Допомога тваринам, життєві переосмислення, спорт і драйв: Інна Катреча з Переяслава дала інтерв’ю Інформатору

Інна Катреча з Переяслава разом із командою волонтерів допомагає безпритульним тваринам. Її історія – про людську небайдужість та переосмислення життєвих поглядів.

У Переяславі є люди, які щодня роблять вагому справу – допомагають безпритульним тваринам. Одна з них – Інна Катреча, яка разом з іншими волонтерками опікується покинутими собаками й котами та допомагає місцевій ГО “У добрі руки”. В інтерв’ю Інформатору вона розповіла про порятунок тварин, власний “мініпритулок” удома, любов до мотоциклів і природи, а також велосипедні мандрівки місцями сили на Переяславщині.

“ЇХ ПОСТІЙНО ВИКИДАЮТЬ, А МИ НАМАГАЄМОСЯ РЯТУВАТИ”

Любов до тварин у Інни Катречі з’явилася ще в дитинстві. Каже, у їхній родині завжди було звичним прихистити покинутого кота чи собаку:

– У нас така сім’я, ми постійно когось підбирали. То підкидали, то самі приносили. У нас могло бути по 15 котів і по три собаки одночасно, і всіма завжди опікувалися.

Активно допомагати безпритульним тваринам у Переяславі Інна почала торік після історії з песиком Тигриком, яку тоді активно обговорювали у соцмережах. Замість співчутливих коментарів вона закликала людей об’єднуватися і діяти.

– Він через негоду надворі сильно змерз. Під постом у Facebook я написала, що потрібно єднатися і щось робити для тварин. І до мене почали підтягуватися люди. Ми всі раніше поодинці допомагали тваринам, а тоді згуртувалися, так разом стало легше, змогли підтримувати більшу кількість тварин, – розповіла вона.

Так узимку 2025 року сформувалася команда небайдужих жителів міста, яка почала допомагати безпритульним тваринам та місцевій громадські організації “У добрі руки”. Спільна справа об’єднала близько 20 жінок. Спочатку вони планували збирати гроші на будки та годівнички, проте зоозахисники порадили зосередитися на стерилізації та лікуванні тварин.

Згодом частина волонтерок почала допомагати окремо. За словами Інни, дехто нині живе за кордоном і підтримує фінансово, інші відповідають за певні райони міста. Жінки годують тварин, лікують, вакцинують, організовують стерилізацію та шукають пухнастикам нові родини. Особливо складною ділянкою Інна називає мікрорайон Спаська Левада.

– У кожного свій район: хтось на Леваді, хтось у лісі чи біля дому. Там є постійні тварини, за якими ми доглядаємо. Взимку стараємося більше дивитись та годувати, бо морози. Цьогоріч навіть робили утеплені картонні будки. Хоча декому вони заважали. Левада – наше болюче місце. Там постійно викидають собак і котів, яких, наприклад, не роздали після базару, а ми намагаємося рятувати, – каже волонтерка.

Інна зізнається, усе намагаються робити власними силами, а збори відкривають лише у крайніх випадках:

– Зазвичай підтримують наші дівчата з-за кордону. Але якщо необхідне тривале лікування чи операція, тоді відкриваємо збір. Або коли до нас звертаються люди, які теж опікуються безпритульними тваринами й просять допомоги зі стерилізацією.

Однією з найбільших проблем Інна Катреча називає нестачу коштів та емоційне виснаження:

– Зарплати маленькі, ціни великі. У кожного ще й своїх тварин багато. Але найважче навіть не фінансово, а морально. Набридає, що їх постійно викидають. Тут викинули, там викинули, і це безкінечно. А ще собак труять, ми неодноразово рятували їх після цього. Були й конфлікти через будки, які ми ставили для песиків. Хоча ми ж казали, що приберемо їх, коли потепліє.

Водночас, каже жінка, ставлення до безпритульних тварин у місті поступово змінюється: “Багато людей “прокинулися”, почали допомагати. Але є й ті, хто досі говорить про відстріл тварин”.

СОБАКу АЛЬМу “відВОЮВАЛИ”

Однією з найемоційніших для Інни Катречі стала історія собаки Альми. Її жінка помітила у лісі, коли разом із подругою приїхала годувати маленьких цуценят.

– Недалеко від них ми побачили чоловіка, а поруч – велику алабайку. Красиву, але дуже занедбану. Вона була худа, задні лапи майже не працювали. Собака жила просто прив’язана в лісі: будка посеред сосен і такий ланцюг, що його навіть підняти було важко. Нашийник врізався у шию, ми його потім змінили. На тілі висіли шматки шкіри, казали, що на неї нападали інші собаки, – згадує Інна.

У собаки був господар, який дозволив волонтеркам приїжджати та доглядати за нею. Жінки по черзі вигулювали Альму, робили масажі, давали вітаміни, лікували, водили до Дніпра купатися, аби вона розходжувала лапи.

– Після всього цього ми зрозуміли, що повертати її назад не можна. Коли сказали, що не віддамо собаку, викликали поліцію, усе задокументували, щоб не казали, що ми її вкрали. Так і “відвоювали” Альму. Згодом її прихистила родина з Переяслава. Тепер Альма живе разом зі ще однією собакою, своєю подружкою Багірою. Її дуже люблять. Вона щаслива, і це головне.

ДОПОМОГА ПРИТУЛКУ та ГО “У ДОБРІ РУКИ”

Разом із однодумцями Інна Катреча допомагає і місцевій громадській організації ГО “У добрі руки”.

– Ми запропонували свою допомогу Аліні Римар і Тані Чеботарь, які опікуються притулком, бо знаємо, що двом тендітним жінкам дуже важко все це тягнути самотужки. Притулок постійно потребує фінансової підтримки. Адже того, що виділяють на корм від міської влади, недостатньо, а таку велику кількість собак потрібно якось утримувати. Добре, що дівчата співпрацюють із благодійними організаціями, які допомагають із харчуванням для тварин.

На думку волонтерки, проблему безпритульних тварин можна вирішити лише через відповідальність власників та стерилізацію.

– У нас як заведено? Кішка народила – кошенят викинули. Нещодавно сама під час прогулянки із собакою знайшла під річкою трьох новонароджених кошенят. І так співпало, що біля нашого дому окотилася безпритульна кішка, яка втратила своїх малих. Вона прийняла тих кошенят і вигодувала їх, – розповідає Інна.

Жінка додає, що покинуті тварини є не лише у місті, а й у лісах довкола Переяслава.

– Влітку я можу скласти у рюкзак пляшки з водою, лотки з їжею і їхати велосипедом годувати тварин у лісі. Взимку підключаються дівчата, які мають машини. Наразі мобільність – це те, чого нам найбільше не вистачає. Адже транспортувати тварин потрібно часто: і до ветеринарки, і людям відвезти, і їжу всім порозвозити.

Власний дім жінки – це теж маленький притулок. У самої Інни вдома живуть дві собаки Чез і Рудвальд та дев’ятеро котів.

– Чеза колись приніс син із будівництва, де народила безпритульна собака. Він залишився один. Зараз йому вже близько десяти років. Рудвальда забрала із притулку, де допомагала разом з іншими волонтерками фотографувати собак та шукати їм родини через соцмережі. Я кілька разів гуляла з Рудіком, і він кожного разу дуже сумував за мною, а я за ним. Приходила додому й плакала. Розуміла, що пес великий, грошей на вольєр немає… Але все ж не витримала й забрала його. Вдома зробили щось схоже на вольєр із сітки. А тоді Аліна Римар разом зі своїм татом подарували нам будку, а ще одна небайдужа жіночка віддала свій старенький вольєр. Йому років чотири, у нього з лапкою проблеми, люди казали, мовляв, навіщо ви собі каліку взяли. Але я його душею обрала, не бачу в ньому проблеми. Дивлюсь на нього, бачу розумні оченята, відданість та вдячність, – ділиться Інна Катреча.

“ПРИРОДА МЕНЕ ВІДНОВЛЮЄ: ЛЯЖУ НА ЗЕМЛЮ І НІБИ ОЖИВАЮ”

Інна Катреча веде активний спосіб життя: їздить велосипедом Переяславщиною, катається на мотоциклі та тренується на природі. Ділиться, що спорт для неї – це передусім про наповнення енергією.

– У житті траплялися люди, які “встромляли ножі в спину”, зраджували, використовували. Через це я стала інтровертом. Я досить емпатична людина: переймаю і хорошу, і погану енергію. Часто буваю розбитою. А природа мене відновлює. Вода, вітер, сосни, приїжджаю кудись, ляжу на землю і ніби оживаю, – каже вона.

У дитинстві Інна багато займалася спортом. Після одруження та народження дитини часу на себе майже не залишалося, але згодом вона повернулася до тренувань.

– На “Косталі”, де я працюю вже близько 20 років монтажницею, дали можливість ходити у спортзал із компенсацією половини вартості абонемента. І я втягнулася. Спочатку займалася з тренером, потім сама, пізніше почала тренуватися самостійно на природі. Спорт – це як наркотик, уже не можеш без нього. Можу кілька разів на тиждень їздити в ліс і займатися з тим, що під руку потрапить: дерева, каміння, гілки. Я тренуюся для душі, а не для форми. Зовнішній результат – це вже бонус.

Інна розповідає, що любов до велосипеда теж з’явилася ще в дитинстві. Для неї це свобода руху та можливість подорожувати рідним краєм. Серед улюблених місць та маршрутів Переяславщини називає Ташанський парк, Циблівський оглядовий майданчик, табір “Славутич” біля Дніпра та Козинські горби. А найдовша її поїздка велосипедом – 80 кілометрів.

– Місце, де найбільше отримую енергії, – це лісосмуга за “Нібулоном”. Там іде доріжка вздовж Дніпра і відкриваються неймовірні краєвиди. Ми там із сином збирали чебрець, усю зиму пили з нього духмяний чай, такий вже ароматний.

Окреме місце у житті Інни займають мотоцикли.

– У мого тата був старенький радянський мотоцикл. Мені було років чотири, він садив мене на бак і давав триматися за кермо. Я уявляла, ніби ото сама кермую. Потім у молодості було багато друзів із мотоциклами, постійно каталася з ними. Колись не боялася, любила сама кермувати, але зараз люблю більше бути на пасажирському сидінні, – розповідає.

Після однієї з подорожей до Криму, де вона гостювала у компанії байкерів, Інна настільки захоплено розповідала про це знайомому, що той купив собі мотоцикл Suzuki Bandit.

– Він катав мене, а потім захотів продати байк. А я вже так його полюбила, так мені шкода було, що пішла й узяла кредит, аби викупити. Була щаслива, каталася сама, а коли син повернувся з армії, подарувала мотоцикл йому. Думаю водій є, нехай катає, – сміється жінка.

“ВЕСЬ ЧАС ЧЕКАЛА, КОЛИ ЗМІНИТЬСЯ ЖИТТЯ, А ЖИТТЯ ЧЕКАЛО, КОЛИ ЗМІНЮСЬ Я”

Інна Катреча зізналася, що колись у її житті був період гучних компаній, після чого настав переломний етап. Каже, усе було “як у більшості молоді”: зустрічі з друзями, посиденьки після роботи, свята чи спонтанні вечори в компанії.

– То з дівчатами після зарплати в баню ходили – пивце, тараночка, то день народження, свято чи просто компанія. Але в якийсь момент ми подивилися на це все і подумали: “Ну і що це за життя?” Не щодня таке було, але постійно якісь гулянки, а потім – ранок і важкий стан. І якось зрозуміли, що вже, мабуть, доходимо до дна, – розповідає вона.

Саме тоді у її житті з’явився регулярний спорт та активний спосіб життя. Згодом змінився не лише спосіб життя, а й оточення. За її словами, після внутрішніх змін усе навколо теж почало поступово змінюватися.

– Є така фраза: “Я весь час чекала, коли зміниться життя, а життя чекало, коли змінюсь я”. Ось вона справді дієва. Я змінила себе і почали з’являтися інші люди поруч, гідні чоловіки, гарні друзі. Просто сидіти й чекати змін – недостатньо. Треба діяти, – підсумовує вона.

Нагадаємо, що нещодавно Лідія Мищенко зі Студеників (Студениківська ТГ) в інтерв’ю Інформатору розповіла про боротьбу з онкологією, безвісти зниклого сина та вірші. Читайте тут.

Яна Малишко

Фото: Facebook-сторінка Інни Катречі

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.