Подорож навколо світу для Леоніда Піщанського із Переяслава стала реальністю. Понад 800 днів мандрів, 45 країн, перетин екватора чотири рази, всі континенти Землі та 115 серій на своєму YouTube-каналі, все це – для здійснення заповітної мрії.
44-річний Леонід Піщанський із Переяслава – мандрівник, людина, яка у реальному часі вже понад 800 днів здійснює навколосвітню подорож. Водночас він автор україномовного YouTube-каналу “Leo on the Road. Подорож навколо світу”, де документує свою подорож. Європа, Африка, Північна Америка, Південна Америка, Океанія, Австралія і зрештою Азія – всі континенти, де живуть люди. Понад 100 тисяч кілометрів, чотири перетини екватора, автостопом по Гондурасу і автомобілем по Ефіопії, життя в фавелах Ріо-де-Жанейро, викрадення паспорта в Бразилії та лихоманка Денге на Фіджі, українська діаспора Мельбурна, життя з мігрантами та український борщ в Cuidad de Mexico, сходження на активний вулкан в Гватемалі та котлета по-київськи для чемпіонки Австралії з велоспорту, – про все це та навіть більше зі своєї подорожі Лео розповів у великому інтерв’ю Інформатору.
Леонід Піщанський впродовж багатьох років був інженером комп’ютерних систем. Жив у Переяславі, навчався у шостій школі, згодом став студентом Університету Григорія Сковороди в Переяславі. “Саме зі шкільних років друзі прозвали мене Лео – так і з’явилося ім’я, під яким мене сьогодні знають у подорожах і на YouTube”, – розповів мандрівник.
Як мрія стала конкретним планом?
– У який момент подорож навколо світу перестала бути фантазією і стала конкретним планом? Ви планували це роками чи рішення було імпульсивним?
– Антуан де Сент-Екзюпері писав: “Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає”. Тож спочатку була ідея – бажання зазирнути за горизонт. Можливо, воно народилося десь між рядками “Робінзона Крузо” чи “Пригод Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна”, а можливо – під час розглядання настінної карти світу. Пам’ятаєте такі великі політичні карти в пастельних кольорах? Дивишся на них і здається, що весь світ зовсім поруч і ти можеш до нього доторкнутися. Досі пам’ятаю кольори, якими на ній були позначені різні країни. Україна була світлофіолетового кольору – як Франція чи Мадагаскар.
Тепер я розумію, що через літературу про пригоди і подорожі можна було ніби жити в іншому світі – не в тому, у якому ми жили у 80-х і 90-х роках. Подорожувати хотілося завжди, а подорож навколо світу для мене здавалася своєрідною програмою максимум. Ідея визрівала без перебільшення понад 30 років, але зерно вже було засіяне, залишалося тільки прорости. Проте мрія – це як хмаринка у небі: красива, є – та й не більше. Інша справа – коли з’являється конкретний алгоритм дій.
– Як ви готувалися до своєї подорожі?
– Свого роду це експедиція. Які ресурси для цього потрібні? Моя відповідь проста – час і гроші. Вже в дорозі я зрозумів, що до цього переліку варто додати ще й здоров’я. Кажуть, час за гроші не купиш, але я не погоджуюся – ці ресурси майже взаємозамінні. Якщо у вас безліміт часу, але мало грошей, вашим форматом може стати намет і автостоп помножені на молодість. Якщо грошей більше, а часу менше – це вже літаки бізнес-класу, приватні трансфери і зовсім інший ритм подорожі. Варіантів безліч. Далі постає інше питання: як їхати навколо світу? Крутиш глобус і думаєш: ну що, плането Земля, як тебе їхати? Я почав наносити свої бажання на карту в Google Maps. З часом залишилося лише з’єднати ці точки на карті лінією. Так поступово і народився маршрут подорожі – певний вектор руху.
Логічне запитання: у якому напрямку їхати? Коли вивчаєш досвід іноземних мандрівників, бачиш, що багато хто починає з Європи, а потім летить до Сполучених Штатів. Але тоді значна частина бюджету витрачається вже на початку подорожі. Інший популярний варіант – через Стамбул (Туреччина) у напрямку Нью-Делі (Індія), так званим “шляхом хіпі”, а далі до країн Індокитаю. Саме там обривається нитка приблизно 90 відсотків навколосвітніх маршрутів. Південно-Східна Азія – тепла, безпечна, смачна і відносно дешева, попереду вже Тихий океан і складніші візи, наприклад, Австралії чи США. Пріоритети у всіх різні. Я обрав Африку. Для мене це було щось справжнє, первозданне, небезпечне і невідоме. І, відверто кажучи, це відчуття виявилося досить близьким до реальності.
Я говорю англійською, але розуміючи, що попереду на мене чекають країни Центральної та Південної Америки, протягом двох років самостійно вивчав іспанську мову. Зараз мій рівень іспанської B1+ за шкалою CEFR. З англійською там подорожувати можна, але глибоко зануритися в місцеве життя значно складніше. Ще близько тридцяти слів на суахілі зробили мене ближчим до Африканського континенту.
Фінансово готувався заздалегідь – гроші на подорож просто потрібно було заробити. Фактично я обміняв роки свого часу на баланс на банківській картці. Туристичне спорядження та одяг теж накопичувалися поступово і попередньо тестувалися. Нині мій рюкзак – це 68 літрів та 13 кілограмів. А візи я отримував уже в дорозі.
– Як виїхали за кордон під час війни?
– Розумію, яке це чутливе питання. На початку 2024 року я виїхав із України поїздом із Києва до Польщі, маючи передбачені законом підстави для перетину державного кордону, зокрема пов’язані зі станом здоров’я. Виїзд відбувся повністю в межах чинного законодавства. Я з великою повагою ставлюся до людей, які зараз захищають Україну.
Який маршрут?
– Якою була перша країна на вашому маршруті і які були враження від початку подорожі?
– Першою країною на європейському етапі моєї навколосвітньої подорожі була Польща, зокрема Краків. Це країна, у якій бував раніше: знайомий з її історією та культурою, можу читати і дивитися фільми польською мовою. Далі були Словаччина, Угорщина, Сербія, Болгарія і зрештою Туреччина. У деяких із цих країн я також бував раніше, тому рухався доволі швидко, щоби не вибитися з оптимальних кліматичних умов маршруту.
Пам’ятаю один момент у Стамбулі. Була приблизно п’ята година ранку, ще не зійшло сонце. Я стояв на березі Босфору: води майже не було видно, але добре чути, як хвилі накочуються на берег. І саме тоді прийшло відчуття, яке пам’ятаю досі: почалося те, чого чекав десятиліттями… Подорож триває. І якщо мені вдасться пройти весь цей шлях, я обов’язково повернуся саме в це місце – знову стану на березі й послухаю, чи змінилося те, про що шепочуть хвилі Мармурового моря.
– Як ви будували свій маршрут? На скількох континентах уже були?
– Коли йдеться про навколосвітню подорож, я притримуюся кількох принципів. По-перше, подорож має починатися і завершуватися в одній точці. Маршрут повинен утворити повне коло навколо Землі – 360 градусів, через всі меридіани. Тобто рух відбувається переважно на схід або на захід, а не просто через набір країн. По-друге, це має бути одна безперервна експедиція, а не серія окремих поїздок. Загальна довжина маршруту повинна бути не меншою за довжину екватора (приблизно 40 тисяч кілометрів).
Також для мене важливо побувати на всіх континентах, де живуть люди, і не просто прилетіти літаком, а реально подорожувати ними. Є ще один цікавий географічний принцип – антиподи, тобто точки на протилежних сторонах Землі. Наприклад: Джакарта (Індонезія) – Богота (Колумбія) або Бангкок (Таїланд) – Ліма (Перу). За час подорожі я вже чотири рази перетнув екватор: у Кенії, в Еквадорі, над Тихим океаном дорогою з Каліфорнії до Сіднею, а також в Індонезії. Позаду вже Європа, Африка, Північна та Південна Америка, Австралія та Океанія. Триває азійський етап моєї навколосвітньої подорожі. Фактично моя подорож уже перетнула більшу частину планети – попереду залишається замкнути це коло навколо Землі.
– Скільки у кілометрах триває ваша подорож?
– Точно не рахував, це може бути дві довжини екватора.
– Який відрізок маршруту був найскладнішим логістично?
– Мабуть, найскладнішим логістично був момент у Калі. У той час у Колумбії відбувалися масові протести, спричинені зростанням цін на бензин. На невизначений термін були заблоковані в’їзди та виїзди з великих міст. Я фактично застряг у Калі, а мені потрібно було дістатися до столиці – Боготи. Ні автобуси, ні попутний транспорт не ходили: дороги були перекриті фурами та протестувальниками, і ніхто не міг сказати, коли ситуація нормалізується. Зрештою мені пощастило – мене підвезли мандрівники-мотоциклісти. У такі моменти розумієш, що в тривалій подорожі найскладніше – не відстані, а саме непередбачувані обставини, які можуть повністю змінити твої плани.
Інший приклад логістичної складності – Дар’єнський розрив. Це практично неконтрольована територія між Колумбією та Панамою, де немає автомобільної дороги – обривається Панамериканське шосе. Тому цей сегмент маршруту я облетів літаком, таким чином додавши Кариби у свою подорож – побував на Ямайці та в Домініканській Республіці. Втім, найбільші логістичні виклики, ймовірно, ще попереду. Є ідея дістатися до Непалу та Індії через Тибет. Далі – через Пакистан та Афганістан вийти в Середню Азію, перетнути Каспійське море і дістатися на Кавказ. Слона потрібно їсти по шматочку. Маршрути існують лише на карті – у реальності їх постійно коригують обставини.
– Чи доводилося кардинально змінювати маршрут через обставини?
– Так, такі ситуації траплялися. Наприклад, з Єгипту я планував перебратися до Судану старезним поромом через озеро Насер – із Асуана до Ваді-Халфи. Але кордон раптово закрили: у Судані почалася війна, і в новинах повідомляли, що столиця Хартум переходить із рук у руки. Маршрут довелося повністю змінити: замість Судану я перелетів до Аддіс-Абеби через Саудівську Аравію. Інша зміна сталася вже в Азії. Через нестабільність у М’янмі не вдалося проїхати суходолом до Індії. Це був глухий кут, а не коридор. Тож я вирушив у напрямку Китаю – країни, яку спочатку взагалі не планував включати до маршруту. Досі закритий кордон між Індією та Пакистаном, що також може вплинути на подальший шлях. Але у великій подорожі маршрут часто змінюється просто в дорозі: доїду до тих країв – тоді й побачу, як складеться далі.
Про здоров’я
– Яким транспортом подорожували та який став найекзотичнішим?
– За час подорожі я користувався майже всіма видами транспорту: літаками, поїздами, міжміськими автобусами, поромами, місцевими маршрутками, човнами, велосипедом, іноді автостопом. У різних частинах світу транспорт дуже різний, і саме це робить дорогу цікавою. Наприклад, у Танзанії я їхав старим потягом із Дар-ес-Салама у напрямку Замбії – це була триденна подорож через джунглі, савани та маленькі станції, де життя зовсім інакше, ніж у великих містах.
У Нікарагуа я їздив так званими “чікен-басами” – це списані шкільні автобуси зі США, які перефарбовують у яскраві кольори та використовують як громадський транспорт. У Намібії орендував автомобіль, щоби побачити дюни пустелі Наміб та ночувати в наметі посеред пустелі, а в Ефіопії – щоб дістатися до віддалених районів долини річки Омо і побачити традиційні обряди місцевих племен – Мурсі, Кара та Хамар.
Ще один незвичний досвід – дводенний сплав по Меконгу (річка в Індокитаї) на великому дерев’яному човні разом із місцевими жителями. Люди перевозили на ньому буквально все – мішки з товарами, домашні речі, а один пасажир навіть віз у пакеті живу змію. Тож іноді найекзотичнішим транспортом стає не якийсь конкретний вид, а саме місцеві способи пересування – старі човни, переповнені маршрутки або мотоцикли-таксі, які можуть довезти туди, куди не їде жоден автобус.
– Чи був момент у подорожі, коли стало по-справжньому важко або з’явилося бажання все зупинити і повернутися додому?
– Навколосвітня подорож – це марафон, тому варто розраховувати свої сили і ресурси: фізичні, психологічні та матеріальні. Запорукою вдалої справи є підготовка. Все припинити? Чесно кажучи, я не знаю, як потім домовлятися з найприскіпливішим критиком – із самим собою. Як пояснити собі, що ти відмовився від того, про що мріяв? На YouTube-каналі “Leo on the Road. Подорож навколо світу” вже почали з’являтися перші постійні глядачі. Ідею навколосвітньої подорожі я анонсував майже пошепки. Впевненості, що зможу подолати таку величезну відстань, не було й близько. Але припинити, попри всі ситуації, які траплялися в дорозі, не хотілося жодного разу. Є слова Марка Твена: “Через двадцять років ви більше шкодуватимете про те, чого не зробили, ніж про те, що зробили”.
– Чи були під час подорожі ситуації, коли ви реально відчували небезпеку? Де це сталося і що тоді допомогло впоратися з ситуацією?
– Я наведу кілька прикладів. Дорогою вздовж залізничної колії до Мачу-Пікчу (Перу) – одного із Нових семи чудес світу – я мало не наступив на чорну змію з білими кільцями на тілі. Уже робив крок, але в останню мить помітив її. Повільно переніс вагу на опорну ногу і відступив. Ймовірно, це була коралова змія. На острові Самуї (Таїланд) до будинку де я жив, заповзла півтораметрова кобра.
Людей я не боявся, тварин також. Найбільше боявся комарів, особливо в Африці, адже вони переносять такі хвороби, як малярія, чікунгунья чи лихоманка Денге. Є ще небезпечні так звані “хвороби немитих рук”. Зрештою на другий рік подорожі я трохи розслабився і на віддалених островах групи Ясава на Фіджі таки захворів на лихоманку Денге. Це справді небезпечна для життя хвороба.
Від Вануату через острови Ясава в напрямку Нової Зеландії йшов тайфун – повернутися на великий острів було неможливо. Температура піднімалася до 39,5 градусів, сильна втома, головний біль та біль у м’язах, я обливався потом – чимось нагадувало Covid. Як такого універсального протоколу лікування Денге не існує – терапія симптоматична. На острові Віті Леву мій лікар, який, як дві краплі води, схожий на Махатму Ганді без окулярів, видав мені парацетамол і регідратаційні засоби, радив більше спати, пити багато води, підтримувати електроліти та очікувати другу хвилю лихоманки після тимчасового полегшення симптомів, а потім якщо все добре, то все добре.
Ще один момент стався в Лімі (Перу) – 13-мільйонному мегаполісі Латинської Америки. Я йшов промисловим кварталом паралельно центральній вулиці. Навколо – бетонні паркани і майже нікого. Раптом за мною прилаштувалися дві групи чоловіків. Я чув, як вони сперечаються, хто перший помітив цього грінго і кому дістанеться його камера. Тут мене врятувало знання іспанської. Я обернувся до найближчого і голосно запитав: “Hermano, viste el partido ayer?” – “Брате, ти дивився вчора футбол?”. Це створило для них неочікувану ситуацію. Напередодні Перу програло матч на Copa Amеrica, і розмова різко змінила тон. Так ми й вийшли до людної вулиці.
Інший випадок стався в Кенії. Я приїхав автобусом із Мояле – прикордонного міста між Ефіопією та Кенією – до Найробі, одного з найбільш кримінальних мегаполісів Африки. Коли купував квиток, касир попередив: автобус прибуде ще до світанку, тому краще не виходити надвір. Коли я все ж вийшов із автобуса, буквально зіткнувся з чоловіком приблизно мого зросту, у якого на поясі висів величезний мачете. У напівтемряві вузької вулиці просто не помітив його. У нього були такі типові очі – посічені мереживом червоних судин. Він подивився на мене і сказав: “Hey you! What did you bring for me?!” – “Ей ти! Що ти мені привіз?!”. Тобто натякав на гроші. Я спокійно попросив його показати руку – на пальцях було чотири золоті персні. Я показав свою – без жодної прикраси – і запитав: “Чоловіче, то хто з нас багатший – ти чи я?” Він розсміявся. Мабуть, йому сподобалося, що білий мандрівник визнав його статус. У підсумку ми навіть випили кави – кожен за свій рахунок. Бо зазвичай мзунгу платить за все селище. Подорожі навчають головному: у складних ситуаціях найважливіше – зберігати спокій і здоровий глузд.
– Як ви убезпечували себе від різноманітних вірусів?
– Вдома я зробив лише вакцинацію від жовтої лихоманки – без міжнародного сертифікату вакцинації не впускають до низки африканських країн, а також, наприклад, до Болівії в Південній Америці. Сертифікат перевіряли на кордоні Ефіопії, Кенії, Танзанії та Ботсвани. Повний пакет вакцинації для тривалої подорожі включає щеплення проти жовтої лихоманки, поліомієліту, гепатиту A і B, тифу, менінгіту, дифтерії, правця, кашлюку та інших поширених інфекцій. Не кожна імунна система здатна витримати таке навантаження. У процесі підготовки я спілкувався з лікарями, вивчав симптоматику та перебіг цих захворювань.
На чому пересувається?
– Розкажіть детальніше про вашу триденну подорож потягом з Дар-ес-Салама в Замбію.
– Однією з найцікавіших залізничних подорожей стала триденна поїздка потягом із Дар-ес-Салама (Танзанія) до Капірі-Мпоші (Замбія). Це знаменитий маршрут залізницею TAZARA Railway, побудованою у 1970-х роках Танзанією та Замбією за участю Китаю. Подорож триває близько трьох діб і проходить через величезні простори Східної Африки: джунглі, савани, маленькі станції та села, де потяг іноді зупиняється серед дикої природи. На зупинках місцеві жителі продають їжу через вікна вагонів – фрукти, смажену курку, рис або смажену касаву – просту місцеву їжу, яку готують просто поруч із колією. Поля, всіяні соняшником, нагадують Центральну Україну, але інколи за вікном пасуться жирафи.
Сам поїзд невеликий – у ньому всього шість вагонів. Один із них – вагон-ресторан, де пропонують просту їжу: рис із рибою або куркою. Інший – бар, який зазвичай заповнений місцевими пасажирами під зав’язку. Не дивно, що на третій день дороги це, мабуть, один із найдружніших поїздів на планеті: усі вже знають одне одного, спілкуються, жартують і діляться історіями.
Її величність Дорога дарує несподіванки: саме в цьому поїзді я познайомився з дівчиною з Японії Садзукі Сузукі з міста Тойота. Це не жарт, вона навіть навчила мене азів японського мистецтва орігамі. Ми продовжили подорожувати разом аж до Намібії. У Замбії, на кордоні з Ботсваною, доки я чекав на отримання візи, ми волонтерили у невеликій школі Nakawa Community School, якою опікується директорка Синтія Мабоше. Це молодша школа, існує з пожертвувань і навчається там понад сто дітей з найближчих маленьких сіл. Разом із Садзукі ми показували дітям японське мистецтво сумо. Найбільше на роль сумоїста підходив саме я, тому одягнув відповідний костюм і демонстрував основні прийоми.
Для наочності навіть влаштували показові поєдинки: я “боровся” з учителем праці та з учителем фізкультури. І, звісно, в обох випадках піддався, бо вчитель у школі все-таки авторитетна персона. Діти сміялися й намагалися повторювати рухи. Тож ця подорож потягом стала для мене не лише дорогою через Африку зі сходу на захід, а й джерелом несподіваних знайомств, культурних обмінів та історій, які неможливо було запланувати заздалегідь.
– Де та як ви подорожували автостопом?
– Коли я жив попереднім “домашнім” життям і мав власний автомобіль, то часто підвозив людей на трасі – тих, хто “голосував” із піднятим догори великим пальцем. Сам же почав користуватися автостопом радше заради цікавості. Це хороший спосіб поговорити з людьми про життя та краще зрозуміти країну.
Для автостопу я зазвичай одягаю жовту футболку з логотипом Leo on the Road синього кольору у вигляді дорожнього знака “Рух прямо”. Жовтий колір добре видно здалеку – це допомагає чітко позначити себе на трасі. Наприклад, у Туреччині я якось не став чекати автобуса і вийшов на виїзд із невеликого селища. Мене підвезла жінка з двома доньками-школярками. Ми зупинилися в одному селі, і вони показували мені козу як справжню диковинку, щиро думаючи, що я такого звіра ніколи не бачив.
Вздовж карибського узбережжя в Коста-Риці мене підвозив чоловік на ім’я Джонатан – його прапрадід будував Панамський канал. У Аргентині по трасі Ruta 40 мене підвозив геолог, який дорогою розповідав, що місцеві гори – найкращі у світі. Там же я перетнув Анди на попутній фурі по серпантину через перевал Los Libertadores і дістався Чилі – це були неймовірні засніжені гірські пейзажі. У Гондурасі я їхав старим американським тягачем Freightliner через всю країну – від Нікарагуа до Сальвадору. Водій виглядав або як кіт Базиліо, або як колишній власник одного з найбільших банків України. Щоб віддячити, я пригостив його обідом у кафе для далекобійників Comedor Reyes, а дорогою ми пили місцевий напій – позоль (молоко, кориця, кукурудза та цукор). Його продають у маленьких целофанових пакетах просто у вікна автомобілів.
Автостоп траплявся і в Таїланді, Ботсвані, Гватемалі, Мексиці, Малайзії. А найбільш екзотичним, мабуть, був тракторець у Лаосі поблизу Вангв’єнга. Він перевозив мішки з цементом, і можна лише уявити, який припорошений вигляд я мав після цієї поїздки. Зазвичай автостоп був на короткі дистанції, але саме такі випадкові поїздки часто стають найцікавішими історіями подорожі. Адже автостоп – це не лише спосіб дістатися з точки А в точку Б, а передусім можливість на кілька годин побачити світ очима людини, яка живе в цій країні.
– Що вас найбільше здивувало в Африці?
– Мене завжди дивувало, що багато людей знайомляться з африканською природою через зоопарки. Я їх не люблю – це все ж неволя для тварин. Хоча, звісно, бувають ситуації, коли без цього тваринам просто не вижити. Зовсім інше відчуття – побачити їх у природному середовищі. У Танзанії я орендував автомобіль і буквально поїхав у гості до тварин. Там цілком нормальна ситуація, коли дорогу раптом переходять слони, буйволи або жирафи. У заповідних територіях, наприклад, у Національному парку Амбоселі біля Кіліманджаро або в Національному парку Накуру, тварини живуть на величезних територіях майже так само, як у дикій природі. Людина там лише гість.
Ти можеш рухатися на своєму автомобілі тільки визначеними ґрунтовими дорогами. Їдеш повільно поміж зелених рівнин, де пасуться стада зебр, а дорогу інколи спокійно переходять носороги. І в якийсь момент починаєш розуміти: це їхній світ, а ти просто тимчасово опинився в ньому. Ще одна річ, яка мене дуже вразила, це масштаб пейзажів. Наприклад, одного разу я просто зупинився перекусити в придорожньому ресторанчику на краю Великого Африканського розлому. І раптом перед тобою відкривається гігантська долина, яка тягнеться до самого горизонту. Ти стоїш із чашкою чаю чи тарілкою їжі, а перед тобою – один із найбільших геологічних розломів на планеті. У такі моменти розумієш, наскільки величезним і різноманітним є цей континент.
Життя в Бразилії
– Викрадення паспорта в Бразилії – як це сталося та як ви діяли?
– Я прилетів із Анголи до Сан-Пауло нічним рейсом. Був гостем бразильця Феліпе. Разом із ним, дівчиною Венді з Венесуели та колумбійцем Енріке, з яким наші дороги ще двічі перетиналися – в Колумбії та Австралії – ми поїхали до океану в муніципалітет Убатуба. Це близько 250 кілометрів в один бік. Повернулися втомлені, але щасливі – пляжі там справді неймовірні.
Вже наступного дня я їхав автобусом до Ріо-де-Жанейро. Комфортабельний автобус, респектабельні пасажири. Я ще не відійшов від перельоту через Атлантичний океан, автобус стояв у заторах. Закрив очі буквально на п’ять хвилин – поруч лежав маленький рюкзак. Цього вистачило. Хоча раніше – і в Африці, і далі в дорозі – я майже завжди тримав документи і банківські карти буквально на собі, під одягом. Так сталося, бо в той момент я не розцінював ситуацію як небезпечну.
Є регіони світу, де розслаблятися не можна. Але парадокс у тому, що саме такі місця дають найсильніші емоції від подорожей. Далі – стандартна процедура: отримання протоколу в поліції, спілкування з консульством України, їхнє звернення до Міграційної служби України і як результат – втрачений паспорт анульовано і він вже ніким не може бути використаний. Так, це забирає час і нерви, але не змінює головного – бажання рухатися далі. Власне, такою історією для мене і почалося життя в Ріо.
– Розкажіть, як це жити в фавелах Ріо-де-Жанейро.
– Скасування рабства в Бразилії запустило процес, створивши велику групу людей без ресурсів. За відсутності державної житлової політики виникали фавели – неформальні міські райони без офіційного планування. Тут щільна, нелегальна чи напівлегальна забудова, немає нумерації будинків і дуже висока концентрація людей. У Ріо-де-Жанейро є різні фавели. Частина з них відносно безпечні – туди водять туристів із гідами, як-от Росінья або Санта-Марта, де знімали кліп “They Don’t Care About Us” Майкла Джексона. А є райони, які контролюють кримінальні угруповання, – туди навіть поліція заходить на броневиках і за підтримки морської піхоти. Complexo da Marе на півночі Ріо – один із найбільших і найскладніших таких кластерів у місті.
Із того самого автобуса мене зустрічав мій друг – місцевий учитель вечірньої школи Енріке Хорхе Альбукерке. Він вільно володіє п’ятьма мовами і навіть вивчив та виконував на гітарі українську пісню “Коли печаль у серці нездоланна”. Перші дні я міг виходити на вулицю лише в його супроводі. Енріке знайомив мене з місцевими жителями. Про відеозйомку чи навіть звичайне користування телефоном не йшлося: по-перше, у фавелі багато людей перебувають у розшуку, по-друге, будь-які цінні речі дуже швидко можуть стати “суспільним надбанням”.
Енріке видав мені “документ”, який працював краще за будь-які офіційні папери – аркуш із блокнота з текстом португальською: “Лео – український друг учителя Енріке”, своє прізвисько, номер телефону та додав фразу: “Sem terra, salve o Flu!” – “Безземельні, слава футбольному клубу “Флуміненсе”!”. Ви знаєте, футбол у Бразилії – це окрема релігія.
За кілька днів мене жестом покликала підійти група місцевих чоловіків. За законами вулиці – кому треба, той і підходить. Але тут тобі показово для всіх демонструють, хто головний. Я не розумів португальської, проте запитання були прості: “Ти хто? Чому тут ходиш? Що маєш у кишенях?”. Сумішшю іспанської та англійської я пояснив, що маю в кишені “документ, який усе змінить”, і повільно, без різких рухів, дістав папірець. Пауза. “О-о-о! Професор Енріке! Респект!” – констатував, прочитавши, один із чоловіків. Тепер ми вже були друзями.
Не беручи з собою ні телефона, ні грошей, ні годинника, одягнений так, що з мене нічого взяти, тримаючи карту в голові, я поїхав на гаражі, де ночують автобуси. Пройшов через вулиці, що нагадують сміттєзвалище, намагаючись випадково не наступити на когось, хто спить просто неба. Знайшов водія. Пояснював, що не шукаю нічого, окрім документів – окрім паспорта, було втрачено посвідчення водія та сертифікат вакцинації від жовтої лихоманки (пізніше я все відновив), а банківську карту відразу заблокував. Знайти нічого не вдалося, але це теж частина пригод. Професор Енріке інструктував мене не брати з собою той аркуш паперу – автобусні гаражі були у “ворожій” фавелі, і головне – там вболівають не за “Флуміненсе”.
Про деякі інші країни
– Чи були країни, куди ви хотіли потрапити, але не змогли?
– Так, були країни, через які логічно мала пройти нитка маршруту, але це не вдалося. Наприклад, із Туреччини я планував перетнути кордон із Сирією, а з Єгипту – дістатися до Судану. Але обидва напрямки виявилися закритими через воєнні дії та нестабільну ситуацію в регіоні, тому ці відрізки маршруту довелося змінити. Водночас у подорожі бувають і несподівані можливості. Наприклад, мені вдалося проїхати через Нікарагуа ще до розриву дипломатичних відносин із Україною. У столиці країни Манагуа я навіть отримав візу до Сполучених Штатів Америки. Це значно спростило подальшу логістику: із західного узбережжя США набагато легше дістатися до Океанії і продовжити навколосвітню подорож через Тихий океан.
– У які країни ви б хотіли повернутися?
– Скоріше я б говорив не про країни, а про регіони. Це ми, люди, поділили світ і намалювали кордони, але природа цих кордонів не знає. Одне з найбільш неземних місць, де я був, – це пустеля Атакама на півночі Чилі. Там сіль під ногами замість ґрунту, майже марсіанське небо над головою і рожеві фламінго у лагунах. Із-під землі дихають сіркою гейзери, а по сухих пагорбах гордо ходять альпаки.
До речі, там я купався в одному із солоних озер. Концентрація солі у воді сягає приблизно 25%. Для порівняння: у Мертвому морі солоність близько 30-34%. Тобто вода майже така ж щільна – ти буквально лежиш на поверхні й не можеш потонути. А після купання мене відмивали від солі з водяного пістолета – майже як на автомийці.
Загалом Південна Америка для мене – numero uno за природними красотами. Можливо, я б ще повернувся до Африки, тому що там їхав доволі швидко, відчуваючи, який довгий шлях ще попереду. Наприклад, водоспад Вікторія – це щось неймовірне. Шум води, яка стіною падає в провалля, такий сильний, що інколи не чуєш самого себе. І над цим усім майже постійно висить веселка. Кажуть, там варто загадати бажання. Моє поки що збувається.
А якщо все ж назвати конкретну країну, то почнемо з літери “А” – Аргентина. Це країна танго, стейків, вина і культу Дієго Марадони та Ліонеля Мессі. І там ти відразу стаєш своїм, якщо тебе звати Лео.
Проте тут виникає інше питання: чи варто взагалі кудись повертатися? Адже насправді ти повертаєшся не в локацію, а в пережиту емоцію. Колись ти зустрів там людей, побачив щось особливе і, головне, щось відчув. Саме це місце й запам’яталося. Але що буде, якщо цього разу все буде інакше? Якщо ті люди поїхали, обставини змінилися, а відчуття вже не те? Місце може залишитися тим самим, але момент – ні. Тому інколи краще зберегти ці спогади такими, якими вони були. А замість повернення – шукати нові місця, нові історії і нові емоції. Саме вони й рухають подорож далі.
– Яка країна стала найбільшим відкриттям?
– Найбільшим відкриттям для мене стала Ефіопія. Спочатку я був гостем місцевого жителя Мігбару. Ми жили в маленькій кімнатці, двері до якої закривалися чимось на кшталт листка шиферу. Їздили містом на старенькій Toyota під пісні Тарас Петриненка і їли місцеву страву – інджеру у різних варіаціях. В аеропорту Аддіс-Абеби я познайомився з дівчиною з Китаю на ім’я Мікі. Так сталося, що свій перший Новий рік за східним календарем я зустрічав вже в китайській громаді. Для мене було несподівано побачити, на скільки сильним є китайський культурний та економічний вплив у регіоні. Африканська молодь – і не лише в Ефіопії – активно вивчає китайську мову і мріє поїхати жити до Пекіна. Це дуже нагадує мрії українців у 90-х про життя десь у Нью-Йорку чи Флориді.
Ще однією сильною подією стала поїздка на південь країни, ми потрапили на традиційний обряд, який називають булджампінг. Юнаки мають кілька разів пробігти по спинах стада корів. Якщо хлопець зміг це зробити, його визнають дорослим чоловіком. Роблять вони це повністю оголеними. Усе дійство супроводжується живою африканською музикою та дуже енергійними танцями жінок. І це зовсім не туристична вистава – це справжній обряд, який відбувається для своєї громади. Чимось дуже віддалено він нагадав мені атмосферу Івана Купала в Україні – коли люди збираються разом, співають, танцюють і переживають давній ритуал, який живе вже багато поколінь. У такі моменти розумієш, який різноманітний світ. І саме тому Ефіопія стала для мене справжнім відкриттям – країною, яка виявилася значно глибшою і цікавішою, ніж я уявляв перед поїздкою.
– У які країни більше ніколи б не приїхали?
– Я намагаюся не мислити категоріями “ніколи”, але є місця, куди вдруге навряд чи поїхав би. Швидше, це не конкретні країни, а надто розкручені туристичні локації. Наприклад, острів Балі в Індонезії. Це красиве місце, але масштаби масового туризму там такі великі, що інколи виникає відчуття, ніби перебуваєш не в іншій культурі, а у великому міжнародному курорті. Коли в одному місці занадто багато туристів, з’являється стандартний набір: однакові кафе, сувенірні лавки, фотолокації, черги й ціни, розраховані передусім на приїжджих.
У таких місцях іноді складно відчути справжнє життя країни. Наприклад, я значно комфортніше почувався на сусідньому острові Ява, попри те, що це один із найбільш густонаселених островів світу. Там більше звичайного життя, менше туристичних декорацій і більше відчуття реальної країни. Мені загалом цікавіше їхати туди, де туризм ще не став головною індустрією та спілкуватися з людьми, для яких спілкування зі мною не є оплачуваною роботою, де можна опинитися в місці, яке не виглядає як декорація для фотографій. Саме там, як правило, і народжуються найцікавіші історії подорожей.
– Яка культура була для вас найцікавішою?
– Однією з найцікавіших для мене стала культура цивілізації Моче біля міста Трухільйо у Перу. Мені пощастило пожити в місцевого колекціонера археологічних артефактів Фернандо. У нього вдома була приватна колекція кераміки та предметів цієї культури і, чесно кажучи, окремим зразкам могли б позаздрити навіть музеї. Коли бачиш такі речі не за склом, а поруч із собою, історія перестає бути абстрактною і раптом стає дуже реальною. Деякі предмети сервірування столу там виготовлені з кісток, за словами господаря, людських. Ще одна історія пов’язана з півднем Мексики. У місті Тукстла-Гутьєррес, штат Чіапас, я гостював у свого друга Луїса Альберто. Його дід був шаманом і свого часу навчав онука традиційних знань.
Одного дня Луїс сказав, що покаже мені найцікавіше місце в місті, і повів… на кладовище. Спершу це здалося дивним, але насправді це було щось особливе. Там кожна родина має свій поховальний склеп – невелику будівлю у кілька ярусів, де зберігаються тіла померлих родичів. Це майже як маленькі різнокольорові будинки. А найбільше мене здивувало ставлення до смерті. Під час похорону там можуть грати веселу музику, люди співають і навіть танцюють, проводжаючи людину в останню путь. Для них це не тільки смуток, а й спосіб віддати шану життю, яке прожила людина.
– Яка країна зруйнувала ваші стереотипи найбільше?
– Чесно кажучи, я намагався їхати без стереотипів. Хіба що з одним – що всі люди в світі різні. Але з часом прийшло інше розуміння: насправді всі дуже схожі. Ми можемо мати різний колір очей, волосся чи шкіри, говорити різними мовами, їздити на суперкарах чи віслюках, носити набедренні пов’язки або кежуал-піджаки, сповідувати різні релігії, вірити в різні ідеї та системи устрою суспільства, мати різний рівень освіти й доходів. Але базові речі однакові для всіх – ми розуміємо, де добро, а де зло. В Бразилії в мене в перші ж дні викрали паспорт, проте саме там я зустрічав людей, які щиро допомагали. І в якийсь момент розумієш: справа не в країнах і не в стереотипах. Просто люди всюди однакові – з різним бекграундом та обставинами, але з однаковими базовими цінностями.
– Чи підкорювали ви якісь вершини?
– Активний вулкан del Fuego у Гватемалі – щось величне й неймовірне. Полум’я летить у небо, а дрібний попіл осідає на обличчі, нагадуючи, що ти на мить частина чогось величезного й невблаганного. Здається, чуєш дихання планети, але водночас бачиш, як відкривається портал до пекла. Котопаксі в Еквадорі вражає глейсерами на висоті 5 тисяч 200 метрів – відчуття, ніби потрапляєш у зиму посеред літа.
Мені здається, що бажання піднятися на гору, яке живе в людині, – це реінкарнація інстинкту виживання. Коли древні люди піднімалися на височину, вони краще бачили можливу небезпеку – хижаків чи ворогів. Зараз це вже не про виживання, але інстинкт лишився: гори дають відчуття контролю над простором, висоти над собою та захоплення від того, що на мить стаєш частиною величезного світу. Гори – це любов, але щоразу, стоячи на вершині, я кажу собі: “Ніколи знову”.
Скільки потрібно грошей?
– У яких умовах, де та з ким вам доводилося жити під час подорожі?
– Від ночівлі в аеропорту Сіднея (Австралія) чи в наметі посеред пустелі, коли навколо бігають шакали, а в небі повний місяць і ти просто чекаєш ранку, до готелів і баз відпочинку з басейнами на даху. Особливим шляхом знайти друзів є Couchsurfing та BeWelcome – міжнародні клуби гостинності. Ти можеш приймати мандрівників у своєму домі або зупинятися в когось під час подорожі. Тревор Карозза із Сан-Дієго, Каліфорнія, був першим гостем у моєму домі. У нього за плечима було понад 80 країн, і він казав: “Я почав мандрувати світом, і тепер всі мої друзі – мандрівники”.
Я зупинявся у багатьох хостів:
- Шрідхар, індійський кінорежисер у Белграді, родом із Ченнаї, тривалий час жив у Лондоні.
- Самі, байкер у турецькому селі Аккой поблизу Денізлі, з яким обговорювали мотофестивалі у Переяславі.
- Барбарос, власник готелю в центрі Стамбула, який усе життя провів у Німеччині і тепер повернувся на батьківщину.
- Марія в Хургаді, яка практикувала тривалі утримання від їжі.
- Мустафа у Каїрі, з яким готували найсмачніший у світі плов.
- Рамі Ільшаер, власник турагенції в Гізі. На Сфінкса можна було дивитися просто з будинку.
- Мухамед Хуссейн, бухгалтер крупної компанії в Лусаці (Замбія).
- Алехандро з Аргентини – його дім більше нагадував музей, він міг годинами розповідати про мистецтво.
- Ірландець Едді, який обов’язково здійснить мрію та організує музичний фестиваль.
- Дмитро, вчитель англійської мови та мандрівник з України.
- Даніель, майбутній пластичний хірург у Мексиці.
- Саве, служитель церкви на Фіджі, який показав місцеву громаду та традиції.
- Девід Кеннеді із Сан-Франциско, який допоміг мені отримати нову банківську картку з України.
- Іван Задунайний, який має українське коріння і пожив тривалий час у семи країнах, а тепер осів на острові Пенанг у Малайзії.
Я перерахував не всіх, але кожен з них – частинка великої подорожі. Окрім цього, я отримував запрошення від глядачів каналу Leo on the Road, і це були особливі моменти, коли люди, яких ти знаєш лише через екран, стають частиною твоєї подорожі та діляться своїм життям. Дорога карає втомою та недоспаними ночами, проте винагороджує новими друзями та унікальними історіями, які неможливо пережити без живого контакту з людьми по всьому світу.
– Як у світі з українською діаспорою? Де найбільше зустрічали українців?
– Австралія – континент, що займає особливе місце в моїй пам’яті. Ігор Шваб, глядач каналу, програміст і мандрівник, який уже понад десять років живе в Австралії, запросив мене до Мельбурна. Він привів мене на зустріч української діаспори до української церкви – храму святих верховних апостолів Петра і Павла, якій вже 63 роки, та братської школи імені Митрополита Андрея Шептицького.
Українська діаспора Мельбурна мала кілька хвиль еміграції: після Другої світової війни, у 70‐ті роки переважно з колишньої Югославії, а після здобуття незалежності – з України. Я не відчуваю себе медійною персоною чи зіркою екрану, просто їду навколо планети, тож трохи ніяково було від такої уваги. Проте мене просто передавали з рук у руки – українська гостинність не має меж навіть на іншому боці планети.
– Що вам доводилося куштувати найдивніше?
– Хочеться сказати вареники з кенгурятиною, але оберу власноруч приготованих восьминогів на східному узбережжі Занзібару. Води місцями було по груди, доводилося акуратно обходити корали та морських їжаків. Потім сидіти на рифі й чекати відливу, щоб повернутися на берег.
– Розкажіть про котлету по-київськи для чемпіонки Австралії з велоспорту.
– У Сіднеї я був гостем Емілі (родом із Франції) та Кайла (з Філіппін). Австралія справді дуже мультинаціональна країна. Емілі двічі здобула перемогу в категорії Master 1 Women на Національному чемпіонаті Австралії з гравійного велоспорту. Ми святкували рік від покупки їхньої квартири. Я хотів зробити щось особливе – приготував в аерогрилі котлети по‐київськи для святкового столу. Було цікаво спостерігати реакцію гостей – як масло могло опинитися всередині!
– Який приблизно потрібно мати капітал для навколосвітньої подорожі?
– Подорож триває, мої витрати наближаються до 20 тисяч доларів США. Я мав намір купити авто Toyota Corolla Hybrid, але обрав мрію. У житті під час подорожі ви будете витрачати приблизно стільки ж, як і живучи вдома. Користуюся лише накопиченнями, зробленими в процесі підготовки до подорожі. Я автоматизував підрахунок усіх витрат по категоріях та країнах – це допомагає контролювати баланс. Про результати після завершення подорожі зроблю окреме відео на каналі.
Є обов’язкові витрати, наприклад, візи – це близько 6% від суми, перельоти, їх вже було 13 і, ймовірно, ще буде мінімум два, займають 12,5%, а на мобільний інтернет витрачено лише 75 доларів.
– На чому ви економили, а на чому – ніколи?
– Я економив на житлі та транспорті там, де це не шкодило досвіду. Ночував у хостелах, користувався місцевим транспортом і автостопом. Ніколи не економив на здоров’ї – це інвестиція у саму подорож.
– Як та коли з’явилася ідея про створення свого ютуб-каналу “Leo on the Road. Подорож навколо світу”?
– У часи великих географічних відкриттів для документування подорожей слугували бортові журнали. Колись люди вели щоденники. Розвиток фото- та відеотехніки дозволив вивести документалістику на новий рівень. Я маю змогу створювати 4К-відео для перегляду на телевізорі.
Ідея створити YouTube-канал з’явилася ще на етапі підготовки до подорожі, коли я зрозумів, що хочу зберегти пам’ять та ділитися своїм досвідом і пригодами з іншими. Щоб побачити красиву картинку, є National Geographic та Animal Planet. Мета була проста – провести експеримент над собою, показувати, що відбувається з людиною, яка пішла з дому, водночас надихаючи людей здійснювати мрії. Leo on the Road – це україномовний серіал про подорож навколо світу. Зараз це вже 115 серій.
– Що користувачам найцікавіше дивитися?
– Його величність Глядач говорить, що найціннішим є те, що це не телешоу за сценарієм, цікаво бачити справжнє життя в дорозі, щирі моменти та несподівані пригоди. Топ-10 країн, що зібрали найбільше переглядів: Лаос, Домініканська республіка, Мексика, Фіджі, США, Таїланд, Індонезія, В’єтнам, Танзанія, Панама.
– Коли ви встигаєте все монтувати й публікувати?
– Я постійно шукаю баланс між тим, щоб рухатися вперед, побачити більше і водночас опрацювати відзнятий матеріал. Інколи постпродакшн і підготовка до публікації відбуваються прямо під час переїздів, що дозволяє максимально ефективно використовувати час у дорозі. Або ж я орендую кімнату, щоб спокійно працювати в тиші.
– Скільки часу потрібно, аби створити одне відео?
– На створення однієї серії тривалістю 20-30 хвилин зі вже відзнятого матеріалу зазвичай йде 4-5 днів. Цей процес включає відбір якісних кадрів, монтаж відео, роботу зі звуком і музикою, кольорокорекцію, додавання титрів та графіки, а також перевірку фінального матеріалу. Спершу здавалося неможливим, але все це я роблю на телефоні, без комп’ютера.
– Це приносить вам якусь монетизацію?
– Це скоріше дорога іграшка для душі. Я вкладаю значно більше ресурсів, ніж отримую. Аби пристойно заробляти з YouTube, потрібно мати мільйонні перегляди або продавати власні товари чи рекламувати товари спонсорів. Але є нематеріальні речі – люди, яких я знайшов завдяки каналу. І це не має ціни.
– Чи великий шлях вам ще належить подолати?
– Зараз я у В’єтнамі (березень 2026 року – ред.), практично на кордоні з Китаєм. Попереду ще тисячі кілометрів, і певно, найскладніше ще попереду. Це водночас і випробування витривалості, і можливість накопичити безцінний досвід. Зараз моя подорож – це понад 800 днів. Подальший шлях до України, ймовірно, займе менше часу. Все залежить від логістики.
– Зрештою ви повернетесь в Україну?
– Так, обов’язково повернуся. Україна – це не просто дім, а точка відліку навколосвітньої подорожі, і саме звідти все почалося. Після цього кругосвітнього шляху хочу поділитися набутим досвідом і спогадами, щоби показати, що світ великий і мрії справді повинні збуватися. Мрія – це єдине, що залишає тебе вічно молодим.
Нагадаємо, що Іван Світличний створив мобільний застосунок про Переяслав, який буде корисним для туристів та може удосконалюватися. Більше про це – тут.
Яна Малишко
Відео – з YouTube-каналу “Leo on the Road. Подорож навколо світу”
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
