Подорож, “Книжкова країна” та відмова від соцмереж: яким був квітень для журналістів Інформатора

Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.

У квітні журналісти Інформатора активно проводили дозвілля, зокрема, подорожували, фестивалили, проводили час із родиною. Проте не обійшлося і без менш позитивних подій. Про все редактор Віталій Усик та журналісти Яна Малишко і Єгор Данильчев розповіли у вже традиційній рубриці із враженнями про місяць, що минає.

Що сподобалося?

Єгор Данильчев: Цього місяця своя частина цієї рубрики мені не йде зовсім. Якось все песимістично, тож не знаю, про що писати, тому, напевно, майже все, окрім негативу у пункті “що не сподобалось”, буде дещо “натянутим”. Сів писати, а друкується лише “та нічого мені вже у цьому житті не подобається”.

Що ж, буває і таке. А у мене – так взагалі постійно. Тому зараз запишу сюди дві маленькі чоловічі дрібниці. Перша – це те, що я дозволив собі 5 днів поспіль ходити і купувати на обід найбільшу шаурму. Дрібниця, а приємно. А друга (тут для чоловічої аудиторії буде життєво) – вдало підстригся. Оцей момент, коли барбер запитує, чи все тобі подобається, і тобі не доводиться брехати. Ну прикольно.

Віталій Усик: Я вперше побував на фестивалі “Книжкова країна”. Давно хотів, але постійно знаходилися ті чи інші причини, щоби не їхати. І цього разу вони в принципі були, проте буквально ввечері перед останнім днем фесту вирішив, що шкодуватиму, якщо знову пропущу це дійство. Тож вийшло так, що я аж ніяк не пошкодував, що в неділю, 26 квітня, поїхав на ВДНГ.

Я люблю читати і досить-таки багато читаю, тому те, що на ярмарку придбав лише одну книгу – це неабиякий показник моєї сили волі. Бо насправді скупити хотілося все, тим паче, що видавництва пропонували найрізноманітніші акції. Давно хотів познайомитись із творчістю дуже популярного зараз Павла Дерев’янка. Хоча й не фанатію від фентезі, його “Літопис Сірого Ордену”, як феномен сучасної української літератури, не може пройти повз мене. Просто все руки якось до нього не доходили. І ось на фестивалі з-поміж відомих мені письменників я побачив першим саме Дерев’янка, й вирішив, що це знак – пора починати його читати. Тож єдиною книгою, яку придбав на “Книжковій країні”, стала перша частина трилогії з “Літопису…” – “Аркан вовків”.

На фестивалі було дуже багато панельних дискусій із письменниками та не тільки. Я встиг побувати на публічному записі Youtube-проєкту “Чи читати?” з Євгеном Яновичем (він розповідав про книгу Ріка Рубіна “Творчий акт: спосіб буття”, було весело та натхненно). Потім пішов на публічне інтерв’ю з Юрієм Андруховичем про стан української культури (мене вистачило на 15 хвилин – або це було надто високоінтелектуально для мене, або просто нудно), яке невдовзі замінив на творчу зустріч із авторами подкасту “Станція Театральна” (було прикольно, хоча про театр, як виявляється, я взагалі нічого не знаю). Після цього зайшов послухати, як Павло Дерев’янко говорить про українське фентезі (людей зібралося дуже багато, а потім, здається, ще більше вишикувалися по автографи), а завершив свій день гумором – презентацією книги “Біблія комедії” Джуді Картер, у якій взяли участь коміки Василь Байдак та Олександр Качура.

Квітень загалом був наповнений приємними днями, проте цей вирізняється своєю насиченістю та натхненністю. Я провів його нібито наодинці із собою, але при цьому із сотнями людей, які так само сильно люблять книги. Тож самотнім точно не почувався. А ще дуже тішить, що українська література та культура в цілому, схоже, лише на старті свого розквіту і далі буде лише краще, а письменники (деякі) вже зараз стають справжніми зірками. Отже, ми, як суспільство, на правильному шляху.

Яна Малишко: Квітень – своєрідна середина між весною й літом. Це справді гарний час у природі! Виявилося, у моєму житті теж. Головною подією цього місяця стала моя відпустка. Нею я скористалася на повну, бо поїхала у подорож із подругами. Від початку повномасштабної війни це була моя перша мандрівка за кордон. За три дні, не враховуючи дороги, я побувала у двох країнах – Угорщина (Будапешт) та Австрія (Відень). Погуляли ми класно, надивились архітектурної краси, посмакували різними місцевими делікатесами, і звісно, багато находили, щоб якомога більше роздивитись все навколо, – близько 30 тисяч кроків у день намотували.

Найбільші враження залишила прогулянка на кораблику річкою Дунай з видом на відомий Будапештський парламент, що є найбільшим у Європі, третім за розмірами у світі та розташований на березі річки. Це було ввечері, і він неймовірно освічувався. А ще – Музей історії мистецтв у Відні, який належить до переліку найбільших музеїв світу, у зібраннях якого зберігаються прославлені шедеври західноєвропейського мистецтва. Оригінали картин всесвітньовідомих художників – окреме вау. У ньому безліч кімнат, мабуть, більше сотні, і щоб всі обійти, все роздивитись і повивчати, потрібен щонайменше цілий день.

Загалом цей місяць багатий на відвідування цікавих місць. Вперше побувала і у Межигір’ї. Близько трьох годин прогулянки величезною територією. Там є на що подивитись, тому для дозвілля у вихідні – це гарний варіант.

Що не сподобалося?

Яна Малишко: Отримали штраф у Будапешті за те, що не розібралися, як відсканувати придбані квитки у громадському транспорті. Жодної зупинки навіть не проїхали, і нате вам, по 35 євро з кожної. Взагалі не дуже люблю описувати саме цей розділ у рубриці, бо не хочу нити чи жалітися на життя і обставини. Тому може скластися враження, що у моєму світогляді завжди все добре, принаймні, мені б так хотілося. Просто якісь дрібні неприємності намагаюся швидко відпускати й забувати.

Віталій Усик: Соцмережі. Вони не подобаються мені вже давно, та квітень закрив останній такий собі позитивний острівець. Зрозуміло, що соцмережі зараз загалом підлаштовуються під наші вподобання, але у моєму випадку часто читати чи дивитись щось доводиться через необхідність, тобто роботу. Тому моя стрічка у Facebook – це потік переяславських новин. Якщо ви читаєте цю публікацію, то, скоріше за все, розумієте, про що йдеться під “переяславськими новинами”. Це – переважно досить брудний та токсичний контент, із якого ми намагаємось знайти щось справді вартісне для журналістських матеріалів. У якийсь момент я зрозумів, що сповіщення із Facebook мені взагалі не потрібні, бо таким чином соцмережа наче хоче заманити мене. А мені вона необхідна лише для роботи і відповідно лише у робочий час.

Приблизно така ж ситуація із Telegram. Щоправда, тут на додачу до потоку новин я ще й веду всю робочу комунікацію (зовсім трішечки через електронну пошту). Тож для мене цей месенджер – необхідність, але знову ж таки для вирішення робочих завдань. Тому й користування ним віднедавна обмежив до робочого часу, й стало реально морально легше.

Для душі та дозвілля тривалий час залишався тільки Instagram. Там я публікую сторіз про своє життя, переписуюсь із друзями та знайомими, відволікаюсь від роботи. Але саме у квітні відчув, що й тут мені почало ставати важче. Постійно виникає відчуття, що живеш не своїм життям, а чужим, людей, за якими слідкуєш. І хоча розумієш, що бачиш лише фасад, все одно у певних моментах з’являються порівняння. Чому у всіх так “несеться”, а в мене “дім-робота”? Чому всім нібито вистачає грошей, а мені ні?

А крім порівнянь, я ще й помітив, що втратив здатність бути в моменті. Навіть повідомлення від небайдужих мені людей – це перенесення у їхні реалії, до їхніх турбот, і це насправді тривожить, коли на постійній основі. Зрештою я взагалі вимкнув сповіщення з інсти й заходжу до неї тоді, коли сам цього хочу, а не коли “хтось покличе” (і з часом вона мені стає потрібною все менше), у неробочий час переводжу телефон у режим “не турбувати”, а після 21:30 та до 7:00 взагалі ним не користуюся. Залишилося ще пропрацювати цей момент настільки, щоби жити життя і не постити його в Instagram. Та все ж я переконую себе, що це загалом необхідно робити медійній людині. Тож підписуйтесь на мене в Instagram (ха-ха!).

Єгор Данильчев: Негативу у мене завжди вистачає. Якщо у вас у житті все добре (або вам так здається), напишіть мені. Я переконаю вас у тому, що ви помиляєтесь. Але все одно цього місяця не можу виділити прям багато чогось поганого. Бо це треба вести щоденник протягом місяця, а не згадувати все, що було у житті за цей період в останній день, коли сідаєш писати рубрику.

Почнімо із новини, яку дізнався буквально за день до того, як писати цей текст. Хотів я, значить, замінити інтернет-провайдера у своїй кімнаті в університетському гуртожитку. Пов’язано це з тим, що потрібно купити новий роутер, бо старий вже помирає і не працює нормально з ноутом. Але брати гігабітний роутер за півтори штуки гривень і сидіти на провайдері, який видає 100 мбіт максимум, – не розумно. Але виявилось, що у кімнаті, за яку ти платиш гроші і у якій живеш, так просто змінювати провайдера не можна. Більше того, як мені повідомили, університет має контракт з окремим провайдером, тож інші просто не мають до гуртожитку доступу. Тому сидимо і далі на поганому інтернеті.

Ще не подобається вигорання, хоча, можливо, я вважаю свій стан вигоранням саме через настрій у моменті. Погода не подобається, бо чекав 1 березня вже 20 градусів тепла, а отримав дощі, вітри і низьку температуру. І травень обіцяє бути таким самим. Також дуже засмутила новина про вбитого лебедя. Тут без ненормативної лексики не обійтись, тому не будемо про це. Загалом нагативу багато, але як є.

Що надихнуло?

Єгор Данильев: Не можу пригадати нічого, що надихало якось сильно. Пригадується лише природа. Якось у моменті зупиняєшся, оглядаєшся і починаєш помічати дрібниці і красу навколо. Тоді й стає легше на душі. Коли ходив фотографувати сім’ю лебедів на Альті, то дуже порадувало і зігріло душу.

Яна Малишко: Мене надихали люди поруч. Взагалі люди – це те, що мене переважно й надихає у цьому житті. Хоча іноді, навпаки, дуже розчаровують, як істоти в цілому. Та потрібно бачити навколо гарні та успішні приклади. Як емпата, мене розчулюють багато історій та вчинків, що роблять цей світ трохи добрішим. Зараз втішити може будь-яка маленька позитивна новина: чи то врятована 77-річна бабуся, яку наші військові вивезли роботизованим комплексом із “сірої” зони, чи чергове звільнення українських захисників із російського полону. Кожна така подія дарує моєму серцю трішки тепла та віри в краще. Адже потрібно в будь-якій ситуації залишатися людиною.

Віталій Усик: Моя рідна сестра живе за кордоном, приїздить додому один раз на рік. І у квітні якраз трапився цей один раз на рік. Ми зібралися усією сім’єю, разом відсвяткували Великдень, навіть паску поїхали посвятити посеред ночі. Багато спілкувалися, бо розмови ці відчувалися значно ціннішими, ніж раніше, коли всі жили в одному будинку. Це викликає сильні емоції: радісно, що було, але сумно, що швидко закінчилося й не скоро повториться. Але глобально це прекрасно, що ми досі є одне у одного, як би не розкидало життя. Схоже, аж на 33-му році свого життя я починаю розуміти, що сім’я – це єдине, що справді має значення. Все змінюється, щось з’являється, щось зникає. Проте найрідніші люди будуть завжди, попри все, доки вони є.

Нагадаємо, що у березні журналісти Інформатора “виходили із зимової сплячки”, оновлювали техніку та зустрічалися з рідними. Їхні рефлексії – тут.

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.