Інформатор вихідного дня: “Поховай наші кості в опівнічній землі” – ця історія про безсмертя не змогла захопити

Роман “Поховай наші кості в опівнічній землі” виявився надто повільним і не зміг викликати сильних емоцій. Чому ж так?

Це той випадок, коли рекомендація книжкової блогерки не виправдала моїх очікувань. Я давно стежу за її оглядами, і досі вони жодного разу мене не підводили. Саме тому, щойно побачила сторіс із захопленою та смачною розповіддю про роман “Поховай наші кості в опівнічній землі”, не вагаючись замовила книгу.

Та цього разу наші читацькі смаки кардинально розійшлися. Те, що для когось стало справжнім “вау”, для мене виявилося понад 700 сторінками історії, яка так і не змогла захопити. У традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня” розповім, чому цей роман залишив більше незрозумілого присмаку, ніж емоційних вражень, і чому я вважаю час, витрачений на його читання, змарнованим.

Вже сама назва роману звучить загадково. Вона ніби обіцяє історію, сповнену темряви, втрат і чогось потаємного. Саме таке враження і складається після перших сторінок. Авторка не поспішає занурювати читача у вир подій. Навпаки, вона дуже повільно знайомить із героїнями, дозволяючи зрозуміти їхній характер, страхи й прагнення.

Це історія про голод, це історія про кохання, це історія про гнів. І розгортаються вони одразу у трьох часових лініях. Головними героїнями стають Марія, Шарлотта та Аліса – жінки, яких розділяють століття, але об’єднує одна доля.

Першою читач знайомиться з Марією, яка живе в Іспанії XVI століття. Вона народилася в суспільстві, де жінка практично не має права самостійно визначати своє майбутнє. Марія мріє про свободу й прагне вирватися з життя, яке для неї вже визначили інші. Саме її бажання змінити власну долю запускає ланцюг подій, наслідки яких відчуватимуться ще багато століть потому. Її історія наповнена пристрастю, болем і відчайдушним прагненням жити за власними правилами.

Друга сюжетна лінія переносить читача до Лондона XIX століття, де живе Шарлотта. Вона значно стриманіша, розсудливіша й більш замкнена, ніж Марія. Проте за зовнішнім спокоєм приховується глибока внутрішня самотність. Шарлотта постійно намагається знайти своє місце у світі, який безперервно змінюється, але сама вона залишається незмінною. Її історія показує, що безсмертя зовсім не означає щастя. Навпаки – воно часто стає нескінченним тягарем.

Третя героїня – Аліса, молода дівчина із сучасного Бостона. Вона здається найближчою сучасному читачеві: має звичайне життя, звичайні проблеми та навіть не здогадується, наскільки скоро її доля зміниться назавжди. Саме через Алісу авторка показує, як випадкова зустріч або одне необдумане рішення можуть перекреслити все попереднє життя.

До речі, що мене найбільше здивувало, так це те, що книга про вампірів, але за всю історію це слово напряму згадується лише один раз. Спочатку здається, що ці три історії абсолютно не пов’язані між собою. Проте з кожним новим розділом читач починає бачити дедалі більше невидимих ниток, які десь можуть поєднувати героїнь. Але вся розповідь веде абсолютно ні до чого. Немає динаміки, напруги. Текст про повторення, беззмістовність і пережовування одного й того самого.

Попри приналежність до жанру темного фентезі, у книзі майже немає традиційної боротьби добра зі злом. Тут немає абсолютно позитивних чи негативних персонажів. Тому особливо вболівати за когось було не цікаво.

Однією з головних тем книги є ціна безсмертя. Багато хто мріє жити вічно, однак авторка показує зовсім інший бік цього бажання. Безсмертя означає нескінченні втрати. Це необхідність раз за разом прощатися з людьми, яких любиш, змінювати імена, країни, звички, залишаючи позаду ціле життя. Авторка переконує, що найдорожче для людини – не нескінченний час, а можливість прожити своє життя поруч із тими, кого любиш. А ще всю книгу пронизує тема самотності. Практично кожен герой роману живе з відчуттям внутрішньої порожнечі. Безсмертя не позбавляє цього болю – навпаки, лише посилює його дію.

Виокремлена і тема жіночої свободи, але мені це схоже трохи на “чоловіконенависну” історію, адже всі три вампірки були лесбійками й занадто вже продвигали погляди типу “чоловік не відомо для чого потрібен жінці”. Отже кожна із трьох героїнь по-своєму бореться за право бути собою. Марія протестує проти суспільних правил XVI століття, Шарлотта прагне знайти власну ідентичність у світі, де їй більше ніде немає місця, а Аліса намагається зрозуміти, ким вона стане після подій, що перевернули її життя. Попри різні епохи, усі три історії перегукуються між собою.

Однак фінал роману зовсім не залишає після себе емоцій і простору для роздумів. Це історія, яка не дає якихось відповідей і завершується банальним фіналом. Книга не змушує замислитися над “великими” життєвими речами. “Поховай наші кості в опівнічній землі” – це роман, який я хотіла щоб мене здивував своєю атмосферою чи персонажами, проте цього не сталося. Історія веде абсолютно ні до чого. Буквально у кожному розділі повторюється опис одних і тих самих дій тільки трохи іншими словами. І читати весь час про різних вампірів, які роблять одне й теж – не цікаво.

Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш редактор розповідав про фільм “Буремний перевал” Матеріал читайте тут.

Яна Малишко

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.