Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.
Відтепер наприкінці кожного місяця журналісти Інформатора ділитимуться своїми особистими підсумками та рефлексіями. Щоби це було структурованіше, відповідатимуть на запитання, що сподобалося, що не сподобалося та що надихнуло. Скажімо, у січні більшість працівників редакції напружувала та втомлювала зима із її сильними морозами та відключеннями світла. Натомість дозволяла триматися на плаву робота з новими цілями, а також якісне дозвілля. Отож, відповіді редактора Віталія Усика та журналістів Яни Малишко і Єгора Данильчева.
Що сподобалося?
Яна Малишко: Цього місяця сталося чимало подій, як для початку року. Виділю ті, які відбувалися у моєму житті й щиро сподобались. Це можуть бути дрібниці, але з них і складається наше світосприйняття. Перший день 2026-го на роботі почався із мозкового штурму та купи планів. Ми склали стратегію розвитку, змотивували одне одного, особисто мене це потужно зарядило для плідної праці.
Інша подія, також пов’язана з роботою, змусила мене трішки похвилюватись, але водночас переступити свої внутрішні бар’єри, вийти із зони комфорту та в результаті пишатись собою. У моїй біографії журналістки тепер є інтерв’ю з народним депутатом України. Це вдруге у моїй кар’єрі був співбесідник такого масштабу (перший – суддя). Круто, мені це справді сподобалось, цікавий експіріенс.
Серед свого дозвілля поза межами офісу сходила на атмосферний концерт музикантів із сотнями свічок. Це точно не найсильніше за відчуттями видовище, яке доводилось чути й бачити, але щоб розрядити будні – саме те. А! Що ще приємно здивувало, так це новий ресторан у нашому місті, який нарешті вдалося відвідати. Сервіс і ціни – на рівні, борщ та десерт реально смачні. Домовились з другом знаходити час хоча б раз у місяць приходити туди на смачну вечерю чи обід.
Єгор Данильчев: З приходом у Інформатор моє життя змінилось у кращий бік. Особливо відчутно це було цього місяця. З одного боку у мене часто “немає емоційного ресурсу”, як зараз модно говорити, через що складно щось робити та надовго зосередитись на якійсь роботі. А може, це і лінь, не знаю. Так було і з навчанням, і з іншими справами, за які інколи хочеться взятися, але просто немає сил і бажання, тож обирав прокрастинацію. За винятком періодичних сплесків енергії і емоційного піднесення.
До чого тоді тут робота? А до того, що замість втоми вона часто навпаки дає мені більше сил і бажання щось робити. Не знаю, як це працює. Одну з теорій зможете прочитати у пункті “Що надихнуло?”. Напевно, це частково пов’язано і з тим, що коли ти чимось зайнятий, у тебе менше часу на якісь тривожні, зайві та шкідливі думки. Звідси завдяки роботі й виникає певний баланс емоційного стану. Мені колись сказали, що просто лежати на дивані днями – це не відпочинок. Тому навіть у вихідні, якщо є сили і час, варто просто прогулятись або якось себе розважити, і бажано не 10-годинним скролінгом стрічки у TikTok. І так вже вийшло, що робота і стала тим місцем, де ти пробуєш щось нове, вчишся. І головне – не деградуєш. Навіть якщо це не суперрозвиток, то все ж потроху ти ростеш. І мені це подобається.
Віталій Усик: Понад 10 років тому, а може, й ближче до 15, коли я тільки мріяв стати журналістом, у моєму рідному селі Студеники (тоді ще його називали Жовтневим) зародилася футбольна команда “Гранд”. Вона брала участь у чемпіонаті району й подеколи дуже навіть не безуспішно. Але найкраще в цьому було не результати матчів, а сама атмосфера, яка панувала у команді й навколо неї. Тоді зібрався склад переважно із місцевих хлопців, спонсорів у них не було, тому вони самі скинулися грошима на форму, а потім “колядували” у місцевих фермерів на бензин, аби доїжджати на виїзні матчі. І це при тому, що вже тоді на районному рівні з’являлися команди, які платили своїм футболістам гонорари за матчі (вже зараз стало дивиною, коли десь не платять).
Саме про “Гранд” я писав свої перші статті. Публікував їх у соцмережах. Обговорювали ті тексти не лише в нашій команді, а і у всьому районі. Тому й зараз я не забуваю, що, по суті, то був мій маленький старт у професії. А ще то були безтурботні часи, коли ми всі, ще зовсім юні й натхненні, не могли дочекатися суботи, щоби зібратися, побачитися та й, власне, матч зіграти.
Згодом “Гранд” зник. Не було людей, готових займатись організацією, не було й кому грати. Та загалом це виправдання, бо передусім не було бажання. І ось воно з’явилося – один із досвідчених гравців того старого-доброго “Гранду” Олександр Остапенко зібрав, кого міг із того складу, доповнив теперішньою місцевою молоддю й зрештою відродив “Гранд” поки що у чемпіонаті Переяславщини з футзалу. Це для мене найкраща новина початку року.
Тепер, наче 15 років тому, я весь тиждень чекаю неділі, щоби піти до університетського спортзалу й побачитися зі студениківськими хлопцями, які тепер роз’їхалися хто-куди, та все ж знаходять можливість зібратися на матчі. У декого ще збереглася стара грандівська форма, проте купили нову – у тих же синіх тонах. Так, гарних результатів у цієї команди наразі немає. Але це точно не головне. Головне, що не все хороше зникає, щось і повертається. Якби ж тільки надовго.
Що не сподобалося?
Єгор Данильчев: Напевно, ні для кого не буде новиною, що цьогорічна зима мало кому сподобалось. І я не став винятком. Як би не старався нав’язати собі, що мені подобається зима і у кожній порі року є щось хороше, цьогорічна відкинула всі мої потуги. І на мене навіть не так вплинули відключення світла, як сильні морози. Можливо, для тих, у кого багато грошей і може дозволити собі сидіти днями у кафешках, вайбово попиваючи гарячі напої, ця зима і має якісь позитивні та естетичні сторони, але я до категорії заможніх поки себе віднести не можу. Взимку почуватися комфортно не виходить, як би не старався. Чекаю вже весну. От тоді хочеться жити.
Сюди ж, до погоди, можна додати і роботу місцевої влади з їхнім посипанням доріг та ліквідацією наслідків негоди. З одного боку і заявляється, що якась робота йде, але кожного ранку, як йдеш на роботу, цих старань не видно. А особливо коли кілька разів ледь не вбився. Зараз ситуація вже покращилась, але ж скільки часу минуло до цих покращень!
Яна Малишко: З початком зими стало набагато складніше планувати свої справи через неадекватну сусідську країну. Відключення світла, погодинне водопостачання, все це моментами щиро нагнітало та вибивало зі звичного графіку. Планувати щось майже нереально, лише підлаштовуватись під графіки ДТЕК. На новий рік я написала собі купу планів, завдань, цілей, серед них і пункт про здоров’я та спорт. Через те, що у спортзалі страшний дубак, ходити туди часто, як раніше, не вдається, але я, чесно, стараюсь. А ще я зовсім не фанат зими, страшний мерзляк, і складно переношу таку погоду й температуру, від цього часто залежить мій настрій. Добре, що залишився лише місяць до весни, і знову життя ніби налагодиться, а поки тримаймося.
Віталій Усик: Не можу сказати, що це прямо не сподобалося, скоріше, просто не виправдало очікувань. Книга “Таємнича історія Біллі Міллігана” Деніела Кіза мала би бути кращою. Принаймні, я на це сподівався після прочитання “Квітів для Елджернона”, які ще багато років тому справили на мене сильне враження. Але історія Біллі Міллігана, як на мене, була затягнутою та нудною. Розумію, що це такий собі документальний роман, та його можна було зробити привабливішим із художньої точки зору. “Мучив” цей текст майже цілий місяць, й відразу після завершення вхопився за Стівена Кінга, щоб не спіймати “нечитуна” на початку року.
А також мене відверто не вразив концерт при свічках, який був у Переяславі 21 січня. У відеоанонсі він видавався масштабнішим та атмосфернішим. Насправді ж це було досить простенько: на сцені розставили сотню ліхтариків у вигляді свічок і троє музикантів виконали з десяток композицій. Якби не було цих типу свічок, то це нічим би не відрізнялося від якогось звітного концерту в музичній школі.
Що надихнуло?
Віталій Усик: Рік для Інформатора розпочався зі стратегічної планерки. Ми поставили собі конкретні цілі на 2026-й і визначили шляхи для досягнення їх. Наприклад, ось ця нова рубрика – це один із тих шляхів. Роботи тепер стало ще більше, працювати ще складніше, але мета драйвить. Розкривати деталі нашої стратегії не можу й не хочу, зазначу лише, що вона стосується кількості підписників на певних майданчиках Інформатора та, звичайно ж, монетизації. Тож якщо ви помітите якісь зміни у нашому виданні, не виключено, що вони детально продумані та обговорені.
Єгор Данильчев: Цього місяця мене надихнула, як не дивно, знову моя робота. Ті речі, які на початку здавались нереально складними та неприємними, як ось репортажі з похоронів військових, з часом стали тим, куди хочеться йти та радше випробуванням і мотивацією переступити через себе, вийти із зони комфорту та вчитись новому, покращувати себе в тій професії, яку обрав.
Це відбувається, зокрема, і завдяки колективу, в якому працюєш. Адже наше оточення сильно впливає на нас. Коли ти дивишся на людей, які є прикладом для тебе, то, сам того не помічаючи, теж тягнешся вгору. Під колективом я маю на увазі свою колегу, яка була терплячою, попри постійні помилки, наставником та провідником у світ журналістики, та редактора, який є хорошим керівником, який першочергово розуміє і ставиться до тебе як до людини, а вже потім як підлеглого. Він так само набрався терпіння і вчить, як я вважаю, вдало, як допускати менше помилок. Напевно, саме їхнє ставлення найбільше формує в мені любов до своєї роботи та небажання кидати те, чим займаюсь, навіть попри невдачі. І виправлення та вказування на помилки від них сприймається не як критика, а як поради. Тому і надихають.
Яна Малишко: Дещо мене змусило повірити у добро та людей знову. Зима показала, якою може бути суворою. За таких страшних погодних умов залишилося багато безпритульних чотирилапих друзів та пухнастиків, яким дуже складно та смертельно небезпечно перебувати надворі. Українці знову показали, що можуть об’єднуватися заради доброї справи. По всій країні люди почали запроваджувати ініціативу для підтримки безпритульних тварин у морози.
Зокрема, і в Переяславі небайдужі не залишилися осторонь і створили своєрідні “Пункти незламності” для тварин, облаштували їм теплі місця прихистку та будки з підручних матеріалів, а місцеві бізнеси дозволили пухнастикам заходити грітися до своїх закладів. Я тішусь таким речам, адже дуже люблю тварин, і болить за кожного, хто не має своєї люблячої людини, проте завжди можна подарувати трішки тепла одне одному.
Нагадаємо, що ми запитували у жителів Переяслава, чи задоволені вони роботою комунальних служб цієї зими. Результати – тут.
Фото: Яна Малишко та Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
