Книга “Порожні могили” – не дуже хороший варіант для знайомства із детективами. Чому саме читайте у рецензії.
“Порожні могили” – містичний детектив українського письменника під творчим псевдонімом Тарас Мельник. Цей роман автора став першим, який повноцінно вийшов у видавництві “КСД”. У цієї розповіді вже є своєрідне продовження, але вже у іншій книзі “Свята земля”, яку я, чомусь, прочитала першою. Обидва твори побудовані на історії психологічного трилера змішаного з правосуддям, криміналом та елементами містики. Тож розповім чому цей автор мені не дуже “зайшов” у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Грудень 2018 року. Молодий слідчий Вадим Чернов тільки но приходить на роботу у кримінальний відділ поліції Чернігова. За спиною у нього служба в АТО, втрата дружини та різні військові компанії за кордоном (найманцем). А тепер він повернувся в Україну і хоче побудувати кар’єру поліцейського. В цьому головному герою повинно допомогти набуте вміння бачити душі людей, наскільки вони темні, злі, чи навпаки, нейтральні чи світлі.
Першою справою Вадима стає смерть сторожа на місцевому кладовищі. Також з’ясовується, що хтось розкопував тут могили, а сліди ведуть до психіатричної лікарні, що сусідить з кладовищем. Вадим навіть не підозрює, що почне копати під дуже давню та серйозну оборудку місцевої влади, та цим підставить не тільки себе, а й колег та родину. Йому доведеться з’ясувати, хто і для чого плюндрує старовинні поховання, порушуючи спокій як мертвих, так і живих вже багато років.
На мою думку, автор досить сильно зосередився на тематиці бездіяльності та кримінальних схем правоохоронних органів, і чим далі йде розслідування, тим більше автор віддаляється від його першочергової задачі. Здалося, що у автора якась особиста неприязнь до зазначеної структури, адже майже аналогічний сюжет у його наступній книзі “Свята земля”. Дуже схожі паралельні лінії, було відчуття наче просто змінилися імена героїв, а контекст деяких уривків залишився той самий.
У “Порожніх могилах” та “Святій землі” письменнику ніби не вдалося придумати та вибудувати те, що відбувається поза основним сюжетом. Гілки, які були б різними, а не майже ідентичними. Насправді ж в обох романах відрізняються лише назви гучних справ, які розслідують детективи. Коли я читала другу книгу, ловила себе на думці “так це ж було вже”.
У “Святій Землі” багато про війну на Близькому Сході. Це відсилка до минулого життя головного героя – слідчого Андрія Стеценка. Чим більше читала, тим більше дивувалася, що саме ця частина про військові дії, мені сподобалася навіть більше, аніж саме розслідування справи вбивства родини, яке він приїхав вести в одне з містечок на Хмельниччині. Вже в кінці книги я дізналася, чому історія про війну написана цікавіше, зрозуміліше, детальніше. Виявилося, що сам автор нині діючий військовослужбовець Збройних сил України.
Цей детектив вийшов у 2025 році, через рік після “Порожніх могил”. Хочу відзначити, що динаміка написання прослідковується, автор вже трохи краще попрацював над подачею, розширив інформацію про життя героїв, їх психологію та й загалом було більше цікавого, що вписувалося у загальну картину історії.
Повертаючись до першої книги автора “Порожні могили”, то це роман про межі людських вчинків та совісті. Про те, як одна людина може відкрити двері у нескінченну темряву, з якої вже не вибратися багатьом душам. У центрі твору не просто злочин, а те, що поглинало життя людей протягом багатьох років. Та боротися з ним слідчому Вадиму Чернову буде дуже не легко. Та чи взагалі можливо перемогти зло, яке вкорінилося у Чернігові декілька десятиліть тому?
До того, що не сподобалось – коли діло підходило до розв’язки історії, то автор, в обох книгах, намагався сильно “закрутити”, щоб був ефект вау, якого, насправді, не було. Видно, що Тарас Мельник намагався створити довгоочікувану напругу у фіналі своїх розповідей, але це переростало у хаотичність розвитку подій. У кінці замішується все, що можна: містика, історія, політика, війна, емоції та інше, тобто наче все на купу. Потім сидиш не шокована від прочитаного, а думаєш, навіщо половину написаного взагалі потрібно було вплітати в сюжет.
В одному інтерв’ю письменник розповідав: “Є ідея, на основі якої я потім пишу план, тобто як має розвиватися сюжет по розділах. Я його складаю, щоб розуміти, що далі, які персонажі з’являються… Але жодного разу все не йшло за планом. Сюжети настільки починають розвиватися, що в якийсь момент з’являється щось цікавіше. Тому фінал ніколи не співпадав з першим варіантом, який я прописував”. І це насправді багато чого пояснює.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш редактор розповів про книгу “Довга хода”. Матеріал читайте тут.
Яна Малишко
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
