Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.
У липні журналісти Інформатора їздили на фестивалі, подорожували та насолоджувалися відпусткою. Про все це редактор Віталій Усик та журналісти Яна Малишко і Єгор Данильчев розповіли у традиційній рубриці з враженнями за місяць, що минає.
ЩО СПОДОБАЛОСЬ?
Єгор Данильчев: Чим більше я пишу цю рубрику, тим менше мені хочеться щось детально розповідати незнайомим людям. Бо, як кажуть, “щастя любить тишу”. Понарозповідаєш, що у тебе хорошого було, так хтось із заздрощів точно вимолить тобі негативу в житті. Коротко лише скажу, що був у відпустці та поїхав із коханою за кордон до її батьків на відпочинок на два тижні. А там уже позитиву вистачало, як не крути. І подорожі, і відпочинок від роботи, і час із нею.
Цілком ймовірно, що її батьки читатимуть цю статтю, тож Олександр Вікторович, Оксана Олександрівна – вам окреме дякую за організацію такої потужної та цікавої відпустки, без вас цього б не було. Звісно, про відпочинок тут можна багато розповісти, але кому треба – той і так знає. А хто не знає – тому більше знати й не треба. Не хочеться собі зурочити.
Віталій Усик: Попри те, що я люблю концерти, фестивалі й тому подібне, на найбільшому музичному фестивалі України Atlas Festival цьогоріч побував уперше. Очікування мої виправдалися повністю, хоча й були надвисокими. Останній день (19 липня) був для мене найцікавішим щодо лайнапу: “Бумбокс”, “Курган і Агрегат”, “МУР”, “Без обмежень”, Drevo. По суті, я за день побував на чотирьох майже повноцінних концертах (на Drevo трохи не встиг). І це було ідеально!
Нехай і був на великому концерті “Бумбокса” якихось два місяці тому, але і на Atlas він був неймовірний. Кожна пісня Хливнюка щоразу звучить по-новому. Я навіть спочатку не зрозумів, що зняв на згадку лише кілька його треків, бо весь інший час горлав їх і максимально відчував кожне слово. “Надвечір, коли все п’яне”, ой, перепрошую… Надвечір, коли їхав додому, то буквально не міг говорити, бо захрип.
А крім цього ж, були супердрайвові “Курган і Агрегат” – дискотеку вони влаштували дай, Боже. “МУР” же були максимально доречними на цьому фестивалі своєю навколореволюційною творчістю. Взагалі постійно на фесті відчувався такий собі політичний нерв. Були картонки за Федорова, були відповідні заклики, і від артистів теж.
А найголовніше, що цей день я провів зі своїм найкращим другом, з яким у дитинстві ми мало не жили разом, а зараз зустрічаємось хіба що раз на кілька місяців – розкидало по різних містах, у кожного свої справи. Тому це було особливо цінно та приємно.
Яна Малишко: Липень видався місяцем подорожей, що не може мене не тішити. До своєї скарбнички мандрівника я додала декілька нових міст України. За пару тижнів встигла побувати на Чернігівщині (у Прилуках) та на Волині (у Луцьку). Остання поїздка особливо запам’яталася, адже в Луцьку побувала на Міжнародному літературному фестивалі “Frontera”. Два дні насиченої програми з цікавими й відомими людьми: виступи, подкасти, дискусії, шоу, концерти, розмови за участі письменників, музикантів, культурних діячів і журналістів – упереміш із прогулянками та знайомством із новим для мене історичним містом – промайнули швидко й дуже захопливо.
Окрім замку Любарта, підземель та іншої красивої історичної архітектури, окремо відзначу ціни в Луцьку. У закладах вони справді нижчі за середні. Наприклад, ви давно їли борщ за 80 гривень? Або порцію вареників за 50? Так от, якщо захочете, обов’язково завітайте до цього міста, а назви перевірених кафешок можу підкинути. Луцьку – лайк! Класне сучасне місто, якому вдалося зберегти свою історичну автентичність.
ЩО НЕ СПОДОБАЛОСЯ?
Яна Малишко: Найбільше засмучують новини. Як би не хотілося зменшити споживання інформації з мережі, працюючи журналістом, зробити це практично неможливо. Щодня, читаючи десятки джерел, переважно лише засмучуєшся через те, що відбувається в країні. Проте коли натрапляю на якусь хорошу новину, успіх, прорив чи досягнення, на душі стає трохи легше. Загальна картина всім зрозуміла, але, думаю, у кожного є той промінчик надії, за який ми чіпляємося й підживлюємо його отими маленькими переможними кроками. Так само і я.
Стараюся хоча б після роботи ізолюватися від такого контенту, особливо від TikTok. Саме ця мережа викликає в мене сильні емоційні гойдалки, які розхитують нервову систему. Спочатку ти дивишся відео з котиками – і все класно й добре, а вже наступне транслює жорстокість і насильство. Це не окей, і такий вплив потрібно обмежувати або уникати його. Хоча погоджуюся, що повністю відмовитися від цього складно.
Віталій Усик: Завершився чемпіонат світу з футболу. Не так і багато його матчів дивився, та все ж певне свято футболу відчувалося. А коли завершується будь-яке свято, то стає дещо сумно. Турнір видався цікавим: були і сенсації, як-от вильоти Німеччини, Нідерландів та Бразилії на ранніх етапах плей-оф або ж потужний виступ Норвегії, при цьому до вирішальних матчів дійшли справді найсильніші, що в останні роки рідко трапляється.
Також чемпіонат світу тішив мене тим, що кожного вечора я знав, що увімкну якийсь матч і приємно під нього засинатиму. Тепер же не щодня є під що заснути й це аж трішки лякає. Втім то вже мої особисті (певно, якісь психологічні) проблеми.
Єгор Данильчев: Щодо негативу – за моєю доброю традицією можу написати більше. Вочевидь, абсолютно не радісно було повертатися на роботу і в Переяслав загалом (зараз десь втратить свідомість фанат Переяслава, пробачте). Великий контраст між тим, як можуть жити люди і між тим, як люди намагаються виживати у нас. Але і без цього зі стабільного позитиву повертатись у середовище, де ти не можеш знайти щось позитивне – не радісно. (Насправді ти просто цього не помічаєш: позитив є, але його хочеться стільки ж і такого ж, як було у відпустці за кордоном, а такого тут уже немає).
Не можу не згадати і про безпосередню дорогу назад. Їхав я автобусом, і якщо говорити про дорогу з України до Німеччини, то автобус був майже пустий. Здавалося, що на двох поверхах людей можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Ситуація з дорогою назад була абсолютно протилежною – автобус був забитий повністю. Причому настільки, що люди заходили і починали сваритися, бо білети оплачені, а місць, виявляється, не вистачає, щоб сісти нормально. Під “нормально” я маю на увазі “яжмамок”, яким у переповненому автобусі принципово треба сісти поруч зі своїм синочкою-корзиночкою (хлопцю років 15, до слова). Але менше з тим, місця вистачило, і всі сіли, нехай і не так, як планували. Але хто їздив у довгі рейси автобусами, знає, що дорога тривалістю в 40 годин, коли їдеш сам та із сусідом поруч – зовсім різні поїздки. Думаю, розумієте, до чого я веду.
А окреме місце в пеклі заброньоване тим людям, які не навчені культури та поваги до оточуючих. Я розумію, що багатьом може хотітися трохи лягти чи розкластися, але ти не сам. Позаду люди, які в таких самих умовах. Скорочувати вдвічі мій і так тісний простір, бо тобі незручно сидіти в телефоні – верх невігластва. І не треба оцих “я ж заплатив, така функція передбачена, значить маю право”. Є ще людське. Але це не точно і не у всіх.
P.S. Коли через його розкладання у мене попадала їжа зі столика і я зробив зауваження – його “яжмамка” встала і просто дивилася на мене декілька хвилин із ненавистю та презирством в очах, мовляв “Як ти взагалі посмів”. А після цього голосно так, на весь автобус, сказала: “Синок, якщо тобі хочеться – розкладайся. Можеш і лягти”. Без коментарів, бо нецензурно тут не можна. Але щиро бажаю тій жіночці все життя зустрічати таке ж ставлення до себе та сина. Бо інші ж також мають свої права, чи не так?
Будьмо людьми, а не просто Homo sapiens.
Також хотілось би відзначити поведінку деяких людей під час показу фільму “Люди кольору свободи”. Я все розумію: у когось живіт заболів, когось діти вдома чекають, у когось інші (серйозні) причини, але… Народ, вам показують фільм про спротив та боротьбу людей в окупації. Наших людей. Зокрема і про тих, про продовжує боротись вже 13-ий рік поспіль. Ви самі прийшли на цей захід, добровільно. Встати і піти посеред фільму, бо вже 18:00, ніби відведений час на “посидіти для вигляду” закінчився?
Тут чітко простежується стадний інстинкт. Одна людина наважилась піти, встала – за нею ще умовних 20 людей пішли на вихід. Ну тоді ви телята, що вам сказати… Краще вже не ходіть на такі заходи, якщо робите це для “галочки”. Це ж не ваша робота, ніхто вас не змушує. А то збоку на таке видовище просто дивитись важко. Мені рідко буває соромно за себе, але тут стало соромно навіть за своїх співвітчизників. Такі от вони – показові повага та патріотизм. Не робіть так.
(Навіть під час написання цього тексту дуже неприємні емоції залишаються).
ЩО НАДИХНУЛО?
Єгор Данильчев: Не негативом єдиним запам’ятався показ фільму “Люди кольору свободи”. Якщо говорити про натхнення, то стрічка справила справді сильне враження – не просто сподобалася, а й надихнула, як це і має бути у цій “колонці”. Вона нагадала і про справді важливі життєві цінності, і про тих, хто боровся і продовжує боротися. А також нехай і ненадовго, але повернула те саме відчуття єдності, якого останнім часом так бракує. Я б навіть назвав це своєрідною противагою зневірі.
Не хотів з певних міркувань додавати і цей момент, але не втримався, тому все ж напишу. Нарешті в мене дійшли руки до того, щоб повернути у своє життя тренування зі зброєю. Тут обійдемося без зайвих деталей. Те, що любиш – має надихати. Всім любові і добра.
Віталій Усик: Зараз, коли на Інформаторі вийшла ця публікація, я маю бути у відпустці. Уявіть собі, цілий тиждень без роботи! Як уже раніше писав, у повноцінній відпустці не був із осені минулого року (якщо взагалі ті пів тижня у горах можна вважати відпусткою), тому цю реально планував, хоча й кілька разів переносив.
Мене це надихає, бо сподіваюся, що за тиждень засумую за улюбленою роботою, з’являться нові ідеї та те, що деякі люди називають натхненням. А поки ж проведу кілька днів у селі, зустрінусь із людьми, з якими давно планую провести час, та просто побайдикую. Новини читати точно не буду, навіть на Інформаторі. А ви читайте обов’язково, а потім мені перекажете.
Яна Малишко: Натхнення в мене було коротким, але максимально прекрасним. Після безперервної роботи тривалістю три тижні в мене випало аж три дні вихідних! І я провела їх як справжня доросла людина: половину цього часу спала, дивилася фільми й майже не вилазила з ліжка. Вважаю, що це була достойна нагорода за мою вимушену працелюбність. Це вийшла чудова перезарядка, яка, думаю, час від часу потрібна всім, щоб просто не поїхати кукухою або раптово не звільнитися. Давайте собі відпочинок, люди.
А ще для мене став відкриттям сучасний український письменник Павло Дерев’янко. Його трилогія “Літопис Сірого ордену” просто перемолола в мені всі емоції, пройшлася щільним градом і закатала бульдозером. Я полюбила його й зненавиділа одночасно. Бо це щось неймовірно цікаве та якісне серед української літератури. Але ж сама історія… Чи має автор хоч когось із богів у серці? Одну книгу на 700 сторінок якраз таки майже повністю прочитала за свої вихідні. Ну і побачити та послухати Павла Дерев’янка на літературному фестивалі було круто! Схоже, у мене з’явився новий улюблений автор.
Нагадаємо, що у червні журналісти Інформатора їздили в Одесу, ходили на “Тарасову гору” та відзначали професійне свято. Їхні рефлексії – тут.
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
