Чи може бути цікавий фільм про смерть? Подивіться фільм “Я працюю на цвинтарі” і дізнайтесь.
Український фільм “Я працюю на цвинтарі” (2022) режисера Олексія Тараненка – одна з тих стрічок, які на перший погляд можуть здатися похмурою історією про людину, яка щодня має справу з чужим горем. Проте насправді це кіно зовсім не про смерть чи щось таке. Це стрічка про життя, втрати, страх близькості, невміння проживати біль і людину, яка за цинізмом ховає те, що насправді не може відпустити. Своїми враженням від перегляду поділюся у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Насправді стрічка створена за мотивами однойменної книги Павла Белянського, а для режисера Олексія Тараненка це стало повнометражним режисерським дебютом. Драма, комедія та чорний гумор – саме це поєднання стало для мене однією з головних особливостей фільму. Я таке люблю.
Головний герой – Саша, якого зіграв Віталій Салій. Колись він був архітектором, а тепер встановлює пам’ятники на кладовищі. Саша цинічний, різкий, дратівливий і на перший погляд абсолютно байдужий до чужих проблем. До нього приходять люди, які щойно втратили близьких, замовляють надгробки, сперечаються щодо написів і фотографій, а він відповідає їм сарказмом та холодними репліками.
Спочатку Саша може викликати навіть неприязнь. Важко зрозуміти, як людина, яка щодня бачить чуже горе, може поводитися настільки беземоційно. Проте поступово стає видно, що його байдужість це не відсутність почуттів, а спосіб захиститися від них. За його поведінкою стоїть серйозна психологічна травма, пов’язана з минулим. І саме ця трансформація сприйняття головного героя є, мабуть, найсильнішою стороною фільму.
Особливо цікаво, що робота Саші створює своєрідний контраст. Він буквально працює серед могил, але саме його життя виявляється емоційно “замороженим”. Цвинтар для нього стає не просто місцем роботи, а простором, де він може сховатися від живих людей. Парадокс полягає в тому, що, намагаючись уникати життя, він щодня змушений мати справу з найсильнішими людськими емоціями – любов’ю, втратою, жалем і страхом смерті.
Важливою сюжетною лінією стають стосунки Саші з донькою Алісою, яку грає Анна Іванова. Дівчина-підліток раптово повертається в життя батька, і це змушує його зіткнутися вже не з чужими трагедіями, а з власними сімейними проблемами. Саша не вміє нормально спілкуватися з донькою, не знає, як бути батьком, і взагалі не дуже розуміє, що робити з людьми, які емоційно від нього залежать. Якщо з клієнтами Саша може сховатися за сарказмом, то з власною дитиною цей захист працює значно гірше. Його стосунки з Алісою показують, що за образом грубого і відстороненого чоловіка ховається людина, яка насправді дуже боїться знову прив’язатися до когось.
Окремої уваги заслуговує Віктор Жданов у ролі Петровича – директора цвинтаря. Петрович є своєрідним символом старої системи. Він знає, як усе влаштовано, кому потрібно занести гроші та як зберегти хиткий баланс. Однак поява нового директора Віктора Федоренка, якого грає Олексій Тритенко, порушує цю рівновагу. Між старим і новим керівництвом починається боротьба за контроль над територією та бізнесом.
І тут фільм несподівано змінює свою стратегію. З камерної історії про депресивного чоловіка він поступово перетворюється на кримінальну драму з елементами екшену. Саша опиняється втягнутим у чужий конфлікт, хоча спочатку здається, що його це взагалі не цікавить. Саме цей сюжетний поворот дозволяє герою нарешті почати діяти.
Як я вже писала, однією з найцікавіших частин стрічки є саме контраст між чорним гумором і трагедією. Фільм постійно змушує глядача балансувати між сміхом і незручністю. Начебто йдеться про смерть, але персонажі жартують. Начебто ситуація абсурдна, але за нею стоїть справжня людська трагедія. Цікавим є й саме середовище цвинтаря. У фільмі воно не виглядає виключно моторошним місцем. Навпаки, там кипить звичайне життя – люди працюють, сваряться, заробляють гроші, закохуються, маніпулюють одне одним і намагаються вирішити свої проблеми.
Віталій Салій дуже переконливо тримає свою роль. Йому вдається зробити Сашу неприємним, смішним, жалюгідним і водночас зрозумілим. Це не герой, якого хочеться наслідувати, але це герой, якого зрештою хочеться зрозуміти. Саме за виконання цієї ролі Салій отримав нагороду “Кіноколо” як найкращий актор 2021 року. Сама стрічка також здобула нагороду Munich Film Award за найкращий повнометражний фільм.
Загалом “Я працюю на цвинтарі” – це доволі нетипове українське кіно. На мою думку, головна суть полягає в тому, що смерть є невід’ємною частиною життя, але не повинна ставати причиною перестати жити. Саша працює серед могил, проте протягом фільму поступово вчиться знову бути серед живих – відчувати, прив’язуватися, відповідати за інших і, зрештою, дозволяти собі не бути байдужим. Думаю, багатьом доводилося проходити такий етап в реальному житті.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш редактор розповів про фільм “Під каблуком”. Матеріал читайте тут.
Яна Малишко
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
