Був “Дядею” не лише для племінників, а й для побратимів: у Переяславі відкрили меморіальну дошку військовому Віталію Роману

Віталій Усик

4 години ago

На фасаді Переяславського академічного ліцею імені Івана Мазепи відкрили меморіальну дошку Віталію Роману. Він загинув на війні у січні 2026 року.

18 червня на фасаді Переяславського академічного ліцею імені Івана Мазепи відкрили меморіальну дошку солдату Збройних сил України Віталію Роману. Він був випускником цього навчального закладу та загинув на війні у 36 років. Про це повідомляє Інформатор.

Віталій Роман народився у Переяславі. Після дев’ятого класу вступив до місцевого професійно-технічного училища, де опанував фах механіка. Автомобілі, техніка, швидкість були його пристрастю. Працював у Києві, був першокласним спеціалістом, якого поважали колеги.

За кілька років до повномасштабного вторгнення опинився за кордоном. Там разом із дружиною збудував стабільне та безпечне життя. Ранок 24 лютого 2022 року Віталій Роман зустрів у Польщі. Коли перші російські ракети полетіли на Київщину, він не знаходив собі місця у безпечній Європі, але тоді мав виконати інший важливий обов’язок чоловіка й брата. Приймав у Польщі свою сестру Аліну з дітьми, аби вони могли перечекати там найстрашніші для Київщини місяці, облаштував побут, допоміг племінниці адаптуватися та піти на навчання в чужій країні.

У липні 2024-го Віталій Роман пішов до війська. На службі був водієм. Доставляв на позиції та евакуйовував звідти військових, які керували безпілотними комплексами. Він став “Дядею” не лише для своїх племінників, а й для побратимів.

4 січня 2026 року поблизу населеного пункту Лиман на Донеччині під час виконання чергового бойового завдання внаслідок ворожого обстрілу екіпаж Віталія потрапив під удар. Життя командира екіпажу безпілотних літальних комплексів обірвалося.

Право відкрити меморіальну дошку Віталію Роману надали мамі воїна Ларисі Дмитрівні та його дружині Анні. Освятив дошку отець Михайло Юрченко.

Міський голова Переяслава Вячеслав Саулко сказав: “Роман воював там, де плавився метал. Але виживали і стояли на смерть тільки люди. Їх назвали титанами. Сьогодні ця меморіальна дошка як пам’ять розміщується на нашому найкращому ліцеї. Я точно впевнений, що в Україні немає таких древніх, з такою славною історією, навчальних закладів. Роман навчався саме тут. І завжди буде дивитися на нас із цього портрета”.

Катерина Лой, перша вчителька Віталія Романа, пригадала таке: “Це був мій перший випуск. І серед них був Віталік. Він вирізнявся серед дітей своїми сіро-голубими очима, такою щирою усмішкою. Він не був якийсь там особливий, незвичайний, але в нього такий був стержень внутрішній, така впертість, що “я це зроблю”. І він довів усім нам, він це зробив. Я ніколи б не подумала, що на долю наших дітей випаде така тяжка місія. До останнього свого подиху Віталій мав гарні стосунки зі мною. Напередодні його подвигу ми зустрічалися недалеко від міської ради, де він сказав: “Ви вірите мені, все буде добре”. Я говорила: “Віталій, так би хотілось, синку, щоб це так було”. Так, Віталій, у нас у всіх все добре. Живі, здорові. Ми тобі дякуємо”.

Класна керівниця Віталія Катерина Ковальчук додала: “Я ставлю собі запитання: коли він повертався з-за кордону, невже він не розумів, що в цьому пеклі війни його життя може зупинитися будь-якої миті? Мабуть, розумів. Але разом з тим мав святий обов’язок. І тепер ми повинні пам’ятати, що це не просто людина, не просто наш учень, не просто син, не просто брат, не просто чоловік. Це наш герой, наш небесний воїн. Доземний уклін сім’ї, родині, що виховали такого сина, брата”.

Віталій Роман дуже любив дарувати квіти своїй мамі, дружині та сестрі. Приносив їх просто так, без жодного приводу, аби побачити їхні усмішки. Останній його букет мама береже й досі. Наприкінці присутні поклали квіти до підніжжя його меморіалу.