Інформатор вихідного дня: “Астрал: За межами потойбіччя” налякав до болю в серці, але залишив задоволеним

Нова частина культової франшизи “Астрал” уже доступна до перегляду. Чого очікувати від стрічки?

Нехай і з невеликим запізненням, але я таки подивився один із фільмів, які ми згадували та рекомендували нашим читачам до перегляду. Не знайомлячись попередньо зі всесвітом “Астралу”, не заглиблюючись в історію та основну ідею кінофраншизи, я взявся за новинку 2026 року – “Астрал: За межами потойбіччя”. Про перші враження від перегляду, знайомство з історією та емоції від стрічки – у рубриці “Інформатор вихідного дня”.

Дії відбуваються у Піттсбурзі, штат Пенсильванія, у 1999 році. Доволі символічно, якщо згадати популярні народні міфи про зв’язок вампірів та іншої нечисті з цим штатом.

Починається фільм із того, що нам показують дівчинку, яка у доволі похмурій атмосфері заходить до старого, на перший погляд закинутого будинку. Там вона бачить на столі тіло, як я спершу подумав. Але, як виявилося пізніше, це жива на той момент людина. З перших кадрів незрозуміло, що відбувається і чого взагалі чекати. Навколо темно, на вулиці дощ, двері з кімнати у темний коридор, як на зло, відчинені. Ще й мала, головна героїня фільму, читає якусь книгу з ліхтарем у руках. Не надто комфортні передчуття вже на самому початку.

Інгрід, яку я спершу прийняв за тіло, поводиться доволі дивно, а ще дивніше говорить. Діалоги сильно насторожують. Наприклад, Інгрід запитує: “Ти ходила до школи?”. Джемма відповідає: “Вже давно повернулась”. Мати каже: “Я приготую вечерю, ти маєш поїсти”, але дівчинка відповідає: “Я вже…”. Очі в Інгрід явно “вбиті”. Уся ситуація виглядає дуже мутно та тривожно. Страху додає й те, що ти не знаєш, чого чекати. Це лише початок фільму, і ти поки зовсім нічого не розумієш.

Згодом відбуваються перші акти жорстокості та поступове занурення в історію. Виявляється, початкова сцена була своєрідною передісторією для глядача. І вона має значно глибший сенс, ніж може здатися на перший погляд. Її додали точно не лише для того, щоб розповісти історію героїв. До цього ми ще повернемося.

Після цього нас переносять на 20 років уперед. У Джемми вже є донька Мая, а сама вона працює стоматологом. У моменті, коли на екрані показували вуличку, на якій живуть головні герої, я зловив себе на думці, що тогочасна Америка була неймовірно гарною. У фільмах її часто зображають саме такою: старою, затишною, схожою на ту Америку, яку ми знали зі шкільних підручників, на яку рівнялися та до якої хотіли потрапити. Усе акуратно, культурно. Любо дивитись. Дійсно момент естетичної насолоди у фільмі, хоч і триває він від сили дві хвилини.

Окремо хочу відзначити те, як режисер працює з атмосферою та страхом. Сам фільм знятий якісно, напруга тримається майже постійно. І завдяки ракурсам, і завдяки окремим кадрам. З точки зору звичайного глядача, без експертних оцінок, – круто, як на мене. Моментами доводилося навіть відводити погляд. Визнаю, не вивозив. Страшно.

Режисер чітко підібрав прийоми, за допомогою яких лякає глядача. Наприклад, короткі кадри з істотою, яка стоїть десь позаду. Ти, може, і не встигнеш як слід налякатись, але точно помітиш її, а твоя тривога після цього значно зросте. Ще декілька таких прийомів ” і тобі вже й скримера не треба. У мене серце почало боліти просто від напруги.

При цьому від скримерів режисер теж не відмовляється. Ба більше, їх тут чимало. Але перед кожним таким моментом глядача добре готують, а самі скримери зроблені дійсно огидно та страшно. Завдяки цьому ефект виходить максимальним. Особисто мені сподобалося й те, як передали відчуття паніки та страху. Прямо-таки накочує тваринний жах під час перегляду.

Відзначу також, що, окрім спроб налякати, режисер точно задумував зробити так, щоб глядачеві моментами було ще й огидно. Під час перегляду я навіть записав собі в нотатки: “Режисер явно любить кров”. Це цілком типова історія для хоррора, але дивитися на сцени з колупанням у роті та зубах старого діда було відверто нудотно.

Водночас фільм вимагає від глядача певної уважності. Хоч я і не можу назвати себе людиною, яка помічає багато дрібниць у фільмах, деякі деталі все ж привернули мою увагу. Наприклад, слова сусідки Маї про те, що дівчинка одержима навчанням. Так, на перший погляд, мова ніби про зовсім інше, але слово “одержима” тут використали не просто так. Якщо помічати подібні деталі, то згодом під час перегляду можна знайти певний зв’язок. Запевняю вас: нічого не сказано просто так.

Підозріло страшних людей, яких показують у кадрі, також додають не просто для кількості. Усі вони відіграють важливу роль як у тому, щоб ваше серце почало битись значно швидше, так і в побудові цілісної картини сюжету. Хоча спочатку я думав, що їхня поява потрібна лише для того, аби налякати глядача. Виявилося, що під кінець фільму режисер усе ж розкриває задумку. Та й узагалі, протягом перегляду траплятимуться й інші моменти, які перевірятимуть глядача на уважність та вміння знаходити зв’язок між деталями.

Десь після 40-ї хвилини фільму нам відкривається потойбічний світ. Там і мерзенні демони, і все, що тільки можна уявити. Саме тут починає прояснюватися, що до чого, та розкривається більша частина задуму фільму.

Ментальний стан Джемми також вдало передали за допомогою деталей. Наприклад, у її блокноті чомусь з’являються малюнки, схожі на ті, які можна побачити у творчості людей із психічними розладами. Завдяки таким деталям ти буквально відчуваєш, наскільки важко їй ментально.

Але окремої уваги заслуговують і самі персонажі. Під час перегляду зловив себе на думці, що абсолютно не розумію, чому в таких фільмах герої не з’їжджають із будинку після того, як там відбувається повний треш. Особливо якщо їх постійно переслідують флешбеки, які не дають нормально жити. Це ж перша і найлогічніша реакція людини в такій ситуації. Аж дратує інколи ця інфантильність персонажів у фільмах.

Джемма теж неодноразово змушувала мене ставити запитання до її рішень. Наприклад, після певних подій вона вирішує запитати Маю про ліхтар, який з’явився нізвідки. Але замість нормальної розмови зрештою просто забиває на це та вирішує не звертати уваги. Ще одне “розумне” рішення в умовах того трешаку, який відбувається навколо. Чому, коли ти вже зрозуміла, що щось явно не так, не вирішила розібратися в цьому далі?

Але однозначно хочу відзначити нові емоції, які я отримав від одного з персонажів. І це нарешті не тупий герой. Мова про Ніка, хлопця Джемми. Він дійсно слухає її, коли вона ділиться тим, що відбувається, не вважає божевільною, підтримує, захищає та допомагає. От прям воістину чоловіча поведінка. Достойно.

Але тут уже підкачала сама Джемма, яка не дослухається до нього та його порад. На його слова вона відповідає: “Я не відмовлюсь від будинку, бо створюю дім, якого не було у мене”. Так, доволі затишно тут, дорогенька. Не турбуйся ні про що.

Маю теж було шкода, адже вона страждала через Джемму. А саму Джемму шкода вже просто через усе, що їй довелося пережити. І ворогу не побажаєш такого. Особливо боляче сприймається момент, коли вона каже доньці: “Я люблю тебе”, а у відповідь не чує того ж. Викликає щире співчуття.

Змусив мене посміхнутися посеред цієї похмурої атмосфери й момент, коли Джемма в паніці шукає кросівок і запитує без жодної конкретики: “Сонце, ти не знаєш, де мій кросівок?”. Одночасно відгукуються Нік та Мая. Мило та кумедно.

Щоправда, не всі сюжетні рішення та повороти викликали в мене позитивні емоції. Друга половина фільму, на мою думку, дещо просідає. Після того, як відкривається потойбічний світ, режисер ніби трохи підзабиває на сюжет і починає менше старатися над його реалізацією. Моментами відчував іспанський сором та невдоволення примітивністю подій. Утім, великою проблемою це не стало: певною мірою таку примітивність вдало компенсують скримери та загальна атмосфера.

Крінжові моменти теж були. Наприклад, місцями забагато пафосу в діях та діалогах. А ще – те, як змінюється впевненість і сміливість Джемми у боротьбі з потойбіччям. Спочатку вона панікувала та не знала, як зробити бодай щось, а тут уже йде вперед і прямо-таки воює зі злими силами. Але це я готовий списати на материнську любов та готовність мами до самопожертви.

Нік чомусь тупив і виконував не ті дії, які герої обговорювали як спосіб боротьби з демонами. Але менше з тим, головне, що зрештою все спрацювало. До речі, як вам момент, коли людина не прокидається від декількох розрядів шокера в шию? Реалістично, погодьтесь. Але, попри це, за більшістю його вчинків я спостерігав зі стриманим захопленням. Його явно задумували не таким тупим, як більшість персонажів типових фільмів цього жанру.

Кінець фільму повертає глядача до самого початку та остаточно розкриває задумку режисера: що саме і чому відбувалося. Режисер вдало обіграв ідею поєднання теперішнього та минулого. Початкові сцени, які спершу здавалися просто дивною передісторією, нарешті отримують своє пояснення. І саме тут стає зрозуміло, чому на початку нам показали саме такі події.

Загалом я залишився радше задоволеним, хоч і достобіса наляканим. З точки зору саме хорору фільм виконав своє завдання на всі 100 відсотків. Упродовж перегляду він тримає в напрузі, ти емоційно прив’язуєшся до героїв та співчуваєш їм. Є чимало емоційних сцен, а огидних і жорстких моментів теж вистачає.

Також повеселив момент, коли коп Нік вривається до кімнати та кричить демону: “На підлогу!” – у стилі американської поліції. Щиро посміявся з цього. Не зрадив протоколу роботи поліції навіть перед демоном.

Чим закінчився фільм, не скажу – цього разу намагався обійтися без спойлерів. Єдине, що додам: я сам до останнього не знав, чи буде це хепі-енд, чи все закінчиться інакше. А отже, режисер зі своїм завданням впорався добре.

Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про фільм “Шахрайки з Волл-Стріт”. Читайте матеріал тут.

Єгор Данильчев

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.