Книга “Довга хода” досить коротенька, але захоплива. Враженнями ділиться редактор Інформатора.
У будь-якій незрозумілій ситуації читай Стівена Кінга – такого принципу я намагаюся дотримуватися у своєму книжковому дозвіллі. Тобто коли немає настрою читати бодай щось, Кінг – саме те, щоби відігнати “нечитуна” й трішки розслабитися. Досить коротенька (лише на 332 сторінки) історія “Довга хода”, яку він написав у 1979 році під псевдонімом Річард Бакмен, гарно мене розважила. Хоча насправді роман цей дуже важкий і гнітючий. Більше про нього розповідаю у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
У романі йдеться про тоталітарне майбутнє, в якому щороку проводять так звану Ходу. У ній беруть участь 100 підлітків, які долають шлях Америкою. Вони не можуть зупинятися чи рухатися надто повільно, за це отримують попередження. Після трьох попереджень “порушників” розстрілюють. Таким чином має залишитися лише один переможець, який отримує Приз. Той приз начебто передбачає виконання будь-якого бажання, проте, як видається, жоден із учасників Ходи нічого не чув про попередніх переможців та про їхні побажання.
У чому сенс цієї Ходи, також важко зрозуміти. Хлопці самі зголошуються брати у ній участь, проходять перевірку та тривалий відбір. Так, на певний період вони стають суперзірками. За цими змаганнями слідкує вся країна, люди виходять на вулиці, щоби привітати та підтримати учасників, на них роблять ставки, про них пишуть та знімають сюжети медіа. Та все ж всі хлопці достеменно розуміють, що виживе із них лише один, і все одно погоджуються на таку авантюру.
Вже тут я задумався над тим, чому ж так виходить. Можливо, Кінг таким чином намагався показати, як пропаганда разом із азартом та прагненням визнання може впливати на людей. На старті чи кожен із підлітків вірить, що саме він стане тим єдиним переможцем, і чи не кожен захоплюється Майором, організатором змагань. Коли ж учасники виснажуються, починаються смерті, у багатьох віра зникає, а той самий Майор стає їм чи не головним ворогом. У такі моменти мотивація відходить на другий план, залишається лише бажання вижити і розуміння, що красиві слова та обіцянки взагалі нічого не варті.
Мабуть, і сам автор не знав, як саме пояснити необхідність Ходи. Погодьтесь, навряд чи адекватно можна обгрунтувати щорічне вбивство сотні юних хлопчаків. Вочевидь, у тій вигадій тоталітарній Америці це було таким способом контролю. І воно стало настільки звичним, що навіть не викликало якогось обурення. Ще один урок для мене із цієї книги – якщо довго робити щось жахливе, але постійно говорити, що це добре, то зрештою у це повірить більшість.
Оповідь у романі “Довга хода” ведеться від імені учасника Рея Гарреті. Це робить цю важку історію значно простішою. У 16-річного хлопця життя помітно світліше, ніж сама ситуація, яка склалася навколо. Він турбується, щоб мама не плакала, коли проводила його на Ходу, хоче побачити кохану дівчину, а тим часом дорогою отримує попередження, бо цілується з іншою, знайомиться із іншими учасниками, нібито відкидаючи той момент, що за кілька днів із жодним із них більше ніколи не побачиться (або сам загине, або загинуть всі інші). Так, цю Ходу розпочинають практично безтурботні пацани, повні натхнення та сподівань. Через кілька десятків миль та годин це вже будуть навіть не чоловіки, а старигані на порозі смерті.
Попри те, що книга коротка, іноді вона здавалась мені затягнутою. Все-таки написати історію, у якій сотня людей просто йде, – це ще те завдання. Тож були епізоди, які хотілось пропустити, щоби пошвидше дізнатися, коли помре той чи інший учасник. Однак, якби не було цих затягнутих моментів, то не виникало б і відчуття втоми від Ходи. А це вже Кінгу дуже добре вдалося – я виснажувався разом із учасниками. Не можу сказати, що й помирав із ними, тому що, на диво, сильно до них не прив’язувався. Хіба що одна зі смертей була справді епічна й не могла не розчулити. Кінг ніколи не намагається спеціально видавлювати сльозу, за це йому лише шана.
Фінал настав швидше, ніж я очікував. Звичайно ж, я бачив, що залишається все менше сторінок. Але останні учасники “посипалися” дуже швидко. Не виключено, що так би воно й було у реальних змаганнях, та у книзі хотілось довшого вирішального “спурту”. І взагалі цікаво, як автор вивчав (і чи вивчав), що може бути з організмом людини протягом безперервною кількаденної ходьби. А що при цьому робиться у голові, взагалі, мабуть, вивчити нереально. І це ще одна цікавинка книги – внутрішні трансформації хлопців, їхні думки, взаємодії, зміни життєвих поглядів, зустріч зі смертю.
“Гарреті відпустив ногу й спокійно глянув на солдата. Він замислився, хто переможе. Замислився, чи переживе Маквріс Барковіча. Замислився, як це, коли куля влітає тобі в голову: чи це раптова темрява, чи він буквально відчує, як думки розриває на клоччя”. Не подумайте, що цієї цитатою я проспойлерив вам фінал. У цьому епізоді Гарреті все ж виживе, але тут він вперше зустрінеться віч-на-віч зі смертю. І це було страшно й страшенно цікаво водночас. Такого у цій історії було вдосталь.
“Довга хода” – це не звичний Кінг, та що там, це не Кінг взагалі, а Бакмен. Тут немає тривалих описів для глибшого проникнення в історію. Тут все починається різко і так само різко закінчується. Тут не все пояснено і не все цих пояснень потребує, тому що головне не це. Кінг просто швидко розповідає історію, яка захоплює і жахає одночасно. Це наче лячна, але правдива страшилка, яку ми могли в дитинстві розповідати одне одному з ліхтариком під ковдрою. Щоправда, заховані у ній і глибші сенси.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш журналіст розповів про фільм “З міркувань совісті”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
