Іноді найстрашніша правда – це правда про самого себе. Що гірше – жити монстром чи померти хорошою людиною?
Буває так, що по-справжньому якісний та напружений трилер починається не з крику, не з погоні і навіть не із страшної музики. Він починається з туману. Саме так – повільно, майже непомітно – глядача затягує фільм Мартіна Скорсезе 2010 року “Острів проклятих”. Психологічний трилер, який поступово змусить вас сумніватися у всьому: у героях, фактах і навіть у власному сприйнятті реальності. Рецензію на фільм читайте у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Є певна категорія фільмів, які не просто розважають, а залишають після себе довгий післясмак. Я відношу їх до категорії “для роздумів”. Я дивився цю стрічку не раз і не два, тож з впевненістю можу сказати, що “Острів проклятих” – саме те кіно, яке неможливо дивитися “на фоні”. Більше того, навіть повторний перегляд не гарантує, що цього разу ти зрозумієш більше. Якщо ви любите глянути щось таке, що змушує думати, аналізувати й переглядати його вдруге (а може, й уп’яте), щоб помітити приховані деталі, – цей фільм точно вартий вашого вечора. Бо інколи сильнішу тривогу всередині викликає запитання не “що сталося?”, а “чи справді все було так, як здається?”. І чи є у цьому запитанні правильна відповідь?
Події фільму переносять нас у 1950-ті роки. Федеральний маршал прибуває на віддалений острів, де розташована психіатрична лікарня для найнебезпечніших злочинців. Одна з пацієнток загадково зникає, і розслідування здається справою честі. Але чим глибше герой занурюється у цю справу, тим більше запитань виникає і у глядача разом із ним. На перший погляд усе виглядає як класичний детектив, але дуже швидко стає зрозуміло, що ця історія не про втечу з лікарні, а про щось набагато темніше і складніше. Чому персонал лікарні поводиться так дивно? Чому пацієнти говорять загадками? І головне – чи можна довіряти тому, що бачиш на власні очі?
Головний герой, маршал Тедді Деніелс у виконанні Леонардо Дікапріо, прибуває на острів разом із напарником Чаком. Їх викликали через загадкове зникнення жінки, яка колись втопила своїх трьох дітей. Уже в перші хвилини фільм навіює відчуття тривоги: важкі залізні ворота, десятки охоронців, камери з ґратами, штормовий океан навколо острова. І головне запитання: як людина могла зникнути з місця, оточеного холодним океаном, охороною і високими стінами? І чим довше триває розслідування, тим більше деталей не складаються докупи.
Перший дивний момент з’являється майже одразу після прибуття. Коли маршали починають опитувати персонал, лікарі відповідають надто обережно і ніби приховують щось важливе. Керівник лікарні пояснює, що пацієнтка могла втекти під час бурі, але ця версія виглядає майже абсурдною, адже на острові немає ні човнів, ні мостів, а всі виходи охороняють. Тут режисер і починає грати з глядачем, перевіряючи його на уважність та логіку. Камера кілька разів показує порожню камеру з написом на стіні: “Правило чотирьох – хто 67-ий?”.
Під час допиту однієї з пацієнток жінка, непомітно для охорони, пише на блокноті Тедді слово “тікай”. У цей момент відчуття, що лікарня – не просто медичний заклад, а місце, де пацієнти бояться говорити правду відчутно посилюється. Сам Тедді починає підозрювати, що тут можуть проводити таємні експерименти над людьми, можливо навіть тестувати психотропні препарати або методи контролю свідомості.
Ще один епізод, який виглядає дивно при першому перегляді, – поведінка напарника Чака. Він поводиться так, ніби не зовсім розуміє, як працює розслідування. Наприклад, у сцені зі зброєю він поводиться невпевнено, хоча для федерального маршала це виглядало б, м’яко кажучи, підозріло. Багато глядачів звертають увагу на цю деталь, як і на чимало інших, лише під час повторного перегляду, коли стає зрозуміло, що це могла бути важлива підказка для розуміння фіналу.
Паралельно із розслідуванням у Тедді починаються дивні видіння. Йому сниться дружина Долорес, яка загинула у пожежі. У снах вона стоїть серед попелу і говорить загадкові фрази, ніби намагається попередити його про небезпеку. У цих сценах попіл падає, але не залишає слідів на її одязі, а сама вона поступово розсипається на попіл у руках героя. Ці епізоди виглядають майже сюрреалістично і створюють відчуття, що межа між реальністю і сном починає стиратися.
Для мене однією із найбільш напружених сцен фільму була, коли Тедді знайшов записку з анаграмою і зрозумів, що ім’я Рейчел Соландо, пацієнтки, що зникла, може бути перестановкою літер імені Ендрю Леддіс. Саме тоді він починає підозрювати, що лікарня приховує якогось важливого пацієнта – чоловіка, який підпалив будинок і вбив його дружину. Тедді переконаний, що ця людина знаходиться на острові, і він хоче знайти її будь-якою ціною, але і тут сюжет робить новий “подарунок” головному герою. Шторм відрізає острів від материка, електрика зникає, і лікарня перетворюється на темний лабіринт.
У пошуках відповідей герой потрапляє до найтаємничішого місця лікарні – корпусу С, де утримують найнебезпечніших пацієнтів. Темні коридори, камери з металевими дверима, люди, які сидять у темряві й шепочуть щось незрозуміле. Атмосфера, м’яко кажучи, не найприємніша. Там Тедді зустрічає чоловіка, який каже фразу, що звучить майже як пророчество: “Ти тут пацієнт”.
Пізніше нам показують ще один дивний момент відбувається пізніше, коли герой потрапляє до печери на узбережжі острова. Там він знаходить жінку, яка називає себе справжньою Рейчел Соландо. Вона розповідає, що колись працювала лікаркою в цій лікарні і дізналася про експерименти над пацієнтами, а після цього її оголосили божевільною. За її словами, лікарня тестує методи психологічного контролю і намагається створити людей, яких можна повністю підкорити.
Вона попереджає Тедді, що його теж можуть зробити “пацієнтом”, якщо він підійде занадто близько до правди. Можна помітити, що це вже третій натяк на те, що сам Тедді і є пацієнтом тут. Цей епізод настільки переконливий, що багато глядачів, зокрема і я теж, під час першого перегляду починають вірити саме цій версії подій. Саме тут фільм і досягає своєї головної мети – він змушує сумніватися абсолютно у всьому. Та не поспішаймо.
Кульмінація історії відбувається біля маяка. Тедді переконаний, що саме там проводять експерименти над людьми. Але коли він нарешті потрапляє всередину, правда виявляється зовсім іншою. Лікарі пояснюють йому, що він насправді не маршал, а пацієнт на ім’я Ендрю Леддіс (уважні читачі пригадають момент з анаграмою), який багато років не може прийняти трагедію власного життя, адже це він той чоловік, який убив свою дружину після того, як вона втопила їхніх дітей. Всю історію розслідування йому підносять як масштабну рольову терапію, спробу змусити його зіткнутися з правдою.
І тут стає зрозуміло, чому стільки деталей у фільмі виглядали дивно: чому лікарі не перешкоджали його розслідуванню, чому охорона поводилася так стримано, і чому напарник Чак насправді знав усі деталі справи.
Але є й інша версія, значно похмуріша. У численних фанатських теоріях, які роками обговорюють на форумах припускають, що Тедді насправді був єдиною здоровою людиною на острові. Він розслідував незаконні експерименти над пацієнтами, а лікарня просто зламала його психологічно, переконавши, що він божевільний.
І є третя, найбільш трагічна інтерпретація. Вона пов’язана з останньою фразою героя: “Що гірше – жити монстром чи померти хорошою людиною?”. Саме ці слова змушують багатьох глядачів думати, що Тедді все зрозумів. Він усвідомив правду про себе, але не зміг із нею жити – і тому вирішив зробити вигляд, що знову збожеволів, щоб погодитися на лоботомію і назавжди стерти спогади про те, що сталося.
Коли фільм закінчується, окрім безлічі питань залишається лише один висновок: можливо, найстрашніше місце у цій історії – не острів із лікарнею, а людський розум, який іноді здатен створити цілий світ, аби тільки не дивитися правді у вічі.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про книгу “Порожні могили”. Матеріал читайте тут.
Єгор Данильчев
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
