Скримери більше не лякають? Тоді зануртесь у реальну історію про екзорцизм.
Хорорів про демонів і екзорцизм зняли чимало. Про маніяків, вбивць чи паранормальні явища – ще більше. Та справді сильні стрічки в цьому жанрі можна перерахувати на пальцях. Однією з них, без перебільшення, є “Шість демонів Емілі Роуз”, про яку й поговоримо сьогодні в рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Жанр жахів доволі поширений у сучасному кінематографі, але справді якісні фільми в ньому трапляються досить рідко. У більшості випадків на екранах ми бачимо або маніяка, який залишає після себе калюжі крові, або злого духа, що полює на героя чи його сім’ю, фільми стали типові та передбачувані. І зрештою, це зовсім не страшно, а часто навіть смішно через недолугість задуму (а точніше його реалізації).
По-справжньому страшно стає тоді, коли перед нами постає справжня містика та захопливий сюжет, який затягує і дає змогу відчути себе поруч із героями. Тоді проникаєшся справжнім, глибинним страхом, який навіть здатен закласти фобію на все життя.
В основу фільму “Шість демонів Емілі Роуз” режисера Скотта Дерріксона лягли реальні події, які сталися у 1976 році. Стрічку зняли за книгою антропологині Фелісітас Гудман, у якій описано нібито реальний випадок одержимості німецької дівчини Аннелізи Міхель (1952-1976). Після її смерті, яка настала внаслідок багатомісячних обрядів екзорцизму, розпочався судовий процес. Саме ця історія згодом стала основою і для книги, і для фільму Скотта Дерріксона.
Сеанс вигнання диявола з тіла молодої дівчини закінчився трагічно – її смертю. Відповідальність за це поклали на священника, якого звинуватили в недбалому поводженні з Емілі. Саме його дії, за версією обвинувачення, і стали причиною її смерті. Як усе було насправді, достеменно не знає ніхто. А тим більше – глядач, який разом із героями поступово намагається розібратися в цій історії.
Католицького священника Річарда Мура звинувачують у необережних діях, які нібито призвели до смерті його 19-річної парафіянки. Обвинувачення представляє досвідчений юрист, який сам є віруючою людиною, тоді як на захист отця Мура стає молода перспективна адвокатка Ерін Брунер – агностичка. Такий розподіл ролей виглядає доволі цікавим, адже здавалося б, саме він мав забезпечити судовому процесу максимальну об’єктивність.
На боці обвинувачення виступають лікарі, які вперше зіткнулися з “одержимістю” Емілі ще під час її навчання в університеті, коли все тільки починалося. Вони були переконані, що дівчина страждає на психічне захворювання. Натомість сама Емілі та отець Мур вважали, що йдеться не про розлад психіки, а про справжню одержимість демонами. Саме тому вона відмовилася від лікування й довірила себе Богові та священнику. Найцікавіше, що сюжет побудований так, що з кожним новим свідченням і аргументом однієї чи іншої сторони перед глядачем поступово складається повна картина цієї історії.
Режисер починає історію вже з подій, які сталися після смерті Емілі Роуз. Містичні елементи він додає поступово, показуючи їх через свідчення очевидців і самого отця Мура. Завдяки цьому одержимість не подається як беззаперечний факт, а стає предметом дискусії, де стикаються погляди медицини та релігії. Безперечно, сама Емілі була переконана, що нею заволоділи демони. У це так само вірили її батьки та отець Мур. Але чи справді вона була одержимою? Чи, можливо, все закінчилося трагедією через відмову від медикаментозного лікування?
Адвокатка Ерін Брунер, роль якої чудово виконала Лора Лінні, береться за захист отця Мура з цілком прагматичним підходом. Вона не надто вірить у надприродне, тому будує свою позицію на тому, що медицина виявилася безсилою допомогти Емілі, а отже її родина не мала іншого вибору, як звернутися до Церкви. Водночас у житті самої Ерін починають відбуватися дивні речі, які за бажання можна пояснити звичайною грою уяви (спойлер: ні. Навряд чи це можна списати лише на гру уяви).
Особливо чіпляє, що режисер майже не використовує спецефекти, повністю відмовляється від дешевих, вже набридлих скримерів і “м’яса”. Замість цього він грається з атмосферою та уявою глядача. Наприклад, у сценах з Ерін показує лише тіні в її квартирі, а інколи й взагалі нічого не показує, змушуючи самому здогадуватися, чи справді сталося щось надприродне. Глядач постійно у напрузі та чекаєш на сплеск емоцій, але натомість отримує лише тишу.
Але що, якщо істина не може бути однаково очевидною для всіх? Адже прокурор і експерти так само твердо переконані, що нічого надприродного не існує. Вони покладаються на науку, яка, на їхню думку, здатна пояснити все. Саме навколо цього сумніву Скотт Дерріксон і будує свою історію. Він не намагається нав’язати глядачеві єдину правильну відповідь чи пояснення цієї історії, а залишає простір для власних висновків.
Навіть Ерін Брунер, яка до останнього залишалася впевненою раціоналісткою, починає сумніватися, коли стикається з тим, що важко пояснити логікою. Тоді й суд не повинен карати отця Мура лише за те, що він щиро прагнув допомогти Емілі й зробив для цього все, що було в його силах.
Цікаво й те, що сучасна Церква в особі єпархії не надто поспішає відстоювати свої погляди в суді. Значно більше її хвилює, щоб отець Мур не сказав зайвого і не зашкодив репутації. Для єпархії історія Емілі Роуз – це передусім репутаційна проблема, адже дозвіл на проведення екзорцизму дав єпископ.
Втім, і для суду Емілі залишається лише черговою справою, у якій потрібно встановити, хто винен, а хто ні. Те, що вона пережила, ніби відходить на другий план. І лише отець Мур намагається донести її історію до присяжних, щоб вони бодай на мить подивилися на все її очима. Цілком природно, що під час перегляду глядач швидше стає на бік священника. Адже це кіно, а не радіо. Ми не просто чуємо свідчення очевидців, а й бачимо їхнє візуальне втілення. Через це набагато легше співпереживати отцю Муру й дивитися на події його очима.
Але найбільше в цьому фільмі мене зачепила саме атмосфера. Здається, що на екрані майже нічого не відбувається, але достатньо лише легкого подиху вітру чи ледь помітного звуку – і вже стає не по собі. Окремо варто відзначити акторку, яка зіграла Емілі Роуз. На мій погляд, саме її гра найбільше відповідальна за те, що фільм справді лякає. Дивитися на її припадки та моменти, коли демони починали проявляти себе, було по-справжньому страшно. Найбільше мені запам’яталися сцени, коли Емілі скрутило на підлозі її кімнати, а також епізод у церкві, де вона, борючись із демонами, намагалася доторкнутися до хреста.
Особисто мене цей фільм справді налякав. Сцени одержимості Емілі вийшли настільки тривожними, що найбільше запам’яталася сцена “зґвалтування”, у якій невидима сутність лягає поруч із нею на ліжко та притискає її. Втім, найсильніше мене вразив інший момент. Її хлопець прокидається, бачить Емілі, яка нерухомо лежить на підлозі, підходить, торкається її, щоб зрозуміти, що сталося, і в ту ж мить вона різко починає кричати. Чесно кажучи, у той момент мені здалося, що в мене просто зупиниться серце.
Це той випадок, коли вкрай важливо відчути фільм і налаштуватися на його хвилю, щоб сповна пережити весь спектр емоцій, на які розраховував режисер при створенні стрічки. У випадку з історією Емілі Роуз сюжет сам створює відчуття особистої причетності та співпереживання. Фільм точно налякає тих, хто є релігійною людиною та вірить у демонічну одержимість.
Окремо хочеться відзначити судову лінію. Увесь конфлікт навколо питання “вона справді була одержима чи просто психічно хвора?” реалізований дуже вдало. Так, окремі сцени в залі суду можуть здатися трохи затягнутими, але саме вони й роблять цей фільм особливим. Це не типовий хорор, який тримається лише на скримерах і різких моментах. Судовий процес тут є основою всієї історії, тому прибрати його або скоротити заради більшої кількості сцен жахів було б великою помилкою. У такому разі фільм уже не справляв би того самого враження.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про роман “Поховай наші кості в опівнічній землі”. Матеріал читайте тут.
Єгор Данильчев
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
