, а кожен випадковий перехожий – актором за сценарієм? Кожного ранку – однакове привітання, знайомі обличчя і відчуття, що щось не так. Про таку реальність поговоримо в рецензії на “Шоу Трумена” у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Головного персонажа у кінострічці досконало зіграв неперевершений комік Джим Керрі. Фільми з ним у головній ролі я дивився ще задовго до того, як “дозрів” до цієї стрічки. Його акторська манера завжди приваблювала невимушеністю, поєднаною з добротою та позитивом, як от наприклад у фільмі “Дурний та ще дурніший”. За свою роль у Шоу Трумена він отримав заслужену нагороду – “Золотий глобус”. Фільм отримав три номінації на премію “Оскар”, зібрав у прокаті чимало мільйонів доларів і увійшов до списку найкращих стрічок. Але ця статистика сама по собі не відображає масштабу його впливу. Про це ми ще поговоримо пізніше.
“Шоу Трумена” розповідає про буденне життя страхового агента Трумена Бербанка, який не підозрює, що з моменту народження є головним героєм телевізійного шоу. Його родина й друзі – актори, а навколишній світ – ретельно вибудувана декорація. Життя Трумена цілодобово фіксують близько п’яти тисяч камер, розміщених у вигаданому містечку Сігейвен, а трансляцію дивляться близько півтора мільярда глядачів у всьому світі. Однак одного дня ця ідеально зрежисована реальність починає давати збої: з “неба” падає освітлювальний прилад, а давно “померлий” батько раптово з’являється живим. Саме ці дрібні тріщини у фасаді й запускають процес прозріння героя.
Попри те, що фільм визначають як сатиричну комедію, особисто у мене він радше залишив після перегляду відчуття тривоги, ніж сміх. Та й сам кінець виглядає незавершеним. Ніби глядача залишили сам на сам із власними здогадками про майбутнє героя. Образ Трумена викликав емпатію й співчуття, змушуючи мене, як глядача, уважно стежити за його поступовим прозрінням та спробами “втекти з матриці”. Саме тут і виникає парадокс сприйняття стрічки. З одного боку, глядач усвідомлює умовність побаченого і розуміє, що перед ним художній фільм. З іншого – обурює несправедливість і відверта неетичність експерименту над наївним і доброзичливим головним героєм, для якого власне життя перетворили на розвагу для мільйонів. Водночас “Шоу Трумена” ставить незручне запитання і до самого глядача. Ми, спостерігаючи за цією історією, мимоволі опиняємося в ролі ще одного учасника шоу – того, хто дивиться, співпереживає, але продовжує спостерігати.
Як я зазначав раніше, вплив фільму вийшов далеко за межі екрана. У США та Великій Британії фіксували випадки, коли люди з шизофренією були переконані, що їхнє життя – це телевізійне шоу, а вони самі – його головні герої, подібно до Трумена. Це явище отримало назву “синдром Трумена” і стало ще одним свідченням того, наскільки глибоко фільм проник у масову свідомість. У наступні роки фільм став втіленням безлічі культурних проблем: всюдисущого стеження за іншими людьми, масового вуаєризму та захоплення реаліті-телебаченням, яке пізніше охопило світ.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про мультфільм “Дивовижний Моріс”. Детальніше читайте тут.
Єгор Данильчев
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
