“Найважче – відмовляти”: Галина Залевська з Переяславщини – про волонтерство, власну справу та весілля в музеї просто неба 

Волонтерка Галина Залевська з Переяславщини проводить збори для військових, відкрила власну справу та нещодавно зіграла українське весілля у музеї просто неба. Про особистий досвід розповіла Інформатору.

40-річна Галина Залевська (Яремич) із села Циблі (Циблівська ТГ), що на Переяславщині, із початку повномасштабного вторгнення активно займається волонтерством. Зараз у її житті поєдналося одразу кілька важливих речей: власна кулінарна справа, постійна допомога війську та сім’я. В інтерв’ю Інформатору вона розповіла, чому збирати гроші на ЗСУ стає дедалі складніше, як допомагає захисникам та що особистого стоїть за кожним збором. А ще – про знайомство з чоловіком-військовим, стосунки на відстані та весілля в українському стилі в музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.

ВЛАСНА СПРАВА “У ГАЛІ”

“Для мене важливо, щоб це була не просто їжа, а смачна домашня кухня”

Галина Залевська давно мріяла про власну справу, пов’язану з кулінарією. Працюючи майже все життя кухарем, вона поступово зрозуміла, що хоче почати самостійно надавати послуги харчування для різних подій. До цього працювала в Києві та близько 10 років у компанії “Саланг-Агро”, що на Переяславщині, і вже на професійному рівні добре знала смаки клієнтів та розуміла, що саме користується попитом.

Поворотним моментом стала травма ноги на роботі. Відновлення затягнулося, а згодом Галина вирішила, що час спробувати реалізувати давню мрію. Однак через тривалу реабілітацію справу довелося відкласти на деякий час. Водночас Галина вже почала формувати меню, продумувати ціни та різні варіанти страв. Пізніше з’явилася можливість співпраці з місцевою базою відпочинку, і саме тоді паралельно почав формуватися її власний напрямок приготування домашньої їжі “У Галі”.

Жінка говорить, що після початку повномасштабної війни змінилися фінансові можливості людей, тому вона хотіла створити таку пропозицію, яка була би доступною для різних клієнтів. Завдяки цьому справа поступово, але впевнено почала розвиватися.

– Я розуміла, що зараз не всі можуть собі дозволити якісь дорогі послуги. Мені хотілося, щоб людина могла прийти й сказати, що вона хоче, а я могла запропонувати їй зручний варіант. Я готую домашні страви на замовлення для свят, сімейних зустрічей та різних особливих подій, наприклад, день народження, хрестини чи ювілей. Меню можна підібрати індивідуально, залежно від кількості гостей і бюджету.

Галина зізнається, що за характером вона максималістка й перфекціоністка, тому навіть невелике замовлення сприймає відповідально. Прагне контролювати деталі, продумувати меню та враховувати сезонність, сучасні тенденції й побажання людей.

– Для мене важливо, щоб це була не просто їжа “на замовлення”, а саме смачна домашня кухня, яку не соромно поставити на стіл перед найдорожчими людьми. Я готую так, як готувала б для своєї родини – зі свіжих продуктів, щедрими порціями та з любов’ю до своєї справи.

ЗНАЙОМСТВО ТА ЖИТТЯ ІЗ ЧОЛОВІКОМ-ВІЙСЬКОВИМ

“Наступного дня після приїзду зробив мені пропозицію”

З майбутнім чоловіком Віталієм Залевським Галина познайомилася восени 2025 року. На той час вона працювала в Києві, багато часу приділяла роботі, а після розлучення переживала непростий період. Діти залишалися далеко вдома, а життя у столиці під час повномасштабної війни давалося нелегко. Якось вона зареєструвалася на сайті знайомств, і саме тоді у житті жінки засяяв промінчик світла.

– Одного разу я йшла до метро, і щось в мене такий поганий настрій був. Я така думаю: “Так, все, ось зараз зайду на цей сайт, подивлюся: якщо з тих, хто от останній там зареєструвався не ляже мені до душі, то все видалю і не буду цим займатися. Буду з дітьми, батьками, розвиватиму кар’єру, займатимусь волонтерством”, – пригадує Галина.

Того вечора вона написала Віталію. Він відповів буквально за кілька хвилин і вони продовжили спілкуватися та розповідати одне одному чимало про своє життя. Галина згадує, що Віталій саме тоді мав їхати зі служби у відпустку, але не дуже хотів повертатися до себе додому, бо не знав, чим займатиметься у вільний час, адже всі рідні були далеко. Тож Галина запропонувала йому приїхати в гості до Києва.

– Я запропонувала йому приїхати до мене у відпустку, погуляти та подивитись місто. А він повідомив, що його додому відправляють ось, вже через тиждень. Я сказала: що ж, ну значить, у нас є тиждень познайомитися ближче. Так ми й зустрілися особисто. До цього багато спілкувалися телефоном і відеозв’язком, намагаючись зрозуміти, чи підходимо одне одному, тому що ми вже дорослі люди. Це ж не по 20 років – у кожного свій життєвий досвід, пріоритети та власні діти. Віталій виявився дуже доброю, приємною та щирою людиною. І так вийшло, що вже наступного дня після приїзду він зробив мені пропозицію.

“Боюсь, що в нас може бути дуже мало часу разом”

Віталій Залевський уже близько 12 років служить у війську. Свій шлях він розпочав ще в АТО, а після початку повномасштабного вторгнення продовжив захищати Україну. Для Галини такі стосунки означають постійні розлуки, очікування та переживання.

– Якщо повернутися до моменту нашого знайомства, тоді Віталій теж проходив складний період у своєму особистому житті. Він написав рапорт і хотів переходити у штурмовики. Саме в той момент, коли він планував його підписати, я йому написала повідомлення. Тому він своїм рідним каже, що “Галя зберегла мені життя”. Напевно, тому ми й відчуваємо, що несемо відповідальність одне за одного, – розповідає Галина.

До повномасштабного вторгнення Віталій уже мав значний бойовий досвід, однак у січні 2022 року його контракт якраз завершився. Чоловік спробував повернутися до цивільного життя: жив у Маріуполі та планував там залишитися, працювати й налагоджувати власну справу. А вже в перші дні війни Віталій намагався допомагати іншим. Однак згодом стало зрозуміло, що з міста потрібно виїжджати.

– Виїзд із Маріуполя припав на 16 березня – день народження Віталія. Дорога була небезпечною. На шляху доводилося проходити блокпости та фільтрацію. Мені спочатку було складно повірити в ці розповіді про жорстоке поводження російських військових із цивільними, які намагалися виїхати з окупованих територій, але, на жаль, я це почула зі слів своєї близької людини, це була правда, вони розстрілювали сім’ї, автомобілі, знущалися з людей.

Під час проходження блокпостів людей ретельно перевіряли та роздягали. Особливо небезпечними для військових могли стати татуювання або інші ознаки, за якими окупанти могли запідозрити людину у службі в українських Силах оборони. Віталію під час виїзду допомогла одна родина. Вони погодилися ризикнути й сховали його військовий квиток на дно сумки, яку попередньо розпороли, а потім зашили. На блокпостах він пояснював, що тут, в Маріуполі, працював на ремонтних роботах, а тепер повертається додому на Львівщину. Він потім зі мною поділився, що саме те, що в нього не було татуювань, як в багатьох наших військових – одне з того, що врятувало йому життя, – розповідає Галина Залевська.

Після того, як Віталію вдалося виїхати з Маріуполя, він фактично відразу повернувся до військової служби. Водночас, за словами Галини, чоловік їй зізнається, що за 12 років у війську вже дуже втомився, значно похитнулося й здоров’я.

– Дуже важко даються ці періоди розлуки. До весілля ще якось більше трималася. А після, коли ти вже розумієш, що це твоя сім’я, воно зовсім по-іншому сприймається. Якщо є можливість, я їду до чоловіка, як “хвостик” за ним. Зазвичай це один-два дні, максимум три, адже вдома на мене чекають діти, робота та власна справа. І так розриваюсь, розумію, що мені треба і туди, й сюди. Мене часто запитують, чи не страшно мені їздити до чоловіка. Ні, не страшно. Я їду до своєї близької людини. Я боюсь того, що в нас може бути дуже мало часу разом. Це постійні переживання. Немає такого дня, щоб я не хвилювались. А він переживає за нас тут, – ділиться зі сльозами на очах Галина.

Додає, що вони з чоловіком навіть на відстані завжди підтримують одне одного. Віталій був поруч із нею, коли вона відновлювалася після травми, звільнялася з роботи та намагалася розпочати власну справу. Вона, своєю чергою, намагається бути поруч із ним настільки, наскільки це можливо в теперішніх реаліях.

УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ В МУЗЕЇ ПРОСТО НЕБА

“Один випадок на службі змусив змінити плани щодо майбутнього весілля”

Галина Залевська ділиться, що вони з Віталієм не планували великого весілля. Хотіли більш спокійної, особистої та романтичної атмосфери лише для двох: поїхати до РАЦСу, офіційно зареєструвати шлюб, а після цього зробити для себе невелику фотосесію в музеї просто неба. Та згодом один випадок, що стався на службі Віталія, змусив майбутнє подружжя змінити ці плани.

Як переповідає Галина, незадовго до весілля Віталій пережив завдання, під час якого вони з побратимами ледь залишилися живими. Важливу роль у цій історії відіграв детектор дронів, який придбали у переяславського майстра Миколи Глоби. За словами Галини, після цього випадку чоловік був дуже схвильований та переглянув бачення святкування одного з найважливіших днів у своєму житті.

– Одного разу, коли у побратимів Віталія зламалася машина, він поїхав власною автівкою, щоб допомогти перевезти снаряди. Дорогою його автомобіль застряг в піску. Вже почало світати, поруч літали ворожі дрони. До нього підійшли побратими та під’їхав інший автомобіль для допомоги. Однак ситуація залишалася надзвичайно небезпечною, лихо могло статися будь-якої хвилини. Потім він мені розповідав: “Я дивився на детектор, боявся, розумів, що якщо зараз буде приліт у причіп зі снарядами, то нас просто навіть по частинах не зберуть. Я не стільки навіть за себе, скільки за хлопців переживав”. Після цього випадку Віталій зателефонував мені і сказав: “Ти знаєш, я хочу, щоб на нашому весіллі були всі найближчі”, – згадує Галина.

“Я дуже захотіла, що весілля було саме в нашому музеї просто неба”

– Якось я побачила у Facebook пропозицію провести виїзну церемонію на території нашого музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. І мені одразу сподобалася ця ідея та один із варіантів локації. Я вже уявляла, як це буде красиво, дуже захотіла, щоб наше весілля було саме там, – ділиться Галина.

Розповідає про процес підготовки локації та ділиться, що хотіла, щоби весь простір гармоніював з природним оточенням та їхнім урочистим вбранням. Білі вишиті сорочки молодята свідомо не обирали. Галина хотіла одяг, який можна буде носити і після весілля. Зрештою зупинилися на синіх вишиванках, які для них виготовляли понад місяць. Водночас жінка продумувала декор, який прагнула зробити у максимально природному українському стилі.

– Працівники музею показали мені близько дев’яти локацій. Із запропонованих варіантів я обрала подвір’я з дерев’яними елементами, зеленню та старовинними хатинами. Велику частину декору я зробила власноруч разом із родиною. Для оформлення використали натуральні колоски жита, пшениці, ячменю та вівса, стрічки й тканину. У музеї також допомогли в підготовці, виготовили для нашої церемонії арку. Особливе місце в оформленні посіли родинні рушники. Я хотіла, щоб все було природнім. Хотілось саме українського, такого простого, натурального. Без бантиків, шифону, кульок, що негармонійно поєднувалися б саме із цим двором. І у нас все вийшло саме так, як я уявляла, – розповідає Галина.

Церемонію провели 24 липня 2026-го. За словами Галини, підготовка до весілля тривала близько місяця. Проте у сам день весілля хвилювань додалося. Гості затримувалися в дорозі, почав змінюватися прогноз погоди, а Галина одночасно мала подбати про фуршет, декор, зачіску, макіяж і ще десятки дрібниць. Та зрештою те, що спочатку мало бути невеликою сімейною церемонією, перетворилося на камерне українське весілля просто неба.

ВОЛОНТЕРСТВО

– З чого для вас почалося волонтерство після початку повномасштабного вторгнення?

– 24 лютого ранок у всіх почався з дзвінків і новин. Мої діти залишилися вдома, а я поїхала на роботу, працювала тоді ще в “Саланг-Агро”. Навколо був хаос, люди масово скуповували продукти. Ще 23 лютого ми їздили в Бориспіль, де в лікарні лежав мій свекор. Було темно, але дорогою ми бачили, скільки військової техніки рухалося з боку столиці. Тоді ще не було повного розуміння, що все справді може зайти так далеко. Мені тоді багато хто телефонував із-за кордону й казав: “Виїжджайте”. Знайомі навіть пропонували їхати на Закарпаття. А я не могла зрозуміти, як я можу просто взяти й поїхати з дому.

Коли сформувалися блокпости й почала створюватися територіальна оборона, до нас звернулися з проханням годувати хлопців, які там стояли. Приблизно тиждень “Саланг-Агро” забезпечував їх харчуванням. Загалом цей період тривав, здається, близько трьох місяців. Пізніше, коли ситуація трохи стабілізувалася, територіальну оборону почали розподіляти по інших місцях. Восени до нас звернувся один із підрозділів 137-го батальйону. Вони перебували в селі Мала Каратуль (Ташанська ТГ), але власної кухні там не мали, тому попросили забезпечувати їх харчуванням. У них були свої продукти, але виникали проблеми з овочами, іноді з м’ясом. Керівництво тоді нам сказало: якщо чогось не вистачає, треба докуповувати. Так я допомагала готувати для наших хлопців.

– Саме спілкування з військовими поступово підштовхнуло вас до більш системної допомоги?

– Так. Коли починаєш безпосередньо спілкуватися з військовими, ти вже не просто чуєш про якісь потреби, а бачиш їх на власні очі. Тоді я почала розуміти, чого їм не вистачає навіть у харчуванні, яке ми забезпечували. І я подумала: якщо такі потреби є тут, в тилу, то що ж тоді відбувається там на самому фронті? Мабуть, на той момент люди були згуртованіші. Можливо, ще не вичерпали свої ресурси так, як це відчувається зараз.

– Пам’ятаєте свій перший збір?

– Він мені дуже сильно запам’ятався. Це була вже осінь, приблизно пів року від початку повномасштабного вторгнення. Мені зателефонувала знайома й розповіла, що потрібно зібрати теплі ковдри для підрозділу її близької людини. Я вперше тоді написала допис із проханням про допомогу. І люди почали приносили їх, до кожної ковдри дітки тоді ще намалювали малюнки. Ми все це відправили військовим. Потім збирали медикаменти, засоби від шкідників, робили окопні свічки та хімічні грілки.

Через деякий час ця знайома повідомила мені, що хлопці вийшли з позиції, забрали ковдри, а потім їх перекинули на інший напрямок. Ніхто з них не вижив. Для мене це був дуже важкий момент. Я нічого не могла робити. У мене просто все всередині згасло. Я, мабуть, кілька днів не могла ні говорити, ні щось робити. Просто не могла прийняти це. А потім зрозуміла, що все ж треба продовжувати далі щось робити, далі допомагати тим, чим можеш.

– Який найдорожчий збір вам доводилося організовувати?

– Це був збір на автомобіль для військових на 300 тисяч гривень. Я тоді зрозуміла, що не можу зібрати гроші такими темпами, як хотілося б. Після того відразу були збори на ремонти машин для військових. Це дуже виснажує, коли тебе просять допомогти, а ти не можеш не тому, що не хочеш, а тому, що розумієш, людський фінансовий ресурс теж закінчується.

– Чи змінилося ставлення людей до зборів за останній час?

– Так. Багато людей просто відсторонилися від зборів. Але для нас, волонтерів, величезною підтримкою є, коли до зборів долучаються й родини військових. Це як ковток повітря, це підтримка і розуміння, що про них не забувають.

– Військові самі вас знаходять, коли їм потрібна допомога?

– Раніше я багато з ким спілкувалася і намагалася допомагати всім. Але коли розумієш, що фінансово не можеш одночасно допомогти і тим, і тим, і ще тим, то змушена для себе визначити певне коло або підрозділи, з якими будеш в подальшому працювати. За весь час свого волонтерства я закрила досить багато зборів, допомагала багатьом військовим та підрозділам з різних напрямків.

– Які запити від військових зараз надходять найчастіше? Що їм найбільше потрібно?

– Найчастіше йдеться про автомобілі та ремонт їх, а також зарядні станції. Раніше було більше різноманітних запитів абсолютно на все. За час волонтерства я зрозуміла, що важливо не просто отримати запит і піти щось купити. Треба розумітися на тому, що саме потрібно військовим. Наприклад, якщо просять бронежилет чи шолом, потрібно знати, які бувають класи захисту, чим відрізняються моделі, що має бути всередині. Коли я тільки починала цим займатися, то телефонувала військовим і просила пояснити мені все буквально “на пальцях”.

З часом я зрозуміла, що для ефективної допомоги треба обрати певний напрямок і працювати з людьми, які в ньому добре орієнтуються. Якщо це медикаменти, я знаю, до кого звернутися. Якщо потрібні турнікети, аптечки чи перев’язувальні матеріали, телефоную людям, які цим займаються. Так само з автомобілями, шинами та іншими речами. Наприклад, є волонтер, який регулярно їздить у зону бойових дій і може особисто передавати необхідне військовим. Якщо він не їде в потрібному напрямку, шукаємо інший спосіб доставки. Іноді хлопці самі забирають допомогу, а коли вона проходить через мене, я допаковую, передаю або відвожу особисто.

– Який збір вам найбільше запам’ятався, можливо, через історію, яка за ним стояла?

– Насправді кожен збір – це окрема історія. Іноді після нього в тебе з’являються друзі, з якими потім підтримуєш зв’язок, навіть якщо вони далеко. Але дуже добре запам’ятався один випадок, коли я допомагала військовому, з яким була добре знайома. У його підрозділу були проблеми з харчуванням. Він надіслав мені фотографію – одноразовий пакетик із супом і кількома сухариками. Написав: “Це в нас на день”.

Мене настільки вразило те фото, те повідомлення, що я відразу почала шукати їм допомогу, писала всім, кому могла. І врешті вдалося організувати, зібрати та відправити все необхідне. Коли він вийшов із позиції, розповідав, що командир був шокований кількістю повідомлень і посилок, які почали надходити для них. Вони навіть не відкривали всі коробки, просто складали їх у причіп і розвозили між хлопцями по різних точках. Сказав, що не думав, що люди досі можуть так активно долучатися і допомагати.

Але є й найважча частина волонтерства. Був випадок із військовим, з яким ми познайомилися через один із запитів. Потім він попросив допомогти їм знайти автомобіль. Через знайомих вдалося знайти автівку. Ми забрали її, зробили страховку, дещо відремонтували, додали шини, продукти й передали військовим. 10 січня вони надіслали мені фотографію. Він був дуже задоволений і сказав, що вони заходять на позиції приблизно на десять днів, а після цього він ще зателефонує. Це був останній раз, коли я його чула. Через кілька днів він перестав виходити на зв’язок. Потім минув тиждень. Я зателефонувала його брату, який сказав: “Він зник безвісти”.

Це було дуже складно й важко усвідомити, особливо коли потім телефонують його рідні й запитують, чи можеш дізнатися якусь інформацію, тому що в мене вже є знайомі, до яких можна звернутися. Ти намагаєшся щось з’ясувати й водночас розумієш, як важливо підтримувати таку родину, навіть якщо особисто ніколи не бачила цього військового, а лише спілкувалася телефоном. Я зрозуміла, що дуже близько сприймаю такі втрати. І коли ти не можеш вчасно допомогти, починаєш звинувачувати себе. Думаєш: “А якби я зробила більше? А якби швидше?”.

– Як швидко зараз вдається закривати збори?

– Раніше було швидше. Зараз дуже багато залежить від фінансового ресурсу людей. Є періоди, коли донатів заходить дуже мало, а потреби нікуди не зникають. Тоді змушена казати військовим: “Я можу поставити вас у чергу”, хоча розумієш, що їм це потрібно вже зараз. Найважче – відмовляти. Не тому, що ти не хочеш допомогти, а тому, що просто не можеш закрити всі запити. І люди іноді сприймають це так, ніби ти не хочеш допомагати саме їм.

Швидше за інші зараз можуть закриватися збори на дрони, зарядні станції, продукти. Але навіть із ними бувають складні періоди. Наприклад, із маскувальними сітками теж не все просто. Був випадок у нашому районі, коли батько-військовий втратив сина. Вони чекали на маскувальні сітки, але не встигли їх отримати. Їх виявив дрон, стався приліт і хлопець загинув. Після таких історій ти мимоволі знову думаєш: а якби ця сітка була вчасно?

Спочатку треба зрозуміти, що саме потрібно хлопцям. Знайти інформацію, розібратися з їхньою потребою, щоб ти хоча б міг її з чимось поєднати й пояснити людям, на що саме збираєш. Бо багато хто думає: “А що там? Вони відкрили збір – це ж дуже легко. Відкрив збір і зібрав гроші. У чому проблема?”. Я цього не розумію. Спробуйте самі відкрити збір – і ви побачите, скільки власного часу та коштів у це вкладається. Ти витрачаєш час на пошук інформації, спілкування, інтернет, пошту, комунікацію з військовим. І коли він чекає від тебе допомоги, а ти не можеш її закрити, це дуже важко емоційно. Але навіть якщо відкрити збір, наприклад, на 200 тисяч гривень на автомобіль, військові розуміють, що в цю машину потім ще потрібно вкласти приблизно стільки ж, щоб вона нормально їздила.

– Чи відчували ви коли-небудь вигорання через волонтерство? 

– Відчувала. Навесні я навіть написала, що більше не займаюся волонтерською діяльністю. Не тому, що не хочу, а тому, що просто не можу. І я не була готова кожному пояснювати чому. Бо люди бачать дописи, бачать збори й формують своє уявлення про те, що відбувається. Але вони не завжди розуміють, скільки всього стоїть за цим: робота, власні справи, родина, постійне спілкування, пошук потрібних речей, доставка, звіти, а ще емоційний стан.

Я бачу, як зараз багато волонтерів поступово сходять із цієї дистанції. І я розумію чому. Бо волонтерство – це не просто натиснути кнопку “відкрити збір”. За кожним збором стоїть конкретна людина, конкретна потреба і багато сил. Це не просто написати допис і чекати грошей. Потрібно постійно працювати з аудиторією, відповідати людям, робити поширення, пояснювати, куди підуть гроші.

– Хто найчастіше допомагає вам закривати збори?

– Якщо це великий збір, левову частину допомоги вже близько трьох років може взяти на себе “Восьмий канал”. Я звертаюся до них, коли розумію, що сама не впевнена, що зможу закрити потрібну суму. Серед постійних донаторів – звичайні люди. Зокрема навіть пенсіонери, які донатять зі своїх невеликих пенсій. Є й люди, які постійно долучаються невеликими сумами – по 50, 100, 150 чи 200 гривень. Але маленьких донатів не буває. Кожен із них має значення.

– Як ви перевіряєте запити військових перед тим, як оголошувати збір?

– Зараз я переважно допомагаю тим, кого вже знаю. Якщо ти кілька років спілкуєшся з конкретним підрозділом, знаєш людей і бачиш, що допомога справді доходить до них, рівень довіри зовсім інший. Коли звертається незнайома людина, перевірити її значно складніше. Тому я для себе вирішила допомагати тим військовим і підрозділам, у яких впевнена.

– Як ви звітуєте про збори перед своєю аудиторією?

– Якщо військові можуть, вони надсилають фотографії, відео або інший звіт. Але не завжди це відбувається одразу. У них просто не завжди є можливість. Так само з посилками. Якщо посилка далеко, військові іноді чекають, поки накопичиться кілька відправлень, щоб не їхати далеко через одну коробку. Тому між закриттям збору, отриманням допомоги та звітом може пройти кілька днів або навіть тиждень. Іноді військовим потрібно нагадати про звіт. Не тому, що вони не хочуть його надати, а тому, що в них є десятки інших завдань.

****

Зараз Галина Залевська проводить терміновий збір на Ecoflow. Зарядний пристрій потрібний військовим з роти безпілотних систем 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, яким волонтерка допомагає вже кілька років.

“Нещодавно у хлопців був приліт. Згоріло майно та техніка. На щастя, хлопці живі. Але зараз їм терміново потрібне надійне автономне живлення для роботи. Для підрозділу безпілотних систем електроенергія – це можливість заряджати необхідне обладнання та продовжувати виконувати бойові завдання”, – зазначила Галина.

Ціль – 29 тисяч 490 гривень. Допомогти можна, перерахувавши гроші на:

• Монобанку
• Картку 4874 1000 3358 3355

 

Нагадаємо, що ветеран Олександр Тимчак із “Сильних Переяслава” вирушив у благодійний велозаїзд зі Львова до Берліна. Деталі – тут.

Яна Малишко

Фото: Facebook-сторінка Галини Залевської

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.