Пішов на війну у 21, повернувся вже іншим – після боїв, поранення і втрат. Боєць із позивним “Мольфар” із Переяслава розповів про фронт і життя після війни.
Він пішов на війну у 21. Без вагань зібрав рюкзак і став у стрій, коли ворог підступав до Києва. Пройшов через десантно-штурмову бригаду, перші бойові виходи, втрати та поранення, а згодом – тривале відновлення, яке випробувало не лише тіло, а й характер. Попри це, він не втратив головного – внутрішнього стрижня, що тримає навіть у найскладніші моменти.
Про війну без прикрас, повернення до цивільного життя, де все вже сприймається інакше, коли звичні речі іноді викликають напругу, та про те, як війна назавжди змінює людину, кулеметник 46-ї десантно-штурмової бригади, нині 25-річний ветеран війни із позивним “Мольфар” із Переяслава відверто розповів Інформатору.
“Хто, як не ми?”
– Чому “Мольфар”? Хто тобі дав цей позивний?
– Позивний мені дав старший інструктор, коли я ще був на “учебці”. Рандомно, скажімо.
– Чим займався до війни?
– Навчався, водночас працював в охороні у Києві. Давно хотів на службу. Ще в АТО, думав, потраплю, але через навчання мене трохи збили. А потім, як почалась повномасштабка, вирішив, що вже час іти. А хто, як не ми? Тоді до Києва підступали, то треба було йти. Зібрався, зібрав рюкзак і пішов.
– Чи були речі, яким вас на “учебці” не вчили, але пізніше у бойових умовах довелось навчитись?
– Фактично вчили всьому і по поличках. Все, що знадобиться. Там старші інструктори були, які вже мали бойовий досвід і передавали нам. Тобто не було зайвого нічого, все було так, як треба. Тоді вже впровадилась інша система навчання, підготовки, більш “євростандарт”, а не так, як раніше було, – затяги по статуту і тому подібне. Я навіть статуту не знаю. Нас навчали виживати і вбивати ворога, а не вчити статут і ходити стройовим кроком. При цьому я раніше проходив школи виживання і їздив на полігони, завжди цікавився зброєю, тому навичок вистачало, які допомагали там. Уже плюс-мінус орієнтувався і знав трохи більше матеріалу як теоретичного, так і практичного.
– У тебе є цікава історія з “учебки”. Розкажи, будь ласка.
– У нас там було два побратими, вони часто говорили уві сні. Ми жили у таких наметах великих, вже європейського стандарту. І по обидва боки збиті ваги стояли, щоби підвищення було. Вони лежали на одному ряду, але один – в одному кінці, а інший – у протилежному. Щойно наставала ніч, вони починали балакати. І фішка в тому, що балакали синхронно, іноді потрапляли в текст. Тобто один щось каже, а той наче відповідає йому. Ми часто з цього “тягнули прикол”, потім розказували вже по дню. А вони кажуть: “Я такого не пам’ятаю”. Ми ще потім на відео знімали і показували. Вони були шоковані. Там і про наряди було, якісь такі теми, військові. І це зовсім різні люди з різних міст.
– Який тип людей тобі найважче було витримувати в підрозділі?
– Аватарів – військових, які зловживають алкоголем.
– Що в побратимах найбільше викликає повагу?
– Те, що не викликає у цивільних людях. Це можливість постійної підтримки. Ви поруч, одне одного підтримуєте як морально, так і фізично. Якщо “трьохсотого” треба виносити, то всі знають, що робити, навіть не треба нікому команд давати. Кожен знає свою задачу, функцію. А тут такого немає. І там більше довіри і взаємовиручки, ніж у цивільному житті. Тому що тут, у цивільному житті, кожен, скажу прямо, думає за свою сраку.
“Всі знають, що багато втрат, але чути про це не хочуть”
– Яким був твій перший бойовий вихід?
– Херсон. У перший бойовий вихід ми виїжджали з Херсонської області. Всі на стрьомі. Емоцій, як сильного страху, не було. Було просто підвищення адреналіну, збудженість. Трохи тривоги, але страху смерті чи якогось переляку не було. Була більше мотивація. Вже на виході підключилась до мотивації ще лють. Тобто така злість нападає на тлі підвищення адреналіну і стрілянини, починаєш злитись і рвати вперед.
– Що цивільні не так уявляють про війну?
– Романтизація. Так, там є прикольні моменти. Ті, хто знають, зрозуміють. Є прикольні моменти, втягуєшся, звикаєш, і там для тебе це буденність. Потім, коли приїжджаєш в цивільне життя, тобі вже тут некомфортно, тому що там все чітко, зрозуміло, кого куди відправити, куди стріляти і тому подібне.
– Яку правду про війну люди у нас не хочуть чути?
– Що багато втрат. Дуже багато наших втрат. Багато сімей із цим стикається: у когось батько, у когось брат, у когось син. Ті знають. Та й в принципі всі люди знають, але чути і усвідомлювати не хочуть, тому що людське суспільство так влаштоване, що не хоче чути негативу. Деякі взагалі відсторонюються від цього, думають, що це їх не торкнеться, хоча рано чи пізно це може застати кожного.
– У тебе є поранення. Як ти його зазнав?
– Осколкове поранення голови. Біля мене впала міна. Це був Бахмутський напрямок, село Курдюмівка. Ми вели штурм ворожих позицій. І нам організували засідку. Нас почали брати в кільце, а ми почали виходити з нього. Було багато загиблих. У нас був один “трьохсотий” – не важкий, більше злякався, ніж отримав серйозне поранення. Ми його виводили, а він мені каже: “Залиште мене”. Я відповідаю: “Ні, ніхріна”. Беру його за шкірки і починаю вести, а там дуже складний ландшафт. Пустив його вперед до основної групи, бо сам ішов прикриваючим. По мені почали свистіти кулі, влучали поруч, я відкрив вогонь у відповідь.
Заліг у бетонному каналі з водою. Ліг під кутом і чую, як кулі падають зовсім поруч. А потім – різкий хлопок і темрява. У голові була тільки одна думка: “Це кінець”. По мені прилетіла 80-та міна, впала десь за метр. Завдяки бетонній плиті її відкинуло й уламки пішли в мене. Каска прийняла на себе удар. Я лежав під кутом, обличчям в один бік, а міна прилетіла ззаду. Саме тому постраждав лівий бік. Це було з 2022-го на 2023 рік, якраз з 31-го на 1-ше число. Новий рік. “Подарунок” такий зробили кацапи.
– Що було найважчим у відновленні?
– Відсутність координації рухів. Досить довго, і навіть зараз іноді таке буває. Часткова втрата слуху – у мене пошкоджений слуховий нерв на лівому вусі. Найгірше – це постійні, дуже сильні головні болі, які нічим не знімаються. І ще нудота. Це був найважчий період під час лікування. Ще один момент – дуже багато антибіотиків, крапельниць, усяких препаратів. Руки були фактично сині від уколів. Це теж далося взнаки. Ну і, звісно, моральний стан. Зараз маю групу інвалідності, й треба хоча би двічі на рік лягати лікуватися. Ось в квітні знову.
Я був кулеметником. Коли мене забирали на евакуацію, постійно шукав свій кулемет. Мене накрило. Побратими думали, що я “двохсотий”. Але коли підбігли, щоб витягти, командир розповідав, що я почав матюкатися і кричати: “Хватить мене бити”. А він просто намагався привести мене до тями. Я трохи отямився. Він спитав, чи можу йти. Я відповів: “Можу”. Перевернувся на живіт, віджався і пішов. Пам’ятаю, що перед очима все було червоне. Йду і відключаюся, потім знову приходжу до тями і знову йду. І так десь метрів 400, може, навіть трохи більше – до точки евакуації.
“Більшість військових повертається з підвищеним відчуттям справедливості”
– Що в цивільному житті після повернення здається найбільш чужим?
– Все. Особливо скупчення людей. Це дуже тригерить. На підсвідомому рівні розумієш, що зараз десь може бути прильот і буде багато постраждалих. Та в принципі багато чого: комунікувати з людьми багато, багато виконувати дій, які ти не виконував там. Якщо ти проводиш на службі, а тим більше на війні достатньо часу, то вже відвикаєш від цивільного життя, настільки, що тобі загалом все здається чужим.
Проблеми й переживання у цивільних щодо стосунків виглядають дещо безглуздими. Ти дивишся і розумієш: це ж такі незначні речі. Для когось вони справді важливі, але в порівнянні з тим, що відбувається там, це не має такого значення. І трохи напружує, коли чуєш щось на кшталт: “Ой, мене кинули”. Ну, знаєш, як у підлітків.
Так, доводиться заново звикати, але до кінця ти вже не звикнеш просто. Все одно війна дає свій відбиток на підсвідомості і в тебе залишаються навички, залишається це все: мислення, концентрація, увага і тому подібне. Дещо іноді заважає жити, а дещо допомагає в цивільному житті. Більше сконцентрованості, більше уваги, більше спостережливості.
– Чи дратує тебе, коли після повернення люди називають “героєм”?
– Нейтрально до цього ставлюся. Найбільше дратує, що ти повертаєшся сюди, а людям байдуже. Багато хто, можливо, навіть більшість, сприймає нас як контужених, ненормальних і так далі. Але ПТСР та інші психічні розлади – це зовсім різні речі. Так, є військові після поранень, які ловлять флешбеки, можуть хапатися за зброю і тому подібне. Це одна з найважчих стадій. Але навіть це лікується. Є нормальні люди, які розуміють, підтримують. А є й інші, скажімо так, бидлуваті, які можуть спровокувати конфлікт, “докопатися” без причини.
– Яку фразу після війни ти не можеш спокійно чути?
– “Не переживай”, “заспокойся”, “живи простіше”, “не психуй” – от це найбільш тригерні фрази. Особливо “не психуй” – одразу, як кажуть, зриває. Може дійти навіть до бійки. Це дуже тригерить на тлі стресу і всього пережитого. Ну як заспокоїтися, якщо більшість військових повертається з підвищеним відчуттям справедливості? І воно нікуди не зникає. Працюй із психологами чи ні, повністю це не прибирається. Ця риса водночас і заважає в цивільному житті, і допомагає. Ти чітко бачиш, де несправедливість, і відчуваєш, що її треба виправити. З одного боку – це добре, а з іншого – можна наробити проблем.
– За що найбільше образливо?
– Закони, які встановлені для військових ветеранів, – це справді болюча тема. Немає такого, що отримав складне поранення і тобі, наприклад, одразу дали групу інвалідності пожиттєво. Натомість постійно змушують проходити переогляди. Цю систему потрібно змінювати. Якщо в тебе стан незворотний і він не лікується, то який сенс у тому, щоби кожен рік чи раз на два роки знову доводити це? Це виглядає як квест під назвою “доведи, що ти інвалід”. І це неправильно. Це дуже виснажує.
Так само напружує сама система устрою. Відчуття, що верхівка влади підім’яла під себе все. Є одиниці більш-менш адекватних, але більшість – це олігархи, депутати, корупція, якісь схеми. Хтось продає волонтерську допомогу, хтось сторгував зброю, а бувало, що наші хлопці сиділи на позиціях без їжі й без набоїв. Це дуже злить. І найбільше злить те, що складно зрозуміти, як це змінити. Бо щоб змінити систему, яка роками так формувалася, потрібні радикальні кроки. А для цього потрібні ресурси і сила.
– Якби мав можливість змінити свій вибір та не йти воювати, змінив би?
– Тут би нічого не змінював. Я з одного боку розумію людей, які ховаються або тікають, а з іншого – не можу цього зрозуміти до кінця. У твоїй країні війна, а ти ховаєшся. Так, люди різні, у кожного свої страхи. Але коли хтось каже: “Я не піду воювати, хай інші за мене воюють” – це вже важко сприймати. Або ти виїжджаєш за кордон і не розповідаєш тут нічого, або якщо вже не воюєш – допомагай. Волонтерством чи ще чимось, роби щось, щоб це швидше завершилося.
Багато людей цього не розуміють. Просто сидять на дивані, ховаються від того ж ТЦК. Нещодавно я сам зіткнувся з проблемою. Мені телефонують: “Пройдіть ВЛК”, хоча в мене вже є група інвалідності. Бюрократія дуже виснажує. Усі ці процеси – з частинами, госпіталями – це постійний стрес. Постійно виникає якась ситуація: десь щось загубилося, і потрібно знову йти, поновлювати документи. І це стосується не тільки військових, але у військових цього ще більше – більше біганини й більше паперової роботи.
– А як зрозуміти, що людина була на війні?
– Як-то кажуть, рибак рибака… Тут видно по людині. Візуально видно і якось енергетика змінюється кардинально. Дивишся на людину, він такий задумливий, мовчить, спокійний, але видно, що в нього в душі там іде своя війна після цього всього. Погляд кардинально міняється. Коли я тільки прийшов, багато людей казали мені: “А що ти дивишся постійно в пустоту?” або “А куди ти дивишся?”. А я нікуди не дивлюся. Просто дивлюсь на певний предмет, а його не бачу. У мене в голові картинки війни, оцих всіх ситуацій, які спливають. І воно буває, як-то кажуть, “залипаєш”.
– Що для тебе особисто означатиме перемога?
– Якщо ми зможемо повернути втрачені території, тоді це буде перемога. Хоча, якщо чесно, є відчуття 50 на 50. А якщо війна просто закінчиться без повернення територій, тоді який був сенс у всьому цьому? Виходить, що всі загиблі дарма поклали своє життя.
“Найбільша клітка – в нашій голові, її треба ламати”
– Є звички із війни, які у тебе залишились дотепер?
– Завжди при собі щось мати, якісь засоби захисту обов’язково. В принципі, зараз такий час, що треба всім мати ці засоби захисту. Також можу робити багато речей одночасно, переключатися швидко із задачі на задачу.
– Що тобі допомагає переключитись від турбот?
– Коли дуже важко і нічого не можу робити, просто приходжу додому, сідаю за комп’ютер. Склав для себе ігровий комп’ютер, спеціально щоб відволікатися, щоб мені ніхто не заважав. Вдягаю навушники із шумозаглушенням, щоб навколо ніхто-нічого, ніяких звуків не було, щоб зануритися в процес і трохи відволіктися. Це дуже-дуже рятує.
– Є річ, яку носиш завжди з собою?
– Ніж. Це звичка. Це ще з дитинства йшло. Мені подобалась ця тематика. Багато колекціонував, займався сам і виготовленням, і правильним користуванням. Не в побуті, звісно.
– Ніж для тебе – це більше інструмент чи крайній варіант зброї?
– Все разом. Це інструмент як побутового призначення, так і у крайньому випадку його можна використати як зброю. Але тут є і психологічний фактор. Якщо, припустимо, людина носить ніж із собою, то чи готова вона реально застосувати його в критичний момент? Тобто використати за прямим, скажімо так, історичним призначенням.
– Чим спортивний ножовий бій відрізняється від реального?
– Спортивний ножовий бій, як, наприклад, іспанська методика, яка зараз у нас використовується, кардинально відрізняється від реального. Передусім там немає тих самих випадів і багатьох речей, які є в реальному зіткненні. Там більше про те, хто кого обведе, обмане. У реальному ножовому бою немає часу діяти “за правилами”. У спорті тебе вчать дивитися не на руки, а в очі супернику. В реальності так не працює – ти стежиш за рухами, і навіть тоді можеш пропустити момент. Ніж – як і куля – дуже швидка річ у підготовлених руках. Є ще така жорстка правда: у реальному ножовому бою той, хто програв, помирає на місці, а той, хто виграв, – дорогою до лікарні. Тобто, навіть якщо ти виживеш, все одно будеш серйозно поранений.
– У тебе є ніж, який вважаєш “своїм”?
– Є. У мене кілька ножів. Хоча кілька – це дуже розтягнуте поняття. Один ніж я колись знайшов металошукачем. Він дуже старий. Йому близько 500 років, ще козацька доба. Це мені експерти сказали. Я його почистив, відновив руків’я, зробив чохла. І він в мене лежить як експонат. Це перший такий ніж, який має свою історію, тобто ще до мене.
– Ти легіонер у “Центурії”. Чому для тебе важливо після фронту навчати інших?
– Зараз такий час, що навіть молодь повинна знати базу. У першу чергу допомоги іншим, зокрема по медицині, і мати розуміння, що таке війна. На всяк випадок, якщо зайде в гіршу точку ця вся ситуація. Щоб молодь не розгубилася і щоб змогла себе якось захистити або допомогти іншим.
- Читайте також: У Переяславі “Центурія” провела вишкіл для молоді: ветерани та учасники бойових дій ділились досвідом
– Чи можна навчити людину бути бійцем, якщо вона не має внутрішнього стрижня?
– Можна, але дуже складно. Характер дуже важливий. У людини передусім все йде з голови – мотивація, настрій. Якщо нема цього всього, то людина нічого не навчиться. Найбільша клітка – в нашій голові, її треба ламати. Нічого не може зупинити людину, якщо в неї немає цієї клітки. А якщо вона придумала там щось собі чи їй нав’язали, це вже клітка, обмеження.
– На твою думку, чи достатньо зараз наша громада готується до загроз?
– Не зовсім достатньо. Треба більше людей залучати. Щоб люди не ігнорували заходи з медицини чи підготовки, бо таке в нас є. Щоб не казали: “Та це якась фігня, мені не треба”. Бо, як-то кажуть, знання за плечима не носити. А базові навички мають бути у кожного.
Нагадаємо, що нещадавно ми публікували інтерв’ю з Леонідом Піщанським з Переяслава, який здійснює навколосвітню подорож. Читайте його тут.
Єгор Данильчев
Фото надав “Мольфар”
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
