Інформатор Переяслав

ЖИТТЯ

Інформатор працює в Переяславі вже пів року: хто наші журналісти

Інформатор працює у Переяславі вже пів року. Пора познайомитися ближче.

Вже близько пів року Інформатор шукає для жителів Переяслава цікаві сюжети, першим повідомляє про найрезонансніші події, акцентує увагу на проблемах, які треба вирішувати передусім. Ми, журналісти Інформатора, живемо у цьому місті, любимо його, хочемо робити кращим. А також ми прагнемо бути максимально відкритими перед своїми читачами. Тож вважаємо сьогоднішнє свято – День журналіста – зайвим приводом розповісти більше про себе.

Віталій Усик, редактор

27 років

Звідки: село Студеники

Як потрапив у журналістику. Я мав би бути спортивним журналістом, а точніше, футбольним. Років із 15 почав мріяти про те, що писатиму про футбол, як чуваки із однойменного журналу. І рухався в цьому напрямку: спочатку писав про сільську футбольну команду в соцмережах, потім безкоштовно підпрацьовував на якихось спортивних сайтах, згодом вже і якісь гроші за свою писанину отримував. До слова, чимось, окрім написання текстів, я ніколи в житті не заробляв. А коли мені вже йшло до 21 року (навчався тоді на філфаці) побачив оголошення про вакансію коректора в газету “Вісник Переяславщини”. Мене взяли (спробували б ще не взяти!) і понеслося. У “Віснику” я став тим журналістом, яким є зараз, набув не лише професійних навичок, а й розвинувся в загальнолюдському плані. Змінював газету на краще, бо до цього вона зробила кращим мене.

Загалом шість років я щоденно прогресував, щоб одного дня почути від Сані Петруні: “Давай зробимо у Переяславі класний новинний сайт”. Нормальні люди від таких пропозицій не відмовляються, тим паче, у “Віснику” я вже засидівся. А далі – тривалі пошуки команди, стажування, розробка сайту, здобуття імені нового для Переяслава ресурсу. І ось наш перший День журналіста. Перший День журналіста для мене, як для редактора.

Чому Інформатор? Життя занадто пришвидчилося, а журналісти мають летіти попереду нього. Подія ще не встигла трапитися, а ти вже маєш прочитати чи подивитися про неї в інтернеті. А хто першим подає інформацію, той і забирає основну масу читачів. Тож я у Інформаторі передусім заради оперативності. По-друге, ми сміливі, не знаємо, що таке “згладжувати кути”. По-третє, ми даємо читачеві все: і якісні тексти, і захопливі відео, і класні фоторепортажі. У наших конкурентів є або щось одне, або щонайбільше два. Тож чому Інформатор? Скажу просто: я звик бути серед найкращих.

Мій найпам’ятніший матеріал. Чомусь відразу пригадується інтерв’ю, яке я робив ще у “Віснику” кілька років тому, – із Наталією Ткач. У неї – маніакально-депресивний психоз, проходить реабілітацію в нашому стаціонарі психоневрологічного профілю. Розмова була складна, оскільки доводилося ставити неприємні запитання, при цьому намагаючись зайвий раз не травмувати жінку. Але історія вийшла дуже потужна, таких у мене мало. “Я вистрибнула із поїзда. Наступні два роки – амнезія”. Наталія Ткач – про втрати та перемоги

А от на Інформаторі я запам’ятовую вже не свої статті, а наших журналісток. Кожним їхнім успіхом пишаюся більше ніж своїм, а кожна невдача мене неабияк засмучує. Єдиний раз за ці пів року, коли я поаплодував журналістці за статтю, трапився у березні. Юлія Кравченко написала матеріал “В одному з будинків Переяслава відключають воду: в чому причина”. Окрім того, що вона обдзвонила купу людей, щоб дізнатися всі точки зору, ця публікація наробила шуму в місті. Після цього інші місцеві ЗМІ також бралися за цю тему. Щоправда, висвітлювали вже з вигіднішого для них самих боку.

Про хейт. Негативних коментарів немало, тому що зазвичай про позитив не пишуть. Не для того Facebook придумали. Але я кайфую від усіх коментарів, радує, що ми можемо викликати в людей таку сильну емоцію. Особливо повеселило, коли нас хейтили за те, що у відеодайджесті ми кидали ведучій у кадр паску. Повірте, вона спіймала її з першого дублю.

А критики очної, тобто при зустрічі десь на вулицях, не люблю. Бо, по-перше, вона зазвичай необгрунтована, а по-друге, дуже часто від п’яних людей. Хто ж на тверезу наважиться в очі сказати те, що думає? Найприкольніший момент був, коли посеред ночі я зайшов з подругою прикупити алкоголю (відпочивали ми так), і на мене прискіпливо дивився якийсь пузатий мужик. Потім запитав: “Ти ж Усик? Не пиши більше такої фігні”. Неприємної для когось “фігні” я пишу чимало, тому був готовий до всього. Але не до такого: “Ти ото у футболі написав, що в нас воротар був п’яний. Так у них же вся команда була п’яна. Чого ти цього не написав?”. Його образив огляд футбольного матчу? Серйозно?! А знаєте, що найсмішніше? Той огляд взагалі не я написав, а мій колега із “Вісника”.

Якби не журналістика… Я б писав книги, які б ніфіга не продавалися. Через це я б засмучувався, бухав на позичені гроші, підпрацьовував на якихось “шабашках”. Ну й норм було б, а не от ето от всьо.

Я люблю Переяслав… За те, що живу в ньому. За те, що тут живуть люди, які стали мені справді близькими. За спокій та душевність. За недоліки, про які ми можемо написати. За те, що їх інколи навіть усувають.

Оксана Симоненко

21 рік

Звідки: село Щасливе

Як потрапила у журналістику. Я приїхала на навчання в Переяслав, жила тут в гуртожитку вже третій рік і все було як зазвичай. Ходила на пари, займалась своїми звичними справами, на вихідні їздила додому. Але на той час ситуація з коронавірусом загострилась і, наскільки я пам’ятаю, Переяслав потрапив до “червоної” зони, навчання припинили, всі пари почали вести дистанційно. Варіант, що я повернусь додому не розглядався, тому що ще влітку вирішила, що поєднуватиму навчання з роботою. Тож потрібно було починати її шукати.

Незадовго до останніх подій моя сусідка по кімнаті сказала, що влаштувалася на роботу журналісткою, але є ще одна вакансія. Я її послухала та й “забила”, бо не розглядала себе на цій посаді – шукала щось далі. Проте в один прекрасний вечір третя сусідка по кімнаті приходить із пар та говорить: “Там на філфак приходив Віталій Усик і пропонував роботу журналіста”. Я завагалася, тому що завжди сумніваюсь перед тим, як зробити важливий крок та й не знала нічого про журналістику. Але краще зробити та шкодувати, ніж взагалі не спробувати. Тому я написала Усику і він призначив день, місце та час зустрічі.

На зустріч я прийшла заздалегідь, згодом прийшов Віталій, пригостив мене кавою та почав співбесіду прямо на лавці на центральній площі. На запитання “Яка головна проблема в Переяславі?”, – я відповіла банально: дороги, але що з цими дорогами робити і як про цю проблему писати, не знала. Потім ще кілька запитань стосовно роботи… Згодом мені прислали завдання у вигляді тексту, який потрібно було оформити як новину. Більш-менш в мене вийшло.

До того моменту, як прийти в офіс та почати працювати, ми з командою подолали тривалий шлях. Почався він у відрядженні в Дніпрі, де нас із Юлею Кравченко в основному офісі Інформатора навчали журналістиці: як правильно писати статті, нюанси роботи та правила. Ох я тоді й понервувала, коли довелось кілька разів переписувати одну статтю. Після повернення в Переяслав певний час працювали дистанційно, допоки нам не знайшли офіс та не облаштували все для роботи. І ось ми працюємо з усіма зручностями, про нас знає місто. І можу сказати із впевненістю, що воно було того варте!

Чому Інформатор? Не буду лукавити, просто я опинилась в потрібному місці в потрібний час. Якщо так склалось, то так треба було. Якби не я, то хтось інший.

Мій найпам’ятніший матеріал. У неділю за графіком я зазвичай працюю сама, роботи у вихідний не так і багато. Після обіду до редакції прийшла Юля Кравченко, просто погостювати. Аж раптом нам надійшла інформація, що біля Переяслава сталася аварія. Це було неочікувано, і до цього я на такі штуки не виїжджала. Виявилось, що біля Переяслава зіткнулися легковик ВАЗ-2102 та вантажівка DAF з фурою. Ми з Юлею зібрали на місці події потрібний матеріал, я все швидко написала. Відразу після публікації на сайті цю замітку з годину одночасно читали понад 300 людей. Наразі її прочитали значно більше десяти тисяч разів.

Про хейт. Зазвичай ми поширюємо свої публікації у Facebook. Буває, навіть не прочитавши, пишуть комент типу: “А скільки котів там було?”, але ж ця інформація була у статті. Я розумію, що сваритись з такими читачами не варто, однак краще ж прочитати, а тоді коментувати.

Якби не журналістика… Скоріш за все знайшла б іншу роботу або просто продовжувала навчання. А після закінчення університету пішла б працювати за спеціальністю в школу.

Я люблю Переяслав… За те, що подарував мені можливість зустріти тих людей, яких я знаю тепер.

Юлія Кравченко, журналістка

22 роки

Звідки: місто Славутич

Як потрапила у журналістику. З дитинства я мріяла пов’язати своє життя із творчістю, хоча й неодноразово чула фрази типу “в тебе аналітичний склад розуму” чи “вчи математику, вона тобі знадобиться в майбутньому”. Мене це неабияк ображало, бо від статистики, аналізу та математики мене просто нудило. Я пробувала танці, намагалася спробувати музику – але все то було не моє. Трохи цікавим було хіба що образотворче мистецтво. Потім до мене дещо дійшло – про улюблену музику, танці й красиві картини можна писати. Поезію чи прозу – неважливо. Але до цього реально тягнуло. Уже тоді я зрозуміла, що хочу працювати там, де буде можливість писати.

Життя, звісно ж, думало по-іншому. Працювати почала ще у 18 років: то в кафе, то в готелі, то в магазині. Але це було так: відпахав, пожер, поспав і так по колу. Коли я пішла з останнього місця роботи, в мене почалася депресія. Я вступила в місцевий університет на магістратуру (зараз навчаюся на психолога), але це була заочна форма навчання, доводилося постійно сидіти вдома. Точніше лежати. Я просто розтеклась на дивані в очікуванні дива, а замість дива отримала мішки під очима, порожні пляшки й миски біля ліжка. На додачу – конфлікти з близькими. Їм, до речі, я намагалася пояснити, що шукаю роботу з певним графіком (не допізна), зі зручним дресс-кодом (щоб я змогла вдягнути як класичну сукню, так і зручні джинси з кросівками), але головне – отримувати задоволення й комфортно почуватися.

Час йшов. Я відкинула вже кілька десятків вакансій, які були розміщені в інтернеті, поки не натрапила на Віталія Усика, який пропонував посаду журналіста в Переяславі без досвіду та з подальшим навчанням. Тоді я подумала, що це знак від Всесвіту – не дарма я так довго чекала й ігнорувала багато інших пропозицій. Мене охопило натхнення. Я познайомилася з Віталіком і стала частиною чудової команди, до якої з часом приєдналася моя близька подруга, а тепер ще й колега Оксана.

Чому Інформатор? Почнімо з того, що інших варіантів у мене не було. Точніше, вони не були пов’язані з журналістикою. В Інформаторі мені подобається перш за все колектив. Робота цікава – по-іншому бути не може! Покажіть того, кому було б нецікаво їздити на страшні аварії, спілкуватися з представниками поліції чи міськради та писати про людей, які живуть творчістю. Є ті, хто з цим не впорається, але тих, кому нецікаво, просто не існує. Така моя думка. Мені подобається, що команду Інформатора об’єднують не тільки корпоративні стосунки, а ще й дружні.

Мій найпам’ятніший матеріал. Певно, що найперший матеріал є водночас і найпам’ятнішим. Мою статтю та відео нашого оператора Андрія Дударя опублікували на сайті Інформатора міста Дніпро – там ми проходили стажування. Того дня ми поїхали до жінки, яка має справжній притулок у себе вдома. Хоча це й був перший досвід такої роботи як для мене, так і для Андрія, з нами не було нікого, окрім водія. І ми впорались. Хвилювались, але впорались.

У рідному переяславському Інформаторі теж маю улюблену статтю. На сайті вона з’явилася нещодавно – “Поліція Переяслава затримувала водіїв мототранспортних засобів, які порушували ПДР”. Це був дуже насичений день – ми поїхали знімати реалії роботи поліції, під час чого зіткнулися з горою неповаги у свій бік. Люди гнули на нас матюки й навіть погрожували, але це тільки додало перчинки матеріалу.

Про хейт. Не знаю, кого більше хейтять – мене чи Віталіка. З гострою критикою зіткнулася вперше, коли почала вести тижневий підсумок новин Інформатора. Тоді в коментарях люди писали про мою дикцію (ну так, не вимовляю “р”, і шо з того?) і про надто брутальний зовнішній вигляд. Друзі намагалися мене підтримати, але я не розуміла навіщо, бо ця підтримка не була потрібна. Мені ця критика подобається, бо в кайф розуміти, що я вивела когось на емоцію – неважливо, на яку саме, головне – на емоцію. Всім говорю, що вестиму ці новини, допоки не побачу коментар на кшталт “вона нудна”. (І навіть після цього Юля вестиме ці новини. Аж поки я сам не вирішу, що вона нудна – В.У.)

Якби не журналістика… Я би продовжила підробляти на звичайних “сіреньких роботах для простих людей” – у магазинах, кафешках і так далі. Або ж спробувала б працювати за освітою – психологом чи викладачкою мови й літератури. Втім, писати б я не припинила ніколи, навіть якщо це не приноситиме мені доходу.

Я люблю Переяслав… Бо це – мій дім. Це не той дім, де я народилася, а той, який обрала сама. І від цього хочеться цінувати його ще більше. Тут я кохала й ненавиділа, тут падала й вставала, гірко плакала й безтурботно сміялася. Я прожила в Переяславі навіть не половину свого життя (всього 5 років), але найважливіші моменти відбувалися саме тут. І, окрім насиченого минулого, в цьому місті я починаю будувати й світле майбутнє.

Нагору