ЖИТТЯ

“Син Стуса високо оцінив книгу, а через три роки попросив не чіпати Медведчука”: Вахтанг Кіпіані побував у Переяславі

Опубліковано 08.10.2021

Про Стуса, майбутнє Донбасу та особливі архівні документи розповів Вахтанг Кіпіані в Переяславі. Найцікавіше – у нашій публікації.

7 жовтня до переяславського університету приїхав журналіст, публіцист, історик, головний редактор інтернет-видання “Історична правда” та однойменного тележурналу Вахтанг Кіпіані. Особливу популярність він здобув після судового позову політика Віктора Медведчука щодо заборони розповсюдження книги Кіпіані “Справа Василя Стуса”. Медведчук свого часу брав участь у судовому процесі над поетом-дисидентом Стусом як державний адвокат. Дарницький суд у 2020-му визнав, що шість цитат книги порушують “особисті немайнові права” Медведчука і заборонив як поширення самої книги, так і інформації, пов’язаної з нею, у ЗМІ та використання інформації у розділі, де згадується ім’я політика. Однак вже в березні цього року Київський апеляційний суд скасував цю заборону. А книга “Справа Василя Стуса” через ці перипетії стала лише популярнішою – наклад в цей період різко зріс до 100 тисяч примірників.

Однак не лише про це говорили під час зустрічі в Переяславі. Вахтанг Кіпіані також розповів про нову книгу – “Країна жіночого роду”. А потім майже протягом двох годин відповідав на запитання присутніх. Їх в рамках проєкту “Відкритий університет” могло зібратися й більше (було близько 50 осіб), але через карантинні обмеження людей допускали лише за попередньою реєстрацією. Інформатор публікує найцікавіші запитання та відповіді.

– Ви вже багато років працюєте з архівами. Який із документів, знайдених вами, вразив найбільше?

– Я його знайшов в інтернеті, але він є в одному з московських архівів. Це документ з резолюцією у п’ять років, це так званий великий терор 1937-1938 років, він подається на політбюро – про те, що треба репресувати певні національні групи. І в списку є іранці, корейці, греки, поляки… Там не вказано, що є якась вина. І резолюція Сталіна – “Предлагаю погромить национальние кадры”. От народився ти поляком, любиш радянську владу, ходиш на роботу, будуєш комунізм, а в цей час приймається таке рішення і тебе розстрілюють. В Україні в 30-х роках розстріляли понад 100 тисяч поляків, стільки ж німців, десятки тисяч греків.

Якщо для країн Балтії чи Польщі комуністична спадщина їхньої території очевидно є окупаційною, то у нас не все однозначно для багатьох людей.

– Дуже багато матеріалів, зокрема, зібрані у вашій книзі про Стуса, чітко вказують, хто був замовником, виконавцем злочинів. Чи є в Україні якісь громадські ініціативи юристів, які намагаються через правоохоронців, суди притягнути до відповідальності людей, які вчиняли злочини проти Стуса та інших і досі живі?

– Я знаю лише про один випадок спроби державним чином переслідувати людину, яка здійснила, на думку тих, хто порушив цю справу, злочин у минулому. Кілька років тому порушили кримінальну справу щодо Бориса Стекляра, колишнього співробітника КДБ, який брав участь в пошуках, зрештою, вбивстві видатного повстанського художника Ніла Хасевича. Але через певний час він помер (у 2018 році – ред.) і ця справа була закрита, власне, за цим фактом.

Була справа про Голодомор, яку закінчили вироком із переліком людей, відповідальних за смерть мільйонів. Чи мають такі історії перспективу? Думаю, що з юридичної точки зору це дуже сумнівно. Українська держава має прийняти спеціальні закони, які уможливлюють визнання діяльності певних осіб (прокурорів, слідчих, суддів і т.д.) як незаконну. Тобто треба юридично заперечити спадщину Радянського союзу, а ми не заперечуємо, ми живемо в Радянській спадщині. До 1996 року в нас була Конституція УРСР зі змінами, до недавнього часу радянські наклейки були у наших містах на різних речах, до сьогодні ми живемо із житловим кодексом УРСР зі змінами. Тому заперечити спадщину Радянського союзу, порушуючи справи проти цих людей, можливо, але, на мій погляд, безперспективно без розгляду питання: чим було взагалі УРСР для нас? Якщо для країн Балтії чи Польщі комуністична спадщина їхньої території очевидно є окупаційною, то у нас не все однозначно для багатьох людей.

– Яке ваше ставлення до фільму “Заборонений” про Василя Стуса? Чи залучали вас до його створення?

– Як глядачеві мені цей фільм не сподобався. Актори були прекрасними, а от режисер та сценаристи не змогли підтягнутися до об’єкту, якому вони присвятили свої зусилля. Стус – масштабніша фігура, ніж він показаний в цьому фільмі. Фільм забагато розповідає про щось інше, хоча заявлено, що він про Стуса. І якраз на Стуса не вистачило місця, тобто часу. А на людей, які для нього були важливими, взагалі не залишилося часу. Наприклад, третина стрічки пішла на геїв-кадебістів. Ця історія прекрасна з точки зору фарсовості. Якби зняти окремий фільм про них, це були б наші “Безславні виродки”. Але нікому в голову не приходить дивитися на фільм Тарантіно, як на фільм про Другу світову війну. А людей кликали на фільм про Стуса, а третина часу просто не про нього взагалі. І якби ці люди реально були в житті Стуса, але ж це просто художня вигадка.

Також у фільмі ми побачили, що у Василя Стуса із Аллою Горською, мовляв, щось було. Документально чи на рівні народних переказів це не підтверджується. Тобто це вигадка режисера, яка до реального Стуса не має жодного стосунку. А його дружина ще жива, якщо вже на те пішло. Так, на мій погляд, робити не можна. Ми можемо і маємо оперувати реальними фактами. Горська справді була важливою для Стуса. Але розкажіть нам, чому її вбили, як її вбили. Режисер хотів трешу, то покажіть його тут. Її вбили сокирою, а її тестя, який цього не робив, кинули під потяг. І покажіть нам реакцію Стуса на похороні, бо саме він несе портрет Горської і він говорить, що її вбили, що це не були сімейні розбірки. Саме цим він підписав собі один з вироків. Та на це часу в режисерів не вистачило, а на двох геїв-кадебістів вистачило.

Мене не залучали до створення фільму. А коли я легесенько його критикнув, сценарист сказав, що я тупий. Я відповів, що він помиляється навіть тут, бо я гострий насправді. Я не міг бути корисним при написанні всього сценарію, бо досліджував лише останні шість років життя Стуса. І тут би я сказав, що в Стуса не було подушки в карцері, він клав капці під голову. Або наприклад, йому дають баланду. Брехня! Людина в карцері не отримує баланди. Йому могли дати стакан води та хліб. Або у нього в карцері є папір та олівець. Неправда! Не було в нього цього. Реальний Стус мав гіршу ситуацію, ніж нам показують у фільмі.

– Як рідні Стуса поставилися до вашої книги?

– Син Стуса високо оцінив книгу. Надіслав мені подяку, придбав ще книжку після подарованої. А через три роки змінив свою точку зору й сказав, що це політиканство, мовляв, скільки можна того Медведчука чіпати, дайде йому спокій. Але тут смску з подякою я зберігаю. Це для мене нічого не змінює. З того часу, як Дмитро виступив на підтримку Медведчука, ми з ним не спілкувалися. Де він був щирий – коли вітав книгу чи коли засудив її, – я не знаю.

– У книзі є лист Стуса до влади СРСР. Він посилається на те, що одного чоловіка позбавили громадянства і виселили з країни. Він також просив позбавити його громадянства та із сім’єю вивезти за межі СРСР. Чому одних позбавляли й вивозили, а іншим, які просили про це, не дозволяли?

– СРСР був досить специфічною країною. З одного боку закони були формально для всіх, але застосовували їх вибірково. Наприклад, виїхати з Радянського союзу добровільно було дуже важко. Були певні категорії і в певні роки їм дозволяли виїжджати. Було кілька “вікон” в ті часи: в кінці 60-х років, в 70-х (всі чернівецькі євреї виїхали одночасно). А ті, хто замешкався з якихось причин, виїхав лише через 20 років – у 1989-му. Тобто чоловік міг бути таким же євреєм із Чернівців, як і його сусід, тільки той вже 20 років жив у Ізраїлі, а той у Радянському союзі.

Для українця виїхати за кордон було майже неможливо. Приміром, із 41 члена Гельсінської групи на Захід відпустили лише Володимира Малінковича. При цьому його спочатку засудили за статтею “Навмисне зараження венеричною хворобою”, а потім вже відпустили. Людині приписали огидний злочин і лише тоді відпустили. А людей з політичними статтями не відпускали. Тому шансів, що Стуса випустять, не було жодних. Його лист – це така собі форма відчаю.

У цій ситуації виходить, що ми програли двічі: у нас вбили людей, забрали територію, вкрали мільярди недоотриманого прибутку від підприємств, а потім ми ще маємо за це заплатити.

– Якщо ми не можемо покарати власних злочинців, то як ми можемо покарати тих, хто приходить на нашу територію з-за кордону і вбиває наших солдатів?

– Я про це також постійно думаю і навіть кілька разів публічно писав. Раніше в нас був такий собі сусід з Донбасу, з яким ми мали різні погляди, але все-таки знаходили спільну мову. А тепер нам можуть повернути того самого сусіда, вже інваліда, в якого в голові “русскій мір” і якому ми ще маємо заплатити гроші за ті роки, що він недоотримав зарплат чи пенсій. У цій ситуації виходить, що ми програли двічі: у нас вбили людей, забрали територію, вкрали мільярди недоотриманого прибутку від підприємств, а потім ми ще маємо за це заплатити. Хтось буде вимагати від Росії заплатити? Юридично Росія навіть не сторона конфлікту. Україна не робить належних кроків, щоб зафіксувати це.

Колись я написав статтю “Путин должен забрать своих”. Я знайшов історичну аналогію: коли Франція йшла з окупованих територій, Алжиру, наприклад, то забирала всіх тих, хто були опорою окупаційних апаратів Франції. Вони забрали сотні тисяч людей. Якщо ви поглянете на збірну Франції з футболу, то більша частина футболістів не білі, а так звані “чорноногі” (такий термін вживають у Франції). Той же Зідан та багато інших великих гравців – нащадки людей з колишніх французьких колоній. Якби їх не забрали, то вони були б просто вбитими.

Україна – цивілізована країна, вона нікого не вбиватиме. Але ми маємо ставити умови: ті, хто є депутатами так званих “народних собраній”, беруть участь в управлінні окупованою територією, міністри “ДНР” чи “ЛНР”, люди, які керують там ЗМІ, всі цивільні, які взяли зброю до рук, мають бути внесені в списки на виселення з України. Росія має їх забрати до того, як ми прийдемо на ці території. Вони ж громадяни Росії, то нехай і живуть на її території. Ми маємо право без пояснення причини попросити їх виїхати із нашої країни. Це не стосується простих цивільних людей, тих же підприємців, бо в них справді може бути складніша ситуація.