Редактор Інформатора прочитав “Книгу Еміля”. Чому вона сподобалась найменше з доробку Ілларіона Павлюка?
Наприкінці 2025 року вийшла довгоочікувана нова книга Ілларіона Павлюка “Книга Еміля”. Ще під час написання він розповідав, що пише історію для дітей. Проте вже згодом і її позиціонування автором, і загалом серед читацької спільноти стало зрозуміло, що це дещо більше, ніж дитяча книга. Це був вже звичний Павлюк, який обожнює алюзії, вміє прикривати основною історією іншу значно глибшу та проникливішу. Але цей роман, на жаль, сподобався мені менше, ніж три попередні від мого улюбленого українського письменника. Чому так, розповідаю у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
У “Книзі Еміля” йдеться про 9-річного хлопчика Еміля, який чомусь не здатен спати. Він із мамою-вчителькою після смерті старшого брата переїздить на далекий засніжений острів. Там вони живуть у школі, мама намагається працювати, він – навчатися. Але при цьому в навчальному закладі постійно відбувається щось дивне. Апогеєм цих “дивних див” стає телефонний дзвінок до Еміля від померлого брата, який просить йому допомогти. Так, по суті, й розпочинається досить захоплива вандрівка (у книзі ще багато подібних перекручених слів) хлопчика у інші світи.
Я аж надто спростив зачин цієї історії, бо вже на перших кількох сотнях сторінок багато що здається сильно заплутаним та незрозумілим. Ті, хто вже прочитав книгу, знають, що то насправді лише квіточки, бо згодом з’являються ягідки, чи то пак величезний фентезійний світ, який важко осягнути навіть дорослій людині. Що вже говорити про дітей? Тож я й вирішив не розбирати, звідки у цій книзі з’явилися ті чи інші міфологічні персонажі. Не виключено, що для глибшого розуміння це було би доречно, проте продиратися крізь текст інколи й без того було складно.
Загалом Емілеві, щоби врятувати брата, потрібно було знайти три криниці долі й загадати відповідне бажання. Проте під час подолання шляху до них він змінюється: втрачає все дитяче й світле, набуває більше дорослого й темного. Заради мети він зраджує та відхрещується від друзів, йде на угоди зі злом, у підсумку стає тим самим злом. Зрештою ця історія стає настільки темною та перенасиченою всім, чим тільки можна, що мене це відверто втомило. Згодом ще доводилось чути від читачів книги, що Павлюк тут все ж перемудрив.
Проте насправді ж основна історія тут значно простіша й проникливіша. “Книга Еміля” розповідає про жінку, яка втратила старшого сина й поринула в депресивний стан, і її молодшого сина, який також переживає втрату, але все так же потребує матері. Так і вийшло, що жінка настільки зациклилась на своєму болі, що й не помітила, що її сину також потрібна допомога. Маленький хлопчик замість того, щоб залишатися дитиною, змушений буквально няньчитися з власною мамою. А найсумніше те, що ця ситуація є автобіографічною – Ілларіон Павлюк, коли був маленьким, втратив свого брата, тож багато що писав за реальними подіями.
Скажімо, як розповідав у одному з інтерв’ю письменник, історія про те, як сусідка сказала йому, що його брат помер, стала зрештою частиною цієї книги. Його дуже вразило, як чужа людина могла так вчинити з дитиною. Мовляв, розказати про це мали би батьки і в значно спокійніших обставинах. Та ж жінка завдала йому важкої травми, яка, вочевидь, і дотепер не дає спокою. Були в “Книзі Еміля” описані й звичніші для багатьох із нас ситуації. Наприклад, часто старшого брата ставили у приклад молодшому. Проте це точно не мотивувало його, а, скоріше, знецінювало.
Десь чув відгук про “Книгу Еміля”, що Ілларіон Павлюк, мовляв, написав цілий роман про свої дитячі травми. Якщо й справді так, то це дуже сміливо. Автор показав не найприємніші сторінки свого життя, і певно, деякі моменти йому було боляче описувати. Та все ж це можна було би зробити коротше й не так насичено (особливо у фентезійній складовій). Тоді, на мою думку, роман би сприймався краще. Взагалі-то він і так класно розкуповується, його вихід точно став подією на літературному ринку, але широкий загал (до якого відношу й себе) любить чіткіше й простіше.
Мені здається, що Павлюк поставив перед собою мету переплюнути свій роман “Я бачу, вас цікавить пітьма”, який був переповнений алюзіями та мав кілька сюжетних шарів. Втім там цього було якраз вдосталь, щоб і сюжетом насолодитися, і пошуком різноманітних відсилок. “Книга Еміля” ж висипає на читачів тонни цього всього, й вони у ньому буквально тонуть – про яку насолоду тут може йтися?
Тому тепер хочеться почитати від Ілларіона Павлюка чогось простішого. Зрозуміло, що це буде гостросюжетно, зрозуміло, що історію не можна буде сприймати однозначно, зрозуміло, що персонажі не будуть тими, ким є насправді. Та головне, щоб зрозумілого було більше, ніж незрозумілого. Хоча не виключено, що це мені самому варто розширювати свою ерудованість, щоби начебто дитячі книги не здавались такими складними.
Рецензії на інші три книги Ілларіона Павлюка на Інформаторі:
- Книга “Білий Попіл” приховує багато таємниць та містичних загадок
- Чим же насправді (?) завершився роман “Я бачу, вас цікавить пітьма” Ілларіона Павлюка
- Як Ілларіон Павлюк випередив Макса Кідрука і став моїм улюбленим українським письменником
Віталій Усик
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
