“Мене розізлила пропозиція Зеленського”: Роман Кравець – про журналістику, політику та важких зірок

У рамках університетського проєкту “Платформа можливостей” студенти та інші жителі Переяслава мали змогу поспілкуватися із журналістом Романом Кравцем. Саме йому Володимир Зеленський пропонував “будь-яку посаду в Офісі Президента”.

5 квітня в рамках проєкту “Платформа можливостей” відбулася онлайн-зустріч переяславців із журналістом “Української правди” Романом Кравцем. Він працює на цьому інтернет-ресурсі із 2015 року: спочатку репортером, а потім із 2017-го вже автором, політичним оглядачем, інтерв’юером. Багатьом українцям Кравець став відомий після пресконференції Володимира Зеленського у травні минулого року, де гарант запропонував йому посаду в Офісі Президента. Про це і не тільки журналіст розповів під час цієї онлайн-зустрічі. Інформатор обрав найцікавіше.

“Не можу спілкуватися з Порошенком”

– Як минали ваші студентські роки? Розкажіть якусь веселу історію з тих часів.

– “Розкажіть веселу історію” – це найгірше запитання, яке може бути (сміється). Веселих історій, звичайно, море, але спробуй їх всіх пригадати. Найприємнішими були мої спогади з гуртожитку (Роман Кравець родом з Івано-Франківська – ред.), але я не завжди там був тверезим. Спочатку я взагалі хотів бути священником, навчався в духовній семінарії близько року. І вже під час навчання зрозумів, що це не зовсім моє, тому що це дуже закрите життя, яке більше нагадувало тюрму. Вирішив, що хочу кардинально змінити життя і пішов на “журналістику” у Львівський національний університет імені Івана Франка. Можливо, зараз я обрав би якийсь інший факультет, щоб краще розумітися, наприклад, в юридичних питаннях. Але на “журналістиці” якраз можна відчути студентське життя, не витрачати весь час на навчання, а й зустрічатися із друзями, колегами, однодумцями і в гуртожитку знайомитися з цікавими людьми, з якими разом ми не завжди етично поводилися. Як-то кажуть старші люди, є що згадати, немає чого людям розказати. Але в “Українську правду” я дописував колонки ще з 2011 року . І ось це бажання писати, більше знати, набивати руку тримало мене в рамках, через що я постійно щось робив. У мене є внутрішнє відчуття сорому, коли щось провтикую, не роблю.

– Чи пам’ятаєте ви свій перший матеріал?

– Перед тим, як вступити в університет, я намагався багато писати, знайомився з місцевими редакторами. Напевно, щось про здоров’я на старті я писав. Просто я із сім’ї медиків, мені було цікаво поговорити про різні болячки. А що ще в Івано-Франківську писати? Або про здоров’я, або береш у священника інтерв’ю.

– Скільки контактів у вашій базі інсайдерів? Як часто вона оновлюється?

– Вона оновлюється раз на п’ять років, коли змінюється влада. Ця база величезна, але не через те, що я такий хороший та класний, а через те, що за мною стоїть серйозний бренд. Коли я почав працювати в “Українській правді”, то люди зі мною спілкувалися передусім тому, що я представляю це видання, а не через те, що я Роман Кравець. Дякувати Богу, що вже зараз бренд відійшов на другий план і політики будують зі мною контакти, тому що я пишу ексклюзивні статті (принаймні мені так хочеться думати), які читають Президент, Прем’єр-міністр, заступники, колишні президенти.

З ким я не можу спілкуватися? З Петром Порошенком. Коли ми десь бачимося, Петро Олексійович завжди підбігає, тисне руку і говорить гарні слова. Але знаючи його, він сказав гарне слово, а потім відійшов і думає про мене щось погане. З Юлею Тимошенко я не маю контакту, але коли ми бачимося, так само. У Тимошенко така манера спілкування, що вона лізе обійматися, щоб відразу маніпулювати тобою. Не спілкуюся з Віктором Медведчуком. Жодного разу не бачився з Рінатом Ахметовим, з Фірташем.

Важливо розуміти, що джерела – це не друзі. Навіть якщо людина робить для тебе якісь послуги, намагається знайти з тобою спільну мову, платить за чай, не треба на це вестися. Бо ти напишеш щось про неї погане, потім вона буде про це нагадувати – навіщо ці незручності? Тож потрібно тримати дистанцію, щоб мати можливість написати про людину правду.

– Чи надходили вам коли-небудь погрози?

– Ні. Напевно, що від коментаторів у Facebook, анонімів, ботів. А від реальних людей ніколи.

“Про українську політику ніде не читаю, все можу розказати сам”

– З ким хотіли б записати інтерв’ю?

– На жаль, у нас дуже обмежене поле. От я дивлюся, як Юрій Дудь це робить у Росії, в них там непахане поле щодо гостей. А в нас все-таки малувато спікерів, які б відразу набрали мільйон. Ну передусім Зеленський, Коломойський… От візьмеш інтерв’ю в Монатіка, подивляться його тисяч сто-двісті. І зрештою, наших зірок шоу-бізнесу дуже багато на екранах, а коли людини багато, то від неї втома і їй немає чого сказати нового.

Зробив для себе висновок, що з людьми, якими ти захоплюєшся, краще не знайомитися. Бо з’ясовується, що вони не такі, як ти собі уявляв. Вони важкі, вони різні. З Андрієм Хливнюком було найважче. Я ходжу на всі концерти “Бумбокса”, але якщо мені треба спілкуватися із Хливнюком, кажу: “Ні, дякую, давайте без мене”. Це треба зловити настрій, бути з ним на одній хвилі, я не достатньо глибокий для нього. Досить складно було спілкуватися зі Святославом Вакарчуком, бо він над процесом, нелегко його заземлити.

– Чи є матеріал, яким ви пишаєтеся?

– Робота, за яку мені не соромно, – це інтерв’ю з Ігорем Коломойським. Це круто. Можете подивитися відео або почитати друковану версію. Я там з ним говорив, як з рідним. Готувався до цього інтерв’ю, як до війни, треба було дуже чітко вивчити Коломойського. Якщо ти починаєш говорити про “ПриватБанк”, то маєш бути готовий, що на цьому й закінчиться розмова, бо це триватиме три години. Тому треба було його призупиняти, переводити тему, не дати загнати у капкан. І тут двоє людей намагалися не потрапити у капкан одне одного, це дуже цікаво.

– Чи були пропозиції кудись перейти з “Української правди”?

– Я не бачу сенсу переходити з “Української правди” в інше медіа, тому що після неї хіба що треба йти із журналістики взагалі. Бо немає нічого кращого. У мене були пропозиції: міг працювати на сайті “Бабель”, запрошували бути політичним редактором шоу Савіка Шустера, були розмови, щоб робити на 1+1 якийсь відеоконтент, типу блогів, “Радіо Свобода” щось пропонували мені. Запускалися нові сайти, де мені пропонували редактором бути. Так і не знаю, чи вони запустилися.

– А які ЗМІ ви самі дивитесь чи читаєте?

– Коли був молодший, то я читав усе. У мене була підбірка сайтів: Інсайдер, Форбс, Кореспондент, ВВС, “Радіо Свобода”, “Українська правда”. А зараз читаю новини в “Українській правді”, щоб бути в курсі подій, та російський ВВС, бо там менше про політику, а більше про світові тенденції, лайфстайл тощо. А про українську політику ніде не читаю, мені просто не цікаво, я це все можу сам розказати. Ніхто нічого цікаво не робить, нічого почитати.

“Розумів, що Зеленський викручується, використовує мене”

– Який прогноз владі Зеленського ви дасте? Чи добуде він свою каденцію?

– Я не ведуся на емоційні випади у Facebook, а дивлюся на соціологію. У суспільстві є запит на неповернення до старої політики. Ми бачимо антирейтинг Юлії Тимошенко, Петра Порошенка, всіх старих політиків – він величезний. У Зеленського станом на сьогодні найвищий рейтинг і альтернативи йому поки немає. Росте довіра до Кличка, але я не впевнений, що його сприймають як кандидата в президенти. Йому личить роль керівника місцевого самоврядування. Видно, як зростають Разумков, Гройсман. Однак, якщо ситуація в країні буде такою ж, як є зараз, то Зеленський дуже ймовірно стане наступним президентом. Але якщо раптом буде серйозне загострення на Донбасі або конфлікт з Америкою, стануться ще якість фактори, то Зеленський стане не актуальним. Можна уявити, що Порошенко, Кличко та Гройсман домовляться і хтось буде одним кандидатом від них (звісно, що не Порошенко). Такий об’єднаний кандидат від демократичного крила матиме шанси на вихід у другий тур із Зеленським. Але станом на сьогодні другий тур такий: Зеленський – Бойко.

– Порошенко – це збитий льотчик чи все-таки він ще може взяти реванш?

– Петро Порошенко, як і Юлія Тимошенко, – це люди, які боротимуться за владу до останнього подиху. Вони точно в очікуванні, але президентом ніхто з них більше не стане. Їхній час минув. Вони можуть бути впливовими політиками, лідерами думок, але люди не хочуть повертатися до старої політики. У Порошенка стеля – це 25 відсотків, вище він не вистрибне, сьогодні в нього 14-15 відсотків. Через те, що Тимошенко не змінюється, її виборці просто старіють.

– Чи пропонували вам піти в політику?

– Під час парламентської кампанії мені натякали на це дві партії: “Голос” та “Слуга народу”. З “Голосом” так вийшло, що мені треба було прийти до Святослава Івановича і попроситися. Не зовсім розумію, навіщо це мені. У “Слузі народу” я мав шанс потрапити у прохідний список, але цей варіант не розглядав, бо не міг спрогнозувати, чим це все закінчиться для них. У них була команда настільки різних людей, що я не був впевнений, що знайду там однодумців.

– Чому ви не погодилися на пропозицію Володимира Зеленського під час його прес-конференції у травні минулого року?

– Прямо під час прес-конференції я сказав: “Ні. Якщо ви хочете зі мною серйозно говорити, то не маєте це робити привселюдно”. Мене дуже образило, що він почав переходити на особисте, робити пропозиції, тиснув на мене, щоб я тут і зараз дав йому відповідь. Я прямо розізлився там. Я розумів, що Президент викручується, що Зеленський нещирий, використовує мене. Після прес-конференції мені почали писати люди з Офісу Президента, міністри деякі, типу: ти шо, це все серйозно, Зеленський хоче, щоб ти був у команді, чого ти відмовляєшся? І так сталося, що через два тижні після цього ми із Зеленським їздили у Хмельницьку область, записували інтерв’ю. Коли вже вимкнулися диктофони, ми почали говорити адекватно, я запитав: “Навіщо ви це зробили? Мені було дуже неприємно”. Він сказав, що був абсолютно серйозним і хоче, щоб я був у команді. Я відповів: “Якщо так, то якось пристойно запросіть мене на зустріч, щоб ми поговорили, подивилися, чи зможемо працювати”. Ми мали з ним зустрітися, та він “злився”, ми так і не зустрілися.

“Якщо відчуваєте потребу рухатися, не бійтеся ризикувати”

– Як ви проводите своє дозвілля? Чи змінила вас пандемія?

– Я почав боятися скупчень людей. Коли хтось поруч зі мною сідає, намагаюся пересісти в інший кінець вагону. Я нікуди не хочу виходити, зручніше вдома, але все одно щодня кудись ходжу, є постійні зустрічі. Полюбив кіно, почав у ньому розбиратися. Дивлюся за списком 250 найкращих фільмів в історії, розбираюся в режисерах. Книжки деколи читаю. Мені важко зосередитися на чомусь, окрім політики, тому стараюся більше читати не політичної літератури. Класики якоїсь хочеться, прям Маркеса або Ремарка, щоб попсове було (сміється). А так у мене зустрічі з джерелами. Хоч і пандемія, але ж ми якось намагаємося спілкуватися, щоб писати статті.

– Які порадите фільми?

– “Місто Бога”, “Два папи” (про віру, про сумнів). Рекомендую подивитися фільми Паоло Соррентіно, зокрема, “Велика краса” – фільм про перше кохання, єдине кохання, яке було у його житті і яке він втратив. Раджу також класику – “Громадянина Кейна”. Подивіться фільми Веса Андерсона, особливо “Гранд готель Будапешт”, де цілий фільм ти смієшся, а в кінці плачеш. І Тайка Вайтіті подивіться обов’язково, думаю, вам сподобається “Кролик Джоджо”. І не забудьте про “Відступників” Скорсезе.

– Якщо вже заговорили про поради. Що порекомендуєте молоді? Куди рухатися? Як досягати мети?

– Не бійтеся ризикувати. Навіть якщо ви розумієте, що зараз у вас якісь класні умови, все нормально в житті, але ви відчуваєте потребу рухатися, не бійтеся ризикувати. А якщо ви ризикнули і щось не склалося, ніколи не шкодуйте. Не можна ніколи дивитися назад.

Нагадаємо, що в рамках проєкту “Платформа можливостей” цього тижня відбудеться ще дві зустрічі. У середу можна буде поспілкуватися з акторкою Катериною Григоренко, а у п’ятницю із блогером Назаром Токарем.

Віталій Усик