Інформатор вихідного дня: хаотично і надто містично – це про книгу “Харизмат. Pro domo sua”

Карпати, вампіри та містика. Чому нова книга Люко Дашвар не знайшла позитивного відгуку, ділиться наша журналістка.

Новий роман “Харизмат. Pro domo sua” (перша частина) став для мене однією з найбільш незвичних книг Люко Дашвар. Якщо раніше авторка здебільшого асоціювалася із соціальною драмою та гострими історіями про сучасне українське суспільство, то тут вона пішла значно далі у містичну, тривожну й майже апокаліптичну атмосферу. Ця книга поєднала в собі детектив, психологічний роман, елементи містики та навіть філософські роздуми про страх, людську природу і зло, яке може ховатися у людях. У традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня” поділюся враженнями.

Події роману розгортаються у вигаданому карпатському містечку Чарин – тихому, загубленому серед гір місці, де, здається, нічого страшного ніколи не мало б трапитися. Але спокій міста руйнує моторошна подія. У горах знаходять тіло молодої дівчини з дивною раною на шиї. Ще більш лякає те, що тіло загадковим чином перемістилося, ніби померла сама змінила місце свого останнього прихистку. Саме з цього моменту роман починає затягувати у свою похмуру атмосферу.

У центрі історії – Емілія Мельник, заступниця міського голови Чарина. Вона красива, амбітна, впевнена у собі жінка, яка звикла думати насамперед про власне життя та комфорт. На початку книги Емілія справляє враження людини холодної й навіть трохи цинічної. Вона переконана, що чужі трагедії не мають значення, поки не загрожують тобі особисто. Але саме через низку загадкових смертей її світогляд поступово руйнується. Трансформація героїні дуже дивна, і вже надто не природня, як на мене. Від самовпевненої чиновниці до людини, яка через минуле свого роду захотіла перевтілитися у свою пращурку і носити намітку на голову та довгу лляну сукню.

Та в Емілії є молодша сестра, яка знає про Чарин і людей в ньому більше ніж будь-хто інший. Саме вона однією з перших говорить про те, що на місто насувається лихо, страшніше за війну. Її образ у романі здається дуже неоднозначним. Іноді вона виглядає дивною та майже божевільною, але водночас саме її слова виявляються найближчими до правди. Через Марту авторка ніби показує тонку межу між інтуїцією, містикою та людським страхом.

Але Люко Дашвар і на цьому свої сюжетні викрутаси не закінчила, пішла ще далі, і, що дуже їй непритамано поєднала історію… з вампірами. Важливим елементом книги стає поява загадкового переселенця, після приїзду якого події у Чарині починають набирати дедалі страшніших обертів. А це сам Влад Дракула! законний володар Волоських земель приїхав у Карпати. І саме з ним пов’язана основна частина сюжету. Я про таке не люблю читати, але ще більше не люблю залишати книги недочитаними, тож 500 сторінок довелося “пережувати”. Ну за те, тепер я знаю все про нічне життя кровопивць.

Я б не сказала, що письменниця майстерно погралася із читачем, тобто завжди було зрозуміло, де закінчується реальність, а де починається містика. Але родзинка про родову пам’ять – ось це те, що Люко Дашвар вплітає майже у кожну свою книгу. Головна героїня Емілія дізнається, що понад п’ятсот років тому її пращурка передбачила події сьогодення та залишила своїм нащадкам певне послання й силу, здатну допомогти у боротьбі зі злом, але яким? Думаю, саме в цьому романі авторка так говорить про зв’язок поколінь, про те, як минуле впливає на сучасність і як історія здатна повторюватися навіть через століття.

Щодо атмосфери у книзі, то я проникалась і гарно візуалізувала опис Карпат, то читала наче штучний “не живий” опис, який не викликав жодних емоцій. Гори, туман, старі легенди, відчуття ізольованості від світу створювали не постійне напруження, як, можливо планувала авторка, а такий собі звичайний фон історії.

Загалом мені ця книга здалася дуже хаотично. Вампіри, сірі істоти, люди звичайні, люди-дводушники, політика, історія, минуле, сьогоднішнє, звичайне життя, містика, і ще купа всього. Ну куди ж стільки? Уявляю, що буде в другій частині… Проте насправді у цьому всьому прослідковувалося сучасне суспільство, яке живе у постійному страху – війни, втрати, невідомого майбутнього. Недарма у творі звучить думка про “новітнє середньовіччя”, коли люди знову починають шукати пояснення у забобонах, пророцтвах і темних силах.

Я дуже хотіла прочитати цю книгу, як тільки вона вийшла, адже з Люко Дашвар почалася моя любов до читання та української літератури загалом. Але, ну чесно, не “зайшло”. Проте я б порадила цей роман тим, хто любить сучасну українську прозу з елементами містики та соціальних підтекстів.

Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш журналіст розповів про мультфільм “Цап-забивайло”. Матеріал читайте тут.

Яна Малишко

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.